Справа № 420/7174/19
03 лютого 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Аракелян М.М.
Розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання виплатити грошову компенсацію,-
29 листопада 2019 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 , у якому позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплаті ОСОБА_1 , грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 10 грудня 2015 року по 30 серпня 2019 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 30 серпня 2019 року;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 10 грудня 2015 року по 30 серпня 2019 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 30 серпня 2019 року.
Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями адміністративна справа №420/7174/19 об 14:20:54 розподілена на суддю Аракелян М.М.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 04.12.2019 року прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у порядку статті 262 КАС України.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач вказує, що його було звільнено зі Збройних сил України та виключено зі списків особового складу. При цьому, при проведенні розрахунків позивачу не було виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку у період з 2015 року по 2019 рік. З метою захисту своїх законних прав позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із відповідною заявою, у якій просив нарахувати та виплатити йому належні суми, однак отримав відмову. Позивач вважає вказані відмови протиправними та такими, що не відповідають приписам чинного законодавства, оскільки в частині виплати компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку зазначено, що нормами чинного законодавства встановлено припинення на особливий період (мобілізацію) надання додаткових відпусток, однак з фактом встановлення на території України особливого періоду не пов'язано припинення виплати компенсації за її невикористання. Дійсно, можливість її використання на законодавчому рівні обмежена, однак права позивача на таку відпустку позбавