Справа № 420/7663/19
04 лютого 2020 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження заяву фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення позову по адміністративній справі №420/7663/19, за позовною заявою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці в Одеській області, про визнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу, -
До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся фізична особа-підприємець ОСОБА_1 до Головного управління Держпраці в Одеській області, про:
визнання протиправною та скасування Постанови Головного управління Держпраці в Одеській області, про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами №ОД1114/1577/НП/СПТД-ФС від 14 листопада 2019 року.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2019 року, вищезгадану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження по справі.
03 лютого 2020 року, через канцелярію Одеського окружного адміністративного суду від представника ФОП ОСОБА_1., заява про вжиття заходів забезпечення позову (вх.№4816/20 від 03.02.2020р.) шляхом зупинення дії постанови державного виконавця Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Шашкіної Н.Я., про арешт коштів боржника від 23.01.2020 року, у виконавчому провадженні №60947412 та зупинення стягнення на підставі постанови Держпраці в Одеській області №ОД1114/1577/НП/СПТД-ФС від 14.11.2019 року (виконавче провадження №60947412).
В обґрунтування вищевказаної заяви представником позивача зазначено, що 14.01.2020 року, Першим Суворовським відділом державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, було відкрито виконавче провадження №60947412 з примусового виконання постанови про накладення штрафу №ОД1114/1577/НП/СПТД-ФС від 14.11.2019 року. Крім того, 23.01.2020 року, державним виконавцем було винесено постанову про арешт коштів боржника.
Представником позивача наголошувалося, що на даний час рахунки ФОП ОСОБА_1., арештовані, у зв'язку з чим він позбавлений можливості здійснювати розрахунки з контрагентами. Невиконання своїх обов'язків перед контрагентами матиме серйозні наслідки (штрафні санкції, компенсація збитків, розірвання договорів). Окрім того, позивач позбавлений можливості сплачувати податки та збори, що також є наслідком застосування проти нього санкцій.
У відповідності до статті 150 Кодексу адміністративного судочинства України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову (частина перша).
Частиною першою статті 154 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи.
Вирішуючи питання щодо відповідності заяви про забезпечення позову ФОП ОСОБА_1 статті 152 Кодексу адміністративного судочинства України, суд зазначає наступне.
Забезпечення позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті позовних вимог, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому постанови суду, якщо її буде прийнято на користь позивача.
Статтею 152 КАС України визначено, що заява про забезпечення позову подається у письмовій формі і повинна містити: 1) найменування суду; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України; реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності; або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв'язку, офіційну електронну адресу або адресу електронної пошти; 3) предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; 4) захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; 5) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.
ФОП ОСОБА_1 , вищевказані вимоги - не виконано. Зокрема, заява позивача про вжиття заходів забезпечення позову не містить повного найменування сторін - відповідача по справі, його місцезнаходження, поштового індексу; ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України; номерів засобів зв'язку, офіційної електронної адреси або адреси електронної пошти. Крім того, позивачем не обґрунтовано захід забезпечення позову, який він просить застосувати (обґрунтування його необхідності).
Суд звертає увагу, що частиною 7 статті 154 КАС України встановлено, що суд, встановивши, що заяву про забезпечення позову подано без додержання вимог статті 152 цього Кодексу, повертає її заявникові без розгляду, про що постановляє ухвалу.
Крім того, вирішуючи питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову ФОП ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Згідно з ч.2 ст.150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Подання позову, а також відкриття провадження по адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.
У свою чергу, види забезпечення позову визначає стаття 151 КАС України, за змістом частини першої якої позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта, забороною відповідачу вчиняти певні дії, зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Частиною другою цієї ж статті КАС України передбачено, що суд може застосувати кілька заходів забезпечення позову. Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Отже, наведеними положеннями процесуального закону передбачено конкретні умови і підстави для застосування судом заходів забезпечення позову, при цьому, суд, вирішуючи це питання, повинен враховувати інтереси усіх учасників справи, а також оцінити можливі наслідки і їх вплив на права заінтересованих осіб.
Водночас, заходи забезпечення позову повинні бути нерозривно пов'язані з предметом позову і правами, про судовий захист яких іде мова, а заява, подана у порядку вказаних статей КАС України, повинна містити належні обґрунтування необхідності застосування таких процесуальних повноважень з поданням на їх підтвердження належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів.
Заходи забезпечення позову застосовуються для гарантування реального виконання у майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України.
Як наслідок, стає можливим виконання судового рішення на підставі принципу обов'язковості судових рішень, регламентованого в статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція), пункті 9 частини другої статті 129 Конституції України, статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016 року, пункті 5 частини третьої статті КАС України, рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Рябих проти Росії» (§§ 51, 52), «Горнсбі проти Греції» (§ 40).
Зупинення дії, зокрема, індивідуального акта є винятковим заходом забезпечення позову виключно у випадку очевидних ознак протиправності такого акта та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду з позовом щодо такого акта.
Поряд із цим, стаття 152 КАС України встановлює невичерпний перелік реквізитів і змістовних вимог до такої заяви, у тому числі, спеціальні (предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; інші відомості, потрібні для забезпечення позову).
Тобто, законодавець встановив обов'язок особи, яка звертається із заявою про забезпечення позову, навести обґрунтування необхідності застосування такого заходу й зазначити усі необхідні відомості для цього з поданням відповідних доказів, з яких би суд мав змогу достовірно встановити доцільність реалізації вказаного процесуального повноваження.
Згідно роз'яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» при розгляді заяв про забезпечення позову суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитись, зокрема, у тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
Суд враховує і те, що відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Згідно з Рекомендацією №R (89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акту.
Відповідно ж до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Також, статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з усталеною практикою Суду (Рішення від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).
ЄСПЛ наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року та «Кушоглу проти Болгарії», заява №48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).
Суд також нагадав, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена у цілому у структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
У даному ж випадку, ФОП ОСОБА_1 , звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень про накладення штрафу, який може бути сплачений добровільно або ж стягнутий у межах процедури примусового виконання, яку здійснюють органи державної виконавчої служби у порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02.06.2016 року (далі - Закон України №1404-VIII).
У той же час, за приписами частини третьої статті 56 Закону України №1404-VIII, арешт на майно (кошти) боржника накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.
Зазначеному положенню статті 56 Закону України №1404-VIII кореспондує зокрема, пункт 8 частини VIII «Порядок звернення стягнення на майно боржника» Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженого наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 року, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за №1302/29432 (далі - Інструкція №512/5).
Тобто, на кошти та інші цінності боржника, що перебувають на рахунках та на зберіганні у банках чи інших фінансових установах, на рахунках у цінних паперах у депозитарних установах, накладається арешт, про що виноситься постанова виконавця. У постанові зазначається сума коштів, яка підлягає арешту, з урахуванням вимог за виконавчим документом, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця та вказуються реквізити рахунку, на якому знаходяться кошти, що підлягають арешту, або зазначається, що арешт поширюється на кошти на всіх рахунках боржника, у тому числі тих, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів.
За зведеним виконавчим провадженням арешт накладається на загальну суму заборгованості за зведеним виконавчим провадженням з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження, основної винагороди приватного виконавця.
Отже, державний виконавець, здійснюючи примусове виконання відповідного виконавчого документа, уповноважений накладати арешт на кошти та/або майно боржника лише у межах суми стягнення.
Решта ж коштів та інших матеріальних активів залишається у вільному розпорядженні боржника, який за їх рахунок може безперешкодно провадити свою господарську діяльність, забезпечувати виконання своїх договірних та інших зобов'язань, виплачувати заробітну плату, сплачувати податки, тощо.
Враховуючи вищевикладене, твердження позивача про те, відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанови про накладення штрафу та накладення арешту на кошти боржника призвело до арешту усіх коштів позивача, як боржника у виконавчому провадженні, є хибними та не відповідають закону.
Тобто, позивач не позбавлений можливості здійснювати розрахунки з контрагентами та сплачувати податки та збори.
Також, слід зазначити, що наслідки від незабезпечення даного позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів ФОП ОСОБА_1 , оскільки, навіть після звернення спірної постанови до примусового виконання і відкриття виконавчого провадження, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення їх виконання у порядку, передбаченому статтею 33 Закону №1404-VIII, а у разі задоволення позову - звернутись за поверненням сплачених (стягнутих) коштів з Державного бюджету України згідно законодавства, зокрема, відповідно до Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України №787 від 03.09.2013 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25.09.2013 року за №1650/24182.
Тобто, позивач наділений іншими процесуальними можливостями (заява про відстрочення або розстрочення виконання постанови), окрім вжиття заходів забезпечення позову, а не вжиття заходів забезпечення позову не викликає реальної загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову позивача.
Таким чином, враховуючи приписи вищенаведених положень актів національного законодавства, міжнародного права, суд дійшов висновку, що, у даному випадку, підстави для забезпечення даного позову шляхом зупинення дії стягнення на підставі оскаржуваної постанови та зупинення дії постанови про арешт коштів боржника - не виникли.
Даний правовий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові по справі №200/3887/19-а від 20 серпня 2019 року.
Поміж іншим суд зазначає, що ознаки протиправності Постанови про накладення штрафу №ОД1114/1577/НП/СПТД-ФС від 14.11.2019 року, підлягають судовому дослідженню під час розгляду справи по суті, а посилання позивача на певні норми чинного законодавства України щодо протиправності оскаржуваного рішення, не може вважатись його очевидною протиправністю.
Враховуючи вищевикладене, здійснивши оцінку обґрунтованості доводів ФОП ОСОБА_1 , щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову, з урахуванням розумності та обґрунтованості вимог заявника щодо забезпечення позову, суд дійшов висновку, що дана заява про забезпечення позову задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 150 - 154, 243, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) про вжиття заходів забезпечення позову по адміністративній справі №420/7663/19, шляхом зупинення дії постанови державного виконавця Першого Суворовського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Шашкіної Н.Я., про арешт коштів боржника від 23.01.2020 року, у виконавчому провадженні №60947412 та зупинення стягнення на підставі постанови Держпраці в Одеській області №ОД1114/1577/НП/СПТД-ФС від 14.11.2019 року (виконавче провадження №60947412) - відмовити.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Я.В. Балан