Постанова
Іменем України
30 січня 2020 року
м. Київ
справа № 296/8451/17
провадження № 61-7288св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Стражник Тетяна Олексіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 , на рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 07 грудня 2018 року у складі судді: Драч Ю. І., та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 березня 2019 року у складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , треті особи: Служба у справах дітей Житомирської міської ради, приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О., про визнання договорів дарування недійсними.
Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він та його малолітній син зареєстровані та проживають у будинку АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_3 безоплатно відчужила належні їй 18/100 зазначеного домоволодіння та земельну ділянку ня якій воно знаходиться, на підставі договору дарування укладеного із ОСОБА_4 . Зазначав, що укладення оспорюваних правочинів відповідачами фактично позбавило єдиного житла малолітнього сина ОСОБА_2 .
Позивач просив визнати недійсним:
договір дарування частини житлового будинку у АДРЕСА_2 , укладений 29 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
договір дарування частини земельної ділянки розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 29 серпня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 07 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 05 березня 2019 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що cудом не встановлено фактів, а позивачем не представлено доказів, того, що діями відповідачів, щодо укладення оспорюваних договорів були порушені права ОСОБА_2 . На момент укладення оспорюваних договорів дитина була знята з реєстрації у будинку по АДРЕСА_2 за заявою матері, відтак надання згоди органу опіку та піклування на укладення правочину не була обов'язковою. Дитина не була зареєстрована в житловому будинку частина якого відчужувалася на підставі договору дарування, а тому укладенням оспорюваного правочину законні права та інтереси ОСОБА_2 порушені не були. Спірною земельною ділянкою, ОСОБА_3 , розпорядилася, як її власник і цим договором права ОСОБА_2 не порушені.
Аргументи учасників справи
У квітні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, підписану представником ОСОБА_5 , в якій просив оскаржені рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. При цьому посилався на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції допустили порушення норм матеріального та процесуального права, не врахували всіх обставин справи та не надали належної оцінки показанням свідків.До дня укладення оспорюваного договору місце реєстрації та проживання ОСОБА_1 , дитини та його матері було за однією адресою. Відповіддю Управління ведення реєстру територіальної громади № 01-09/51 від 07 березня 2018 року повідомлено про те, що письмова згода батька для зміни реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_2 не надавалась. На вказану обставину суди взагалі уваги не звернули та будь-якої оцінки зазначеним обставинам не надали, що свідчить про неповноту встановлення обставин та порушення прав користування житлом своєї рідної баби малолітнього ОСОБА_2 укладенням оспорюваного правочину. Малолітній ОСОБА_2 вселившись до частини будинковолодіння Відповідачки з її згоди, відповідно набув право користування цим житлом з дня свого народження, що в свою чергу тягне відповідні гарантії для нього та можливість судового захисту внаслідок порушення його права користування цим житлом. Вказує, що відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання його недійним.
Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_7 з 2003 по 2016 рік перебували у зареєстрованому шлюбі, та мають дитину - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до будинкової книги ОСОБА_1 , ОСОБА_7 разом з малолітнім сином ОСОБА_2 були зареєстровані в домоволодінні по АДРЕСА_2 , в якому частка належить ОСОБА_3
21 серпня 2017 року за заявою ОСОБА_7 була знята з реєстрації в спірному будинку і ОСОБА_2 вибув разом з матір'ю. Згідно довідки, виданої ПП «КВЖРЕП №13» 22 серпня 2017 року за № 2892 в житловому будинку частина якого відчужується, малолітніх, неповнолітніх осіб не зареєстровано.
Домоволодіння за адресою по АДРЕСА_2 складається із двох окремих будинків і господарських споруд, які на праві спільної часткової власності належать ОСОБА_3 - 18/100 ідеальних частин, ОСОБА_8 - 41/100 ідеальних частин та ОСОБА_9 41/100 ідеальних частин.
29 серпня 2017 між ОСОБА_3 (баба малолітнього ОСОБА_2 ) та ОСОБА_4 укладено договір дарування 18/100 ідеальних частин житлового будинку за адресою по АДРЕСА_2 та договір дарування частини земельної ділянки, що розташована за тією ж адресою, загальною площею 0,1 га, кадастровий номер 1810136600:03:020:0031, з цільовим призначення: для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Договори посвідченні приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т. О.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
У частині шостій статті 203 ЦК України передбачено, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що«недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15 зроблено висновок, що правочин, що вчинений стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що позивачем не доведено наявності підстав для визнання недійсним оспорюваних договорів дарування, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_5 ,в інтересах малолітнього ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 07 грудня 2018 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 05 березня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков