79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
28.01.2020 Cправа № 914/2003/19
м. Львів
За позовом: Фізичної особи-підприємця Кадик Ореста Омеляновича, м. Львів
до відповідача: Публічного акціонерного товариства Акціонерно-комерційний банк "Львів", м. Львів
про визнання недійсним Кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014.
Суддя Мороз Н.В.
При секретарі Банзулі М.С.
Представники:
Від позивача: Качор С.Б.
Від відповідача: Вертас М.М.
Хід розгляду спору:
Позовну заяву подано Фізичною особою-підприємцем Кадик Орестом Омеляновичем до Публічного акціонерного товариства Акціонерно-комерційний банк «Львів» про визнання недійсним Кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014.
Ухвалою від 01.10.2019 суд залишив позовну заяву без руху та надав позивачу строк у 10 (десять) календарних днів з дня вручення цієї ухвали для усунення таких недоліків.
На виконання вимог згаданої ухвали суду, 07.10.2019 позивачем - Фізичною особою-підприємцем Кадик Орестом Омеляновичем, подано заяву про усунення недоліків позовної заяви, в додаток до якої долучено опис вкладення у цінний лист з якого вбачається надсилання відповідачу додатків до позовної заяви.
Ухвалою суду від 15.10.2019 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 19.11.2019.
У підготовчому засіданні 19.11.2019, суд постановив відкласти підготовче засідання на 10.12.2019, про що повідомив позивача ухвалою в порядку ст. 120 ГПК України .
Ухвалою від 10.12.2019 суд продовжив строк підготовчого провадження у справі №914/2003/19 на 30 днів та відклав підготовче засідання на 24.12.2019, для належної підготовки справи для розгляду по суті, надання можливості позивачу подати відповідь на відзив та з метою повного та всестороннього з'ясування обставин спору.
В підготовче засідання 24.12.2019 представники сторін не з'явилися, причини неявки суду не повідомили, хоча належним чином повідомлялися про дату, час та місце проведення підготовчого засідання. У підготовчому засіданні 24.12.2019 суд постановив відкласти підготовче засідання на 15.01.2020.
З огляду на викладене, судом було вчинено всі процесуальні дії, які необхідно було вчинити до закінчення підготовчого провадження для правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті та зважаючи на закінчення встановленого законодавцем строку підготовчого провадження, ухвалою суду від 15.01.2020 закрито підготовче провадження у справі № 914/2003/19 та призначено розгляд справи по суті на 28.01.2020.
В судове засідання з розгляду справи по суті 28.01.2020 позивач явку представника забезпечив, позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, просить позов задоволити.
В судове засідання 28.01.2020 прибув повноважний представник відповідача, який позовні вимоги заперечив з підстав викладених у відзиві на позовну заяву (вх. №45512/19 від 01.11.2019) та просить відмовити в задоволенні позовних вимог. Крім того, відповідачем подано заяву про застосування позовної давності.
Правова позиція позивача.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 17 січня 2014 року між ПАТ АКБ «Львів» та ФОП Кадик Орестом Омеляновичем, було укладено Кредитний договір №03/06-159, відповідно до умов якого Відповідач зобов'язався надати у власність Позичальникові грошові кошти у розмірі 230 000,00 грн., зі сплатою 23% річних за користування кредитом та терміном повернення до 16.01.2021 включно. В подальшому, до Кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014 укладались додаткові договори, зокрема, №1 від 17.01.2014, №2 від 26.06.2014, №3 від 26.06.2014, №4 від 04.04.2016, №5 від 04.04.2016, якими сторони змінювали максимальний ліміт заборгованості та затверджували графік погашення кредиту.
Позивач стверджує, що при укладенні кредитного договору було порушено його права, як споживача фінансових послуг, оскільки кредит ним отримувався для придбання бутлів для води, а відтак вважає, що такий кредит є споживчим, а тому даний кредитний договір має відповідати вимогам законодавства про захист прав споживачів (ч. 2 ст. 627 ЦКУ) і на правовідносини між банком та споживачем мають поширюватися норми Закону України «Про захист прав споживачів» (рішення Конституційного суду України від 10.11.2011 р. у справі № 15-рп/2011).
Позивач вважає, що укладений між ним та відповідачем кредитний договір суперечить положенням ЦКУ та іншим актам цивільного законодавства, зокрема і Закону України «Про захист прав споживачів».
