30 січня 2020 року м. Кропивницький Справа № 404/4541/15-а
провадження № 2-іс/340/91/19
Кіровоградський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Петренко О.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1
до відповідача: Головного управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області
про визнання протиправними дій та рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 в червні 2015 року звернувся до Кіровського районного суду м. Кіровограда з позовом, в якому просить:
- визнати бездіяльність відповідача щодо відмови йому в поновлені виплати раніше призначеної пенсії - протиправною;
- визнати протиправним рішення №178613 від 10.06.2015р. про відмову йому в поновлені виплати пенсії;
- зобов'язати відповідача здійснити йому перерахунок та прийняти рішення про поновлення йому раніше призначеної пенсії з урахуванням всіх перерахунків та індексацій, які були проведені за весь час, починаючи з 07.10.2009 року та виплатити нараховану пенсію.
Постановою Кіровського районного суду від 08.07.2015 року, позов задоволено частково (а.с.116-118).
Ухвалою Кіровського районного суду м. Кіровограда від 08.07.2015р., яка залишена без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13.11.2007 року, відмовлено в задоволені клопотання ОСОБА_1 щодо поновлення строку звернення до суду з позовом з 07.10.2009 р. по 29.03.2015р. Позов з 07.10.2009р. по 29.03.2015р. - залишено без розгляду.
Постановою Верховного суду від 04.10.2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 - задоволено частково.
Ухвалу Кіровського районного суду м. Кіровограда від 08.07.2015р. та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду скасовано в частині залишення позову без розгляду за період з 24.12.2014р. по 29.03.2015р. і в цій частині справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвалою Кіровського районного суду від 22.11.2019 року вказану справу передано до Кіровоградського окружного адміністративного суду, в порядку ст.29 КАС України, для подальшого розгляду.
Вказана справа надійшла до суду 19.12.2019 року та передана головуючому судді Петренко О.С.
Ухвалою судді від 23.12.2019 року вказаний позов залишено без руху.
Ухвалою суду від 30.12.2019 року відкрито провадження в справі за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомленням сторін та запропоновано відповідачеві надати відзив на позов (т.2,а.с.15-16).
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження була надіслана відповідачу, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення.
Представник відповідача, у встановлений судом строк подав відзив на позов, в якому просив відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у відзиві, та зазначив, що в оскаржуваних правовідносин діяв в межах повноважень, наданих йому законом (т.2,а.с.21-22).
Дослідивши доводи заяв по суті сторін, з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, суд встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.
Згідно з приписами ч.1 ст.353 КАС України, підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Так, згідно з постановою Верховного суду від 04.10.2019 року, встановлено, що судами повністю встановлено фактичні обставини справи, проте неправильно застосовано норми процесуального права в частині залишення позову без розгляду за період з 24.12.2014 року по 29.03.2015 року, а тому суд досліджує спірні правовідносини в межах зазначеного періоду.
Досліджуючи наданий відповідачем відзив, судом встановлено, що підставою для відмови слугувала відсутність належно оформлених документів для призначення пенсії, оскільки подані документи містять суперечності щодо місця проживання позивача.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Припинення виплат пенсій було передбачено пунктом 2 частини першої статті 49 та статтею 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в редакції, діючій до 7 жовтня 2009 року.
З дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009р. №25-рп/2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу органи ПФУ мали відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
У цій справі, припинення виплати пенсії відбулося в період коли законодавством не передбачалося такої підстави припинення виплати пенсії, як виїзд особи, якій вже була призначена пенсія, за кордон.
В Рішенні № 25-рп/2009 констатовано, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.
Як встановлено судовими рішеннями, суди вважають безпідставними мотиви неможливості поновлення виплати пенсії, викладених у рішенні пенсійного органу №178613 від10.06.2015р.
Посилання відповідача на те, що заяву про поновлення виплати пенсії всупереч п.1.5 Порядку №22-1 не було подано особисто, є необґрунтованими, оскільки, згідно з наведеним пунктом заява про поновлення виплати пенсії може бути подана через законного представника, як це і було зроблено позивачем - його представник Сумська Н.Д. має відповідну довіреність на вчинення дій від імені позивача.
01.01.2004року набрав чинності Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у відповідності до якого позивачу і була призначена пенсія. В пункті 16 Прикінцевих та перехідних положеннях цього Закону зазначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років. Тобто, незважаючи на чинність положень статті 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення", невизнання їх неконституційним, вони не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки, по-перше, предметом спору не є визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років, а по-друге, ці положення суперечать правовим висновкам, викладеним в рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року N 25-рп/2009 та практиці Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 8 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" умову не отримання особами пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) з інших джерел встановлено для осіб, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення".
В межах розгляду даної справи таких обставин не встановлено. Позивачу була призначена пенсія за віком у відповідності до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Таким чином, позивач проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як громадянин України, що проживає на території України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання громадянина України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в Рішенні №25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
У зазначених вище правових позиціях ставилось питання щодо перерахунку пенсій особам, які проживають за межами України. Проте, суд вважає, що як перерахунок так і призначення пенсії не може ставитись в залежність від місця проживання громадянина, а відмова відповідача у призначенні позивачу пенсії з підстав, викладених у листі та рішеннях є помилковою, оскільки надані представником позивача документи підтверджували його повноваження на представництво інтересів ОСОБА_1 .
Відповідно до ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Таким чином, адміністративний позов має бути задоволений у частині за період з 24.12.2014р. по 29.03.2015р.
Приписами ч.ч.1, 2 ст.77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Позивач належними доказами підтвердив правомірність частини позовних вимог.
На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 241, 243-246, 250 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Кіровоградській області перерахувати розмір та поновити виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 , відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за період з 24.12.2014 року по 29.03.2015 року.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.
Повний текст рішення складено та підписано 31.01.2020 року.
Суддя Кіровоградського
окружного адміністративного суду О.С. Петренко