29 січня 2020 року
м. Київ
Справа № 909/65/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
секретар судового засідання Лихошерст І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Струмок"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.11.2019 (колегія суддів: Хабіб М.І. головуючий, Зварич О.В., Якімець Г.Г.)
за позовом Надвірнянської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Струмок"
про розірвання договору оренди та виселення
за участю:
позивача: Дем'янчук Я.Б. (довіреність)
відповідача: Кондур Х.В. (адвокат)
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Звернувшись у суд з даним позовом, Надвірнянська міська рада (далі - позивач) просила розірвати договір оренди приміщення центрального теплового пункту по вул.Княгині Ольги, 9 м.Надвірна від 01.02.2011, який укладено між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Струмок" (далі - відповідач), та виселити відповідача із орендованого ним приміщення.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач істотно порушив умови договору оренди, яке виразилися в тому, що він не вносив орендну плату за орендоване приміщення більше трьох місяців підряд, що є підставою для розірвання договору оренди, та вказує на наявність правових підстав для виселення його з орендованого ним приміщення.
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
2.1. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 28.05.2019 (суддя Кобецька С.М.), провадження у справі в частині розірвання договору оренди закрито, а в частині вимог про виселення відповідача у задоволенні позову відмовлено.
2.2. Свій висновок суд першої інстанції мотивував тим, що договір оренди припинив свою дію внаслідок закінчення строку на який він був укладений, що унеможливлює його розірвання в судовому порядку. В частині позову щодо виселення відповідача, суд вказав на те, що відповідним рішенням позивача зобов'язано відповідача повернути орендоване майно і строк виконання за цим рішенням ще не настав, що свідчить про передчасність цієї вимоги.
2.3. Оскарженою постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.11.2019, вказане рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови у виселені відповідача та в цій частині прийнято нове, яким позов задоволено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
2.4. Апеляційний суд виходив з того, що оскільки договір оренди припинив дію, а відповідач всупереч умовам договору не повернув позивачу орендовані приміщення, вимоги про виселення відповідача є обґрунтованими. При цьому апеляційний суд зазначив, що рішення позивача про виселення відповідача із орендованого приміщення не може змінювати умови договору та вимог закону.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиція інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
3.2. В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилався на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального і порушення норм процесуального права. Заявник касаційної скарги вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив рішення позивача від 25.04.2019, яким встановлено відповідачу строк повернення об'єкта оренди. Відповідач зазначає, що він зробив поліпшення орендованого приміщення та повернути його він повинен у порядку, який визначений договором оренди. Також відповідач вказує, що суд апеляційної інстанції повинен був застосувати до спірних правовідносин частину сьому статті 13 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності".
3.3. Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити без змін вказане судове рішення, посилаючись на те, що воно прийнято апеляційним судом у відповідності до норм матеріального та процесуального права, а доводи, викладені у касаційній скарзі їх не спростовують.
4. Мотивувальна частина
4.1. Суди встановили, що 01.02.2011 між сторонами був укладений договір оренди, за умовами якого, відповідач прийняв в користування приміщення центрального теплового пункту по вул.Княгині Ольги,9 у м.Надвірна, загальною площею 335,4 кв.м (далі-приміщення), для виробничо-комерційної діяльності, строком до 30.04.2019, та зобов'язався сплачувати орендну плату згідно умов договору.
Умовами пунктів 5.15, 10.6, 10.7 договору сторони визначили, що у разі припинення дії договору відповідач зобов'язаний за актом приймання-передачі повернути об'єкт оренди позивачу у відповідному стані. Приміщення вважається повернутим з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі.
Згідно пункту 12.10 договору чинність договору припиняється внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.
4.2. В порушення умов договору відповідач не сплачував орендну плату за приміщення за відповідний період більше трьох місяців підряд, у зв'язку з чим, позивач звертався до відповідача із претензією про погашення заборгованості, яка була погашена лише частково.
4.3. Також встановлено, що договір оренди припинив дію 30.04.2019, у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено.
4.4. Відповідно до приписів статей 525, 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 785 Цивільного кодексу України унормовано, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (ч.1).
Частиною другою статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Згідно частини першої статті 27 наведеного Закону, у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
4.5. Посилання відповідача на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив рішення позивача від 25.04.2019, яким встановлено відповідачу строк повернення об'єкта оренди до 31.05.2019, не є підставою для скасування оскаржуваної постанови, оскільки апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що дане рішення позивача не може змінювати умови договору та вимоги законодавства.
Уклавши договір сторони погодили його умови, такий договір є обов'язковим до виконання, одностороння зміна умов договору не допускається.
Вказане рішення відповідача є одностороннім актом і не змінює умов договору, тому суд апеляційної інстанції правильно поклав в основу свого рішення саме умови договору і посилання у касаційній скарзі на розгляд судом підстав, що не були предметом розгляду судом першої інстанції у контексті доводів, викладених у касаційній скарзі, є необґрунтованим, оскільки суд апеляційної інстанції правильно врахував підстави позову - порушення відповідачем умов договору, та за наведених обставин правильно поклав в основу своєї постанови саме умови договору, а не вказане рішення позивача від 25.04.2019.
4.6. Встановивши закінчення строку дії договору, на який його було укладено, і не повернення відповідачем у добровільному порядку приміщення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що наявні правові підстави для виселення відповідача із займаного ним приміщення.
4.7. Суд касаційної інстанції погоджується із такими висновками апеляційного суду, оскільки із встановлених ним обставин справи вбачається, що із припиненням дії договору у відповідача в силу умов договору та приписів законодавства виник обов'язок повернути позивачу приміщення, проте відповідач його не виконав, у зв'язку з чим порушив взяті на себе договірні зобов'язання, а відтак відповідач повинен звільнити займане ним приміщення.
Посилання скаржника на те, що повернення майна має здійснюватися за актом приймання-передачі, що, за його доводами, унеможливлює задоволення позову про виселення, не може бути підставою для скасування судового рішення.
Так, згідно положень статті 5 Господарського процесуального кодексу України суд відповідно до викладеної в позові вимоги може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону та який є ефективним.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Оскільки із досліджених судами умов договору та встановлених спірних правовідносин вбачається, що повернення майна за актом приймання-передачі можливо лише у разі належного виконання сторонами взятого на себе зобов'язання, у разі ж коли відповідач заперечує таке виконання необгурнтовано посилаючись на вказане рішення відповідача, яким було встановлено строк повернення мана до 31.05.2019, спір підлягає вирішенню судом у такий спосіб, який призведе до реального захисту прав позивача.
4.8. Посилання скаржника як на підставу для скасування судового рішення на те, що він зробив поліпшення орендованого приміщення, самі по собі в силу наведених норм права не можуть бути підставою для скасування постанови апеляційного суду в силу положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України. Доводи скаржника у цій частині не містять правових підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції.
4.9. Доводи відповідача про те, суд апеляційної інстанції повинен був застосувати до спірних правовідносин частину сьому статті 13 Закону України "Про особливості передачі в оренду об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", згідно якої він повинен був повернути приміщення у порядку, який визначений договором оренди, не можуть бути підставою для скасування судового рішення.
Так, згідно положень статті 14 вказаного Закону, якою визначається порядок повернення об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення у разі припинення дії договору оренди, при припиненні договору оренди (крім випадків припинення договору внаслідок знищення орендованого об'єкта) переданий в оренду об'єкт у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебуває у комунальній власності, повинен бути повернутий орендодавцеві протягом десяти календарних днів з моменту припинення договору. У разі дострокового припинення договору оренди у зв'язку із смертю орендаря - фізичної особи об'єкт вважається повернутим орендодавцеві з дня припинення договору (ч.1). Орендар повертає орендодавцеві орендований об'єкт у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення разом з усіма поліпшеннями такого об'єкта, проведеними за час його оренди, незалежно від суми нарахованих амортизаційних відрахувань за час оренди. При цьому орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого об'єкта, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від цього об'єкта, не завдаючи йому шкоди. Інші поліпшення, проведені за рахунок власних коштів орендаря, залишаються у власності орендодавця, а їх вартість (крім вартості поліпшень, зроблених орендарем без згоди орендодавця) підлягає компенсації орендарю орендодавцем. Не підлягають залишенню за орендарем поліпшення, проведені ним за рахунок амортизаційних відрахувань, нарахованих на орендований об'єкт, а також компенсація вартості таких поліпшень (ч.2). Про повернення об'єкта у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебуває у комунальній власності, представниками орендодавця та орендаря складається відповідний акт (ч.3).
Отже положення наведеної норми не виключають можливості захисту прав позивача у спосіб, визначений позивачем та застосований судом, і з урахуванням обґрунтувань, наведених вище у п. 4.7. цієї постанови, та виходячи із того, що апеляційним судом не встановлено жодних обставин, які б свідчили про вжиття відповідачем заходів щодо повернення приміщення у порядку, який визначений договором оренди, з огляду на закінчення строку його дії, відсутні правові підстави вважати, що наявні підстави для скасування судового рішення.
4.10. Подана касаційна скарга зводиться до незгоди з прийнятою постановою апеляційного суду з викладенням власного бачення у питанні застосування правових норм, та за своєю суттю стосується необхідності повторного перегляду справи та переоцінки встановлених судами обставин з врахуванням власного бачення відповідача у питанні застосування правових норм, що виходить за межі повноважень Верховного Суду.
4.11. Доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, досліджені судами, що, відповідно до приписів статі 300 частини 2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається, а сама лише необхідність додатково дослідити докази, які вже були досліджені судами, не є підставою, яка б була передбачена процесуальним законом для скасування постанови суду апеляційної інстанції.
4.12. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не дають правових підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.
Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.
Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності постанови суду, та оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскарженої постанови та задоволення касаційної скарги, немає.
Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Струмок" залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.11.2019 у справі Господарського суду Івано-Франківської області № 909/65/19, залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Г.М. Мачульський
Судді І.В. Кушнір
Є.В. Краснов