На думку позивача, невідповідність змісту договору чинному в Україні законодавству полягає у тому , що у договорі про надання споживчого кредиту мають зазначатися: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) умови дострокового розірвання договору; 7) інші умови, визначені законодавством. При цьому споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки комісії або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Однією з обов'язкових умов кредитного договору є детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту. Згідно з пунктом 3.3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, які затверджені Постановою Правління Національного банку України від 08.06.2017 № 49 (далі - Правила), Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних), яка точно дисконтує всі майбутні грошові платежі споживача за кредитом до чистої суми виданого кредит, б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі), розрахунок якого здійснюється шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту.
З врахуванням вищенаведеного, позивач стверджує, що відповідачем не дотримано вимог законодавства у Кредитному договорі, не вказано абсолютного значення подорожчання кредиту, не подано інформації про вартість всіх супутніх послуг. Внаслідок цього Позивач, як споживач, був позбавлений реальної можливості зробити свідомий вибір щодо необхідності кредитування у обраному банку.
Відтак, позивач просить суд визнати недійсним Кредитний договір №03/06-159 від 17.01.2014 року, укладений між ФОП Кадик Орестом Омеляновичем та ПАТ АКБ «Львів».
Правова позиція відповідача.
Відповідач позовні вимоги вважає безпідставними та необгрунтованими виходячи з наступного.
Сторонами Кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014р. (із змінами і доповненнями) є ПАТ АКБ «Львів та ФОП Кадик Орест Омелянович, який є суб'єктом підприємницької діяльності, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серія АГ №897452 від 26 грудня 2013 року». Даний кредитний договір №03/06-159 від 17.01.2014 та додаткові договори до цього договору скріплені підписом і печаткою ФОП Кадик О.О., що визнається самим позивачем у позовній заяві.
Відповідач зазначає, що відповідно до п.2.1.2 кредитного договору «призначення кредиту - рефінансування кредитної заборгованості в інших банках, в тому числі по кредиту дружини, погашення приватної позики та придбання бутлів для доставки води».
Відповідач звертає увагу на те, що відповідно до п. 22 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, а тому вважає, що положення Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюються на дані правовідносини, оскільки кредитний договір укладено між фізичною особою-підприємцем і юридичною особою та не на споживчі потреби.
На переконання відповідача, у даному випадку мають місце договірні правовідносини між двома юридичними особами, які уклали договір, керуючись принципом свободи договору.
Крім того, відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності, оскільки вважає, що кредитний договір № 03/06-159 був укладений між Банком та ФОП Кадик О.О. 17.01.2014, а тому позивачу, як стороні договору, було відомо про наявність оскаржуваного договору з дати укладення (17.01.2014), однак позов ним подано лише 20.09.2019 через 5 років і 9 місяців. Просить суд застосувати строк позовної давності до позову ФОП Кадик О.О. про визнання недійсним Кредитного договору № 03/06-159 від 17.01.2014.
Крім того, зазначає, що відповідно до Статуту АТ АКБ «Львів» (п.1), зареєстрованого Національним Банком України 25.03.2019, АТ АКБ «Львів» виступає правонаступником по всіх правах та зобов'язаннях ПАТ АКБ «Львів», що підтверджується витягом із Статуту.
Обставини справи.
Розглянувши матеріали справи в їх сукупності, заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши докази у їх сукупності, створивши у відповідності до ст. 13 ГПК України сторонам, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, суд встановив:
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 17 січня 2014 року між ПАТ АКБ «Львів» (надалі - Банк) та ФОП Кадик Орестом Омеляновичем (надалі - Позичальник) було укладено Кредитний договір №03/06-159, відповідно до умов якого Банк зобов'язався надати у власність Позичальникові грошові кошти (надалі Кредит) у розмірі 230 000,00 грн., зі сплатою 23% річних за користування кредитом та терміном повернення до 16.01.2021 включно, з графіком погашення кредиту, що встановлений у Додатковому договорі №1 від 17.01.2014 до Кредитного договору №03/06-159.
26 червня 2014 року між Банком та Позичальником укладено Додатковий договір №2 до Кредитного договору №03/06-159, згідно п. 1 якого сторони погодили змінити назву Кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014 року на Генеральний договір кредитної лінії №03/06-159 від 17.01.2014 року та викласти його в новій редакції.
Згідно умов Генерального договору кредитної лінії №03/06-159 від 17.01.2014 в новій редакції від 26.06.2014 (надалі Кредитний договір) Банк зобов'язується відкрити Позичальнику відкличну невідновлювальну Кредитну лінію з максимальним лімітом заборгованості 250 000,00 грн., зі сплатою 23% річних за користування кредитом та строком дії кредитної лінії включно до 16.01.2021.
