Постанова
Іменем України
29 січня 2019 року
м. Київ
справа № 361/3560/17
провадження № 61-6010св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Бурлакова С. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Курило В. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа ? Виконавчий комітет Броварської міської ради Київської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року у складі судді Селезньової Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Рубан С. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Виконавчий комітет Броварської міської ради Київської області, про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселення без надання іншого житлового приміщення.
Позовна заява мотивована тим, що 17 березня 2016 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Продавцем квартири виступало ТОВ «Колекторська компанія «ГАРАНТ», яке діяло на підставі статті 38 Закону «Про іпотеку» (власник квартири, від імені якого вчиняється правочин - ОСОБА_2 ).
Зазначає, що відповідачі є колишнім власником та членом сім'ї колишнього власника вказаної квартири, які у зв'язку із набуттям позивачем права власності втратили право власності на квартиру і всі права, похідні від права власності, в тому числі і право користування квартирою як жилим приміщенням.
Оскільки добровільно на вимогу позивача як нового власника відповідачі відмовились звільнити квартиру, тому відповідно до статті 109 ЖК України та статті 40 Закону «Про іпотеку» відповідачі підлягають виселенню з квартири без надання їм іншого житлового приміщення.
На підставі викладеного, уточнивши вимоги, ОСОБА_1 просив усунути йому перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом заборони ОСОБА_2 та ОСОБА_3 здійснювати перешкоди у вільному доступі ОСОБА_1 до квартири АДРЕСА_1 , та шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 , без надання їм іншого житлового приміщення.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року позов задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у вільному доступі до квартири АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач як власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні своїм майном, в тому числі він має право вимагати усунення порушення і перешкоди у такий спосіб, як зобов'язання звільнити житлове приміщення, а у разі відмови - виселення без надання іншого жилого приміщення.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалась порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Суди попередніх інстанцій неповно з'ясували обставини справи, у зв'язку з чим дійшли помилкового висновку про задоволення позову. Суди залишили поза увагою, що позивач міг звернутися до суду за захистом своїх прав лише через один місяць з моменту отримання відповідачем вимоги про виселення.
На думку заявника, позовні вимоги є передчасними. Крім того, вимогу про виселення отримав лише ОСОБА_2 , таку вимогу ОСОБА_3 не отримувала взагалі, тому відсутні обґрунтовані підстави для виселення ОСОБА_3 .
Також зазначає, що спірна квартира купувалася не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти відповідачів, про що прямо зазначено у договорах, укладених між банком та ОСОБА_2 .
Так, відповідно до пункту 3.3.2 кредитного договору позичальник зобов'язаний власними коштами оплатити 31 % вартості спірної квартири.
Зазначає, що судом апеляційної інстанції не взято до уваги викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 підтримала доводи касаційної скарги та просила задовольнити її вимоги.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 , посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просив залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_2
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
01 жовтня 2019 року вказана справа передана на розгляд судді-доповідачу Коротенку Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що на підставі договору купівлі - продажу квартири від 17 березня 2016 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 . Продавець - ТОВ «Колекторська компанія «Гарант» діяв на підставі статті 38 Закону «Про іпотеку», власник квартири, від імені якого вчиняється правочин - ОСОБА_2 .
Установлено, що спірна квартира була відчужена в порядку застосування і використання кредитором-іпотекодержателем процедури позасудового звернення стягнення на майно для задоволення вимог кредитора на підставі застереження в договорі іпотеки.
Згідно з даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 17 березня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 884658432212; підстава виникнення права: договір купівлі - продажу квартири від 17 березня 2016 року.
Установлено, що ця квартира до укладення договору купівлі-продажу згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 06 лютого 2008 року належала на праві власності ОСОБА_2 .
Відповідно до даних відділу адресно-довідкової роботи відповідачі зареєстровані на постійне місце проживання в даній квартирі: ОСОБА_2 - з 05 червня 2008 року, ОСОБА_3 (його дружина) - з 01 листопада 2009 року.
Квартира була передана в іпотеку за договором іпотеки від 05 грудня 2006 року, іпотекодавець і він же позичальник за забезпеченим договором кредиту - ОСОБА_2 .
Згідно п.п.1.3., 3.3.2. укладеного 05 грудня 2006 року між АК «Банк регіонального розвитку та ОСОБА_2 кредитного договору № 27/10-721I, кредит надається з метою подальшого отримання у власність спірної квартири, причому 31 % її вартості позичальник ОСОБА_2 зобов'язався сплатити власними коштами.
Установлено, що право вимоги за кредитним договором і права за договором іпотеки перейшли від кредитора-іпотекодержателя до ТОВ «КК «Гарант» за укладеним між ними відповідним договором про відступлення права вимоги.
