Україна
Донецький окружний адміністративний суд
про відмову у забезпеченні позову
31 січня 2020 р. Справа №200/1161/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Суддя Донецького окружного адміністративного суду Кравченко Т.О., розглянувши заяву Первинної профспілкової організації профспілки працівників державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» про забезпечення позову, подану в адміністративній справі за позовом Первинної організації профспілки працівників державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» до Міністерства енергетики та захисту довкілля України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» про визнання протиправним та скасування наказу,
встановила:
28 січня 2020 року до Донецького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов Первинної організації профспілки працівників державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» (далі - позивач, ПК ДП «ВК «Краснолиманська») до Міністерства енергетики та захисту довкілля України (далі - відповідач, Міністерство), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» (далі - третя особа, ДП «ВК «Краснолиманська»), в якому позивач просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства від 14 січня 2020 року № 14 «Про затвердження Статуту Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська».
Матеріали судової справи № 200/1116/20-а передані судді 29 січня 2020 року.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя після одержання позовної заяви, крім іншого, з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Ч. 2 ст. 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством.
При розмежуванні юрисдикційних форм захисту порушеного права основним критерієм є характер (юридичний зміст) спірних правовідносин.
Акти, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, установлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України.
Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворена система адміністративних судів.
Право на звернення до суду та способи судового захисту установлені ст. 5 КАС України.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
При цьому, публічно-правовим спором є спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи (п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України).
За змістом п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є, зокрема, орган державної влади при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства.
Справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначені ст. 19 КАС України.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, до компетенції адміністративних судів належить вирішення спорів фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих, вчинених, допущених ними при здійсненні публічно-владних управлінських функцій.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних (господарських) справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна із сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило майнового, приватного права чи інтересу.
Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, яки полягає у змагальності сторін.
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розмінні ч. 1 ст. 6 Конвенції.
Застосовуючи наведений вище підхід до визначення юрисдикції цієї справи, суд відзначає наступне.
Предметом спору у справі є питання правомірності наказу Міністерства від 14 січня 2020 року № 14 «Про затвердження Статуту Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська».
Цей наказ виданий на підставі Цивільного та Господарського кодексів України, законів України «Про управління об'єктами державної власності» та «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2019 року № 1084-р «Деякі питання управління Міністерством енергетики та захисту довкілля об'єктами державної власності».
П. 1 наказу Міністерства від 14 січня 2020 року № 14 затверджений статут ДП «ВК «Краснолиманська» у новій редакції.
П. 2 наказу Міністерства від 14 січня 2020 року № 14 керівнику ДП «ВК «Краснолиманська» доручено забезпечити державну реєстрацію статуту ДП «ВК «Краснолиманська» у порядку і терміни, визначені законодавством, а також надати Департаменту корпоративних, майнових відносин та управління об'єктами державної власності Міністерства у триденний строк після державної реєстрації статуту ДП «ВК «Краснолиманська» інформацію про реєстрацію.
Позивач - ПК ДП «ВК «Краснолиманська» звертається до суду в порядку адміністративного судочинства з позовом про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства від 14 січня 2020 року № 14.
Свої вимоги позивач обґрунтовує положеннями ч. 1 ст. 245 Кодексу законів про працю України, ч. 1 ст. 25 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», ч. ч. 1, 8, 9 ст. 65 Господарського кодексу України і зазначає, що статут ДП «ВК «Краснолиманська» в новій редакції затверджений Міністерством без участі трудового колективу в особі ПК ДП «ВК «Краснолиманська», з порушенням вимог п. 3.2. статуту ДП «ВК «Краснолиманська» та норм трудового законодавства щодо участі трудового колективу в управлінні підприємством. Позивач стверджує, що нова редакція статуту ДП «ВК «Краснолиманська» суттєво звужує права трудового колективу на участь в управлінні підприємством.