26.06.2014 між Банком та Позичальником укладено Додатковий договір №3 до Кредитного договору №03/06-159, згідно п.п. 1-3 якого, в межах максимального ліміту заборгованості за відкритою кредитною лінією, Банк надав Позичальнику кредит у сумі 33 000, 00 грн. на строк до 25.06.2019 включно зі сплатою 28% процентів річних, з графіком погашення викладеному в п.2 цього додаткового договору.
04.04.2016 між Банком та Позичальником укладено Додатковий договір №4 до Кредитного договору №03/06-159, згідно п. 1 якого Банк зобов'язується відкрити Позичальнику відкличну відновлювальну Кредитну лінію з максимальним лімітом заборгованості, в межах якої надавати йому кредити у розмірі та на умовах обумовлених цим Договором та Додатковими договорами до нього, а Позичальник зобов'язується повернути Кредити, сплатити проценти та комісії за користування ними, а також сплатити інші платежі, передбачені цим Договором.
Відповідно до п.2 Додаткового договору №4 сторони погодили зміну максимального ліміту заборгованості за Кредитною лінією, а саме: збільшили її до 410 000,00 грн.
Також, 04.04.2016 між Банком та Позичальником укладено Додатковий договір №5 до Кредитного договору №03/06-159, згідно п.п. 1-3 якого, в межах максимального ліміту заборгованості за відкритою кредитною лінією, Банк надав Позичальнику кредит у сумі 220 000,00 грн. на строк до 16.01.2021 включно зі сплатою 27% процентів річних, з графіком погашення, викладеному в п.2 цього додаткового договору.
Відповідно до п. 5.1. Кредитного договору №03/06-159 (в редакції додаткового договору №2), Позичальник зобов'язався повернути Банку Кредит/Кредити у повному обсязі в порядку та терміни, передбачені цим Договором і Додатковими Договорами.
Згідно п. 4.4. Кредитного договору №03/06-159 (в редакції додаткового договору №2), Позичальник сплачує проценти, нараховані відповідно до п. 4.2. цього Договору, у валюті отриманого Кредиту щомісяця, але не пізніше останнього банківського дня місяця за який вони нараховані.
Оцінка суду.
Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Так, згідно частини першої статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 ЦК України, якщо інше не встановлено параграфом 2 глави 71 ЦК України і не випливає із суті кредитного договору.
Згідно із ч.1 ст.1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
Статтею 1069 ЦК України передбачено, що якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги містяться в ст. 193 Господарського кодексу України.
Стаття 629 ЦК України встановлює обов'язковість виконання сторонами умов договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, він визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
За обставинами даної справи Кредитний договір було укладено між ПАТ АКБ «Львів» та ФОП Кадик О.О., який отримав кошти за «призначенням кредиту» для Рефінансування кредитної заборгованості в інших банках, в тому числі по кредиту дружини, погашення приватної позики та придбання бутлів для доставки води.
Відтак, посилання позивача на те, що на правовідносини, які виникли на підставі укладеного між банком та споживачем договору мають поширюватися норми Закону України «Про захист прав споживачів» судом оцінюється критично, оскільки відповідно пункту 11 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» (далі - Закон № 1734-VIII), договір про споживчий кредит - вид кредитного договору, за яким кредитодавець зобов'язується надати споживчий кредит у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач (позичальник) зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом на умовах, встановлених договором.
Пунктами 9, 11 частини першої статті 1 Закону № 1734-VIII визначено, що споживач - фізична особа, яка уклала або має намір укласти договір про споживчий кредит. Споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону «Про захист прав споживачів», споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Аналіз положень зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу, тобто фізичній особі, на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю.
З огляду на викладене, кредит, який був наданий банком ФОП Кадику О.О., не є споживчим, оскільки сторонами у договорі є юридична особа та фізична особа-підприємець, а грошові кошти отриманні ФОП Кадиком О.О. для здійснення підприємницької діяльності.
Тому відсутні передбачені статтями 203, 215 ЦК України правові підстави для визнання недійсним оспорюваного ФОП Кадиком О.О. Кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014, у зв'язку з невідповідністю його змісту положенням Закону України «Про захист прав споживачів».
Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №711/871/17.
Посилання позивача на те, що при укладанні кредитного договору №03/06-159 від 17.01.2014 банком не було дотримано вимог законодавства у Кредитному договорі, не вказано абсолютного значення подорожчання кредиту, не подано інформації про вартість всіх супутніх послуг внаслідок чого позичальник був позбавлений можливості зробити свідомий вибір щодо необхідності кредитування у обраному банку, суд вважає неспроможними з урахуванням такого.
Суд, звертає увагу позивача на те, що недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
У даному випадку наведені позивачем обставини, ніяким чином не вказують на наявність обставин, з якими законодавство пов'язує визнання договорів недійсними. Статтею 6 Господарського кодексу України унормовано, що загальними принципами господарювання в Україні є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
У ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України вказано, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу України).