Встановлено, що 22 травня 2017 року та 02 червня 2017 року позивач надіслав відповідачам вимогу про добровільне звільнення квартири і про свій намір звернутись до суду у разі відмови.
Цю вимогу ОСОБА_2 отримав 15 червня 2017 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення в частині не відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом, зокрема, є стаття 109 ЖК УРСР та стаття 40 Закону України «Про іпотеку», які закріпляють порядок та умови виселення громадян із житла, що є предметом іпотеки, без надання іншого жилого приміщення.
Так, згідно з частиною першою статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Частиною першою статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Частиною другою вказаної статті встановлено, що після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку та вирішення питання про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
Як вже було зазначено, особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.
При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеним у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), у якій вказано, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Установлено, що згідно із п.п. 1.3, 3.3.2 укладеного 05 грудня 2006 року кредитного договору № 27/10-721I, кредит надається з метою подальшого отримання позичальником у власність спірної квартири, причому 31 % її вартості позичальник ОСОБА_2 зобов'язався сплатити власними коштами.
Отже, оскільки спірна квартира була придбана позичальником не лише за кредитні кошти, то це унеможливлює виселення відповідачів з предмета іпотеки без надання їм іншого житлового приміщення.
Вказаний висновок відповідає і правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для виселення відповідачів зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення.
Разом із тим, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 в частині правових підстав щодо зобов'язання відповідачів не чинити перешкоди ОСОБА_1 у вільному доступі до спірної квартири, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій в цій частині, оскільки встановлено, що 17 березня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Татаринцевою Є. А. було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між іпотекодержателем квартири - ТОВ «Колекторська компанія «ГАРАНТ», яке виступило продавцем, та ОСОБА_1 , як покупцем, зареєстрований в реєстрі за № 147.
Місцевий суд, з яким погодився апеляційний суд, задовольняючи вимоги в цій частині, дійшов правильного висновку про те, що оскільки договір купівлі-продажу є правочином, направленим на перехід права власності від одної особи до іншої, то разом з переходом до покупця (позивача) права власності на спірне майно (квартиру), одночасно ОСОБА_2 (колишній власник відчуженого майна і іпотекодавець) втратив право власності на відчужене майно.
У відповідності до приписів частин першої-другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Таким чином, касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій в частині вимог щодо усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зобов'язання відповідачів не чинити перешкоди ОСОБА_1 у вільному доступі до спірної квартири, які є обґрунтованими та узгоджуються із матеріалами справи. При встановленні зазначених фактів судами не було порушено норм процесуального законодавства та правильно застосовано норми матеріального права, оскільки ОСОБА_1 , як власник, згідно статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи в частині вимог щодо усунення перешкод у користуванні квартирою зводяться до незгоди з висновками суду першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню в частині позовних вимог про виселення ОСОБА_2 і ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, тому рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про виселення без надання іншого житлового приміщення необхідно скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом зобов'язання відповідачів не чинити перешкоди ОСОБА_1 у вільному доступі до спірної квартири ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому ці судові рішення у вказаній частині необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів першої та апеляційної інстанцій у вказаній частині не спростовують.
Згідно з частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання оскаржуваного судового рішення було зупинено ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року, то у зв'язку із завершенням касаційного провадження виконання рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року, в частині зобов'язання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у вільному доступі до квартири АДРЕСА_1 , що залишена без змін, підлягає поновленню.
Щодо судових витрат
Згідно із підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У зв'язку із частковим задоволенням касаційної скарги та відмовою у задоволенні частини позовних вимог, з позивача на користь відповідача підлягає частковому відшкодуванню судовий збір, сплачений ним за подання апеляційної та касаційної скарг - у розмірі 2 240 грн.
Крім того, розмір сум, стягнутих судом першої інстанції на відшкодування судових витрат з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 - по 3 500 грн з кожного підлягає зменшенню до 1 750 грн з кожного.
Керуючись статтями 409, 410, 412, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року, постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року у частині виселення без надання іншого житлового приміщення скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Виконавчий комітет Броварської міської ради Київської області, в частині виселення без надання іншого житлового приміщення відмовити.
Зменшити розмір суми, стягнутої рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат, з 3 500 гривень до 1 750 гривень.
Зменшити розмір суми, стягнутої рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат, з 3 500 гривень до 1 750 гривень.
В іншій частині рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року, постанову Київського апеляційного суду від 06 березня 2019 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 240 гривень на відшкодування судових витрат за подачу апеляційної та касаційної скарг.
Поновити виконання рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2018 року в нескасованій частині.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді С. Ю. Бурлаков
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
В. П. Курило