Відомості Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі - ЄДР), Статут ДП «ВК «Краснолиманська», затверджений наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 01 червня 2011 року № 174, погоджений ПК ДП «ВК «Краснолиманська» (протокол від 18 травня 2011 року № 56) та зареєстрований в ЄДР 14 червня 2011 року, свідчать, що ДП «ВК «Краснолиманська» засноване на державний власності згідно з наказом Мінпаливенерго України від 05 листопада 2001 року № 535 та належить до сфери управління Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, створеного відповідно до Указу Президента України від 09 грудня 2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», згідно з наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 01 квітня 2011 року № 39 «Про затвердження переліків державних підприємств, установ, організацій та об'єднань, що належать до сфери управління Міненерговугілля, та господарських товариств, щодо яких Міненерговугілля здійснює управління корпоративними правами держави».
Згідно з п. 3.2. Статуту ДП «ВК «Краснолиманська» (в ред. 2011 року) підприємство здійснює свою діяльність на основі і відповідно до чинного законодавства України, Галузевої угоди, колективного договору та цього статуту, який затверджується Уповноваженим органом управління за участю трудового колективу, рішень Уповноваженого органу управління майном та внутрішніх нормативних актів підприємства.
Правові основи управління об'єктами державної власності визначає Закон України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об'єктами державної власності» (далі - Закон № 185).
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 185 управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Майно, передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), належить до об'єктів управління державної власності, що передбачено абз. 3 ч. 1 ст. 3 Закону № 185.
Суб'єкти управління об'єктами державної власності визначені ст. 4 Закону № 185.
Згідно з абз. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 185 міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (далі - уповноважені органи управління) належать до суб'єктів управління об'єктами державної власності.
Повноваження уповноважених органів управління визначені ст. 6 Закону № 185.
Так, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 6 Закону № 185 уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, крім іншого, затверджують статути (положення) підприємств, що належать до сфери їх управління, та здійснюють контроль за їх дотриманням.
Згідно з пп. 37 п. 5. Положення про Міністерство енергетики та захисту довкілля України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року № 32 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2019 року № 847), Мінекоенерго відповідно до покладених на нього завдань здійснює функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
При цьому, на підставі п. 1 розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2019 року № 1084-р «Деякі питання управління Міністерством енергетики та захисту довкілля об'єктами державної власності» цілісний майновий комплекс ДП «ВК «Краснолиманська» переданий до сфери управління Міністерства.
Застосувавши наведені вище правові норми до правовідносин, з приводу яких виник спір, суд дійшов таких висновків:
- видаючи наказ, який є предметом спору, Міністерство діяло як орган управління об'єктом державної власності - майновим комплексом ДП «ВК «Краснолиманська»;
- позивач звертається за захистом прав трудового колективу ДП «ВК «Краснолиманська», вважаючи, що нова редакція статуту суттєво звужує права останнього;
- правовідносини, що виникли між ПК ДП «ВК «Краснолиманська» та Міністерством не є публічно-правовими, тобто такими, в яких одна із сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Таким чином, спір, за вирішенням якого ПК ДП «ВК «Краснолиманська» звернувся до суду, не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Зважаючи зміст та обґрунтування позовних вимог ПК ДП «ВК «Краснолиманська» предметом спору є приватноправові відносини.
За наслідками розгляду справи № 910/9010/17 (провадження № 12-82гс18) в постанові від 23 травня 2018 року Велика Палата Верховного Суду сформулювала такий висновок щодо застосування норм права:
«29. Стаття 25 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» передбачає, що профспілки представляють права та інтереси працівників у відносинах з роботодавцем в управлінні підприємствами, установами, організаціями, а також у ході приватизації об'єктів державної та комунальної власності, беруть участь у роботі комісій з приватизації. Втім, професійна спілка може представляти фізичну особу - члена трудового колективу в цивільному процесі лише за наявності документів, що підтверджують повноваження представника (довіреності).
30. Трудовий колектив не має статусу юридичної особи і не може виступати учасником господарського або цивільного процесу. Відповідно, професійна спілка не може виступати представником трудового колективу в господарському чи цивільному процесі, а при зверненні з позовом в інтересах трудового колективу має вважатись такою, що діє від власного імені».
Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком суду апеляційної інстанції, що справа за позовом Первинної профспілкової організації Державного науково-виробничого підприємства «Електронмаш» в особі Профспілкового комітету до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України та Фонду державного майна України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - державного підприємства «Електронмаш», про зобов'язання відповідачів вчинити дії щодо визначення частки трудового колективу в майні державного підприємства та визнання недійним наказу Міністерства, яким вирішено збільшити статутний капітал державного підприємства, перейменовано підприємство та затверджено його статут у новій редакції, належить до юрисдикції господарських судів (п. 25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року № 910/9010/17).
Підстави для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі визначені ст. 170 КАС України.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З урахуванням наведеного ухвалою від 31 січня 2020 року відмовлено у відкритті провадження в адміністративній справі № 200/1161/20-а у зв'язку з тим, що позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Одночасно з поданням позовної заяви ПК ДП «ВК «Краснолиманська» звернувся до суду з заявою про забезпечення позову, в якій просив:
- зупинити дію наказу Міністерства від 14 січня 2020 року № 14 «Про затвердження Статуту Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» до набрання законної сили рішенням у справі;
- заборони будь-яким суб'єктам державної реєстрації та будь-яким іншим особам, які виконують функції в сфері державної реєстрації в розумінні вимог Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» здійснювати будь-які дії щодо державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, на підставі наказу Міністерства від 14 січня 2020 року № 14 «Про затвердження Статуту Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» до набрання законної сили рішенням у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Згідно з ч. 2 ст. 150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Ч. 2 ст. 151 КАС України визначено, що заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Отже, при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
За Рекомендацією № R(89)8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття заходів тимчасового захисту може прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акта; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акта.
Водночас заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з правовими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Тому, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
В ухвалі про забезпечення позову суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування обставин, що свідчать про істотне ускладнення чи неможливість виконання рішення суду або ефективного захисту та поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся чи має намір звернутися до суду, або про очевидність ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю до ухвалення рішення у справі. А також вказати, в чому будуть полягати дії, направлені на відновлення прав позивача, оцінити складність вчинення цих дій, встановити, що витрати, пов'язані з відновленням прав, будуть значними.
Такі правові висновки щодо застосування ст. ст. 150, 151 КАС України викладені Верховним Судом у постанові від 24 грудня 2019 року по справі № 826/16888/18.
Суд відзначає, що інститут забезпечення позову є однією з гарантій захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних та фізичних осіб - позивачів в адміністративному процесі, механізмом, який покликаний забезпечити реальне та неухильне виконання судового рішення прийнятого в адміністративній справі.
Главою 10. «Забезпечення позову» розділу І. «Загальні положення» КАС України регламентований порядок забезпечення позову, який належить до юрисдикції адміністративних судів.
Такий висновок ґрунтується на тому, що в силу приписів ч. 1 ст. 1 КАС України цей Кодекс визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.
В свою чергу, адміністративне судочинство - діяльність адміністративних судів щодо розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, встановленому КАС України (п. 5 ч. 1 ст. 4 КАС України).
Спір, за вирішенням якого ПК ДП «ВК «Краснолиманська» звернувся до суду, не належить розглядати його в порядку адміністративного судочинства.
Як наслідок, позов ПК ДП «ВК «Краснолиманська» не може бути забезпечено в порядку, передбаченому КАС України.
З огляду на те, що КАС України не передбачає такої підстави для повернення заяви про забезпечення позову або для залишення її без розгляду як неналежність справи до юрисдикції адміністративних судів, суд дійшов висновку, що у задоволенні заяви ПК ДП «ВК «Краснолиманська» слід відмовити.
Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 150, 154, 241, 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України,
ухвалила:
1. Відмовити забезпеченні позову Первинної організації профспілки працівників державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська» до Міністерства енергетики та захисту довкілля України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська», про визнання протиправним та скасування наказу.
2. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
3. Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд протягом п'ятнадцяти днів з дня складання її повного тексту.
4. Повний текст ухвали складений 31 січня 2020 року.
Суддя Т.О. Кравченко