Справа № 369/3200/18
Провадження № 2/369/760/19
Іменем України
27.12.2019 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючої судді Пінкевич Н.С.,
секретаря Середенко Б.С.
за участі
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача ОСОБА_2 ,
відповідача ОСОБА_3 ,
відповідача ОСОБА_4 ,
представника відповідача ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , теті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна компанія «ЦЕНТРОБУД»», Головне територіальне управління юстиції у Київській області про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнання права власності на Ѕ квартири, що є спільною сумісною власністю набутою під час шлюбу -
У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що він перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 29 листопада 2008 року. Спільне життя не склалось, шлюб був розірваний за рішенням суду 24 червня 2016 року. У період зареєстрованого шлюбу 29 березня 2014 року за його згодою між ТОВ «ІБК «Центробуд» та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру. Станом на 03 квітня 2014 року ОСОБА_3 за рахунок спільних коштів виконала зобов'язання та внесла кошти за квартиру. Тому дана квартира є спільним майном подружжя. Однак, відповідачка без його згоди та всупереч його інтересам, діючи недобросовісно, 31 жовтня 2014 року уклала договір про відступлення права вимоги ОСОБА_4 по договору купівлі-продажу майнових прав, чим порушили вимоги ст.ст.203, 215 ЦК України. На час укладення спірного договору він перебував на тривалому лікуванні після отриманих травм в ДТП, відповідачі були обізнані про його стан здоровя, та знали, що дане майно є спільним майном подружжя і відсутня згода на відчуження його частини майна. Тому укладений правочин не відповідає вимогам закону через недобросовісність відповідачів та має бути визнаний недійсним в судовому порядку, оскільки відповідачі у добровільному порядку відмовляються відновлювати його порушені права. У подальшому після закінчення будівництва, ОСОБА_4 отримала правовстановлюючі документи та зареєструвала за собою право власності на квартиру. Оскільки відступлення прав вимоги відбулось з порушенням чинного законодавства та з грубим порушенням його прав, тому рішення про державну реєстрацію права власності, свідоцтво про право власності має бути також визнано недійсним в судовому порядку.
Просив суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги №968/125-В від 31 жовтня 2014 року, укладений між ТОВ «ІБК «Центробуд», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ; визнати недійсним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень відж 01 липня 2015 року щодо реєстрації права власності за ОСОБА_4 на квартиру; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно, серія та номер НОМЕР_1 (НОМЕР_1) видане 01 травня 2015 року ОСОБА_6 , державним реєстратором реєстраційної служби Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області щодо реєстрації права власності за ОСОБА_4 , на квартиру АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини двохкімнатної квартири АДРЕСА_1 ; судові витрати покласти на відповідачів.
10 травня 2018 року до суду надійшов відзив на позов. Не погоджуючись з позовом ОСОБА_4 вказала, що її донька перебувала у шлюбі з позивачем з 2008 року, вони мають спільного сина ОСОБА_7 , 2009 року народження. Перебуваючи у шлюбі позивач не забезпечував матеріально свою родину. Тому вона і її чоловік вирішили підтримати свою доньку і онуку, тому був відкритий рахунок у банку і кожного місяця вони пересилали кошти на поповнення рахунку. За період з 2010 року по 2014 рік нею було перераховано грошові кошти в розмірі 93 699,08 грн. та 32 690 дол. США. За її порадою донька уклала договір купівлі-продажу майнових прав. У 2014 році вона разом з чоловіком переїхали до м.Вишневого, а донька запропонувала переоформити квартиру на неї. Позивач про такі домовленості знав та не заперечував, оскільки квартира була придбана саме за кошти її родини. Позивач звертаючись до суду з позовом, не надав доказів вкладення коштів в купівлю квартири спільних сімейних, тому квартира не може вважатись спільним майном подружжя, хоч і придбано майнові права в період шлюбу. Також зазначила, що після укладення оспорюваного правочину, пройшло більше трьох років, тому вважає також, що позивач пропустив строки звернення до суду з даним позовом, що є підставою для відмови в задоволенні позову. Просила відмовити в задоволенні позову.
У судовому засіданні представник позивача та позивач позовні вимоги підтримали. Просили позов задоволити.
У судовому засіданні відповідача та представник відповідача проти позову заперечували. Просили відмовити в задоволенні позову.
Дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має одинока особа. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
При розгляді справи судом встановлено, що 29 листопада 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб у виконавчому комітеті Вишневої міської ради Києво-Святошинського району Київської області.
Сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 червня 2016 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був розірваний.
Статтею 57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.
Відповідно до ст. 60 СК України майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 63 СК України визначено, що при здійснені подружжям права спільної сумісної власності дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Статтями 68, 69 СК України встановлено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. А отже дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч.1 ст. 70 Сімейного Кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Встановлено, що 29 березня 2014 року між ТОВ «Інвестиційно-будівельною компанією «Центробуд» в особі директора ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено договір № 68/125 купівлі-продажу майнових прав на квартиру за умовами якого Продавець продає, а Покупець купує Майнові права на Об'єкт нерухомості: квартира будівельний АДРЕСА_1, кількість кімнат: 2, загальна площа: 62,71кв.м., поверх 12, секція А, в об'єкті будівництва - житлово-офісному комплексі з вбудовано-прибудованими приміщеннями за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , що будується на земельній ділянці, що надана Вишневою міською радою Києво-Святошинського району Київської області на підставі договору найму земельної ділянки від 28 вересня 2005 року житлово-будівельному кооперативу «Янтар».
За змістом частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.
Отже, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
31 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір № 68/125-В про відступлення прав вимоги, за умовами якого до цесіонарія ( ОСОБА_4 ) переходить право вимагати замість цедента ( ОСОБА_3 ) від боржника отримання майнових прав на об'єкт нерухомості з такими характеристиками: будівельний АДРЕСА_1, кількість кімнат: 2, загальна площа: 62,71 кв.м., поверх 12, секція А.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серія та номер НОМЕР_1 (НОМЕР_1) виданого 01.07.2015 року належить квартира АДРЕСА_1 .
Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Отже, за змістом зазначених норм матеріального права належність подружжю майна, придбаного за час шлюбу за спільні кошти подружжя, на праві спільної сумісної власності законодавством презюмується, якщо інше не встановлено судом при розгляді справи.
За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом.
Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.
Встановлено, що письмової згоди позивача ОСОБА_1 при укладенні оспорюваного договору не було.
Разом з тим суд вважає, що відсутність такої згоди, яку вважає за необхідне позивач, сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку суд дійшов висновку, що укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним
Як роз'яснив Верховний Суд України, законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.
Також не може бути підтвердження зловмисної домовленості сторін факт родинних стосунків, оскільки доказів цим обставинам позивач суду не надав. При вирішенні спору суд враховує, що укладений правочин був ще за час їх спільного проживання, доказів неприязних стосунків, перебування позивача у тяжкому стані матеріали справи не містять. Дані обставини позивач підтверджує лише власними поясненнями.
Будь-яка згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
Частиною другою статті 369 ЦК України встановлено, що згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Відповідно до частини третьої статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним з подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.
Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України в разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.
Укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінка доказів - завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу.
Заперечуючи проти позову сторона відповідачів стверджували, що в купівлю майнових прав, вкладались не спільні кошти подружжя, а кошти ОСОБА_4 . На підтвердження надали суду копії численних квитанцій, виписок по рахунку, тощо. Враховуючи надані стороною відповідача докази, суд приходить до висновку про обґрунтованість заперечень, які узгоджуються з наданими сторонами поясненнями, показами допитаних в судовому засіданні свідків і письмовими матеріалами справи та встановленими обставинами у вже розглянутій справі. Натомість позивач не надав доказів на підтвердження доводів позову. Не спростував доказів, поданих стороною відповідача щодо походження коштів, не спростував висновків суду, встановлених у рішенні суду, обмежившись лише поясненнями. Матеріали справи не містять доказів доходу сімї Карпінського, їх способу життя, понесених витрат за час спільного проживання, джерел спільних доходів та вцілому можливості придбати нерухомість.
Суд не приймає до уваги, з огляду на вимоги ст. 77,78 ЦПК України пояснення позивача щодо відсутності підтвердження цільового використання коштів, наданих відповідачкою, оскільки позивач вцілому не пояснив необхідності надання таких коштів, якщо його родина була забезпечена та мала спільні кошти на придбання нерухомості. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів, наявності зловмисної домовленості відповідачів позивач суду не надав. Тому в задоволенні позовних вимог про визнання договору недійсним, скасування свідоцтва та рішення про державну реєстрацію суд відмовляє.
Відповідно до п.п. 22-25 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11, від 21 грудня 2007 року поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
П.23 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Відповідно до п. 24 до складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на ча,с розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК).
Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 жовтня 2017 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна компанія «ЦЕНТРОБУД» та Головне територіальне управління юстиції у Київській області про визнання майнових прав на об'єкт будівництва на підставі інвестиційного договору.
Відмовляючи в задоволенні даного позову суд встановив, що свідоцтво про право власності не квартиру було отримано ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення прав вимоги укладеного 31.10.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Інвестиційний договір, на який посилається позивач, як на підставу виникнення прав на майно, що заявляються ним, виконано у повному обсязі та розрахунки за ним закрито. Договір про відступлення прав вимоги № 68/125-В від 31.10.2014 року укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , який був підставою для виникнення у ОСОБА_4 права власності нерухоме майно, що підтверджується свідоцтвом, яке оспорюється позивачем, є чинним. Так, позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнання за ним права власності на 1/2 частини двохкімнатної квартири. При цьому обґрунтування позовних вимог було аналогічне. Оскільки позивач не спростував поданих стороною відповідача доказів щодо придбання майна за кошти ОСОБА_4 , не надав доказів того, що спірне майно було придбано саме за спільні сімейні кошти, тому вимоги про визнання права власності на частину квартири задоволенню не підлягають.
Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні поданого позову.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст. 3, 21, 57-74 СК України, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» №11 від 21 грудня 2007 року, ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд -
У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , теті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-будівельна компанія «ЦЕНТРОБУД»», Головне територіальне управління юстиції у Київській області про визнання недійсним договору відступлення права вимоги, визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та визнання права власності на Ѕ квартири, що є спільною сумісною власністю набутою під час шлюбу, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлений 03 січня 2020 року.
Суддя