Отже, свобода договору є багатоаспектним поняттям, яке включає в себе різні прояви: прийняття власного рішення про вступ у договірні відносини, самостійний вибір того, з ким буде вступати у правовідносини, визначення умов договору тощо. Укладання договору є наслідком збігу волі та волевиявлення сторін, що забезпечує свободу договору.
Зміст принципу свободи договору розкривається в ст. 627 Цивільного кодексу України. Він є однією з фундаментальних засад цивільно-правового принципу диспозитивності, через який суб'єкти цивільного права набувають і здійснюють свої цивільні права вільно на свій розсуд (ч. 1 ст. 12 Цивільного кодексу України).
Важливим елементом свободи договору є воля та її зовнішній вираз - волевиявлення.
Враховуючи викладене, наявність укладеного між позивачем та відповідачем договору та в подальшому додаткових угод до нього свідчить про те, що обидві сторони бажали укласти договір та угоду, і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі.
За змістом ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Згідно ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін та погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору.
Зміст правочину складають права та обов'язки, про набуття, припинення та зміну яких домовились учасники правочину, а також особи, визначені сторонами в якості учасників цього правочину.
Будь-який правочин реалізується суб'єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак, форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб'єкта правочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб, внаслідок юридично значущої помилки у сприйнятті суб'єктом правочину його очікуваного юридичного результату.
За таких обставин дії особи не можуть об'єктивно відображати внутрішню волю суб'єкта цивільних правовідносин досягти бажаного юридичного результату. Тому в ч. 3 ст. 203 Цивільного кодексу України законодавець прямо передбачає, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вбачається з кредитного договору №03/06/159 від 17.01.2014 та додаткових договорів №1 від 17.01.2014, №2 від 26.06.2014, №3 від 26.06.2014, №4 від 04.04.2016, №5 від 04.04.2016, такі підписано позичальником - ФОП Кадик О.О. та скріпленого його печаткою.
Печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин. Позивач не довів фактів протиправності використання своєї печатки на оскаржуваному договорі чи доказів її втрати, так само і не надав доказів звернення до правоохоронних органів у зв'язку з втратою чи викраденням печатки, а тому в суду відсутні підстав вважати, що печатка використовувалась проти волі позивача. (Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23.07.2019 у справі № 918/780/18).
Фізична особа-підприємець Кадик О.О. виразив своє волевиявлення на укладення договору шляхом підписання кредитного договору №03/06/159 від 17.01.2014 та додаткових договорів, зокрема, №1 від 17.01.2014, №2 від 26.06.2014, №3 від 26.06.2014, №4 від 04.04.2016, №5 від 04.04.2016.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказів, які б свідчили про те, що підпис на кредитному договорі №03/06/159 від 17.01.2014 йому не належить, позивач не подав і на наявність таких обставин при обгрунтуванні позовну не посилався.
Отже, враховуючи викладене, кредитний договір №03/06/159 від 17.01.2014 укладено без порушень вимог чинного на той час законодавства і його зміст не суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства та його моральним засадам, тому відсутні підстави для визнання його недійсним.
В контексті означеного суд зазначає, що укладаючи кредитний договір №03/06-159 від 17.01.2014 позивач, як позичальник повинен був самостійно оцінити права та обов'язки, зміст зобов'язання, яке буде прийнято внаслідок його укладання.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що до оспорюваного правочину укладались додаткові договори, зокрема, №1 від 17.01.2014, №2 від 26.06.2014, №3 від 26.06.2014, №4 від 04.04.2016, №5 від 04.04.2016, що вказує на наявність волі учасників господарських правовідносин на зміну вже існуючого дійсного зобов'язання.
За таких обставин, виходячи з вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору №03/06/159 від 17.01.2014, у зв'язку з його безпідставністю.
Щодо клопотання відповідача про застосування до вимог позивача наслідків спливу строків позовної давності, згідно ст. ст. 257, 261 Цивільного кодексу України, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч.ч. 1, 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Частинами 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10, за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
З урахуванням наведеного, оскільки судом встановлено, що права позивача порушені не були, і суд відмовляє позивачу в позові по суті, у зв'язку з безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні спору в даній частині позовних вимог застосуванню не підлягає.
При цьому, надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994, Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до статей 73, 74 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Згідно з ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судові витрати.
Витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача, згідно вимог ст.129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-78, 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити повністю.
Рішення складено 03.02.2020.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки, передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Суддя Мороз Н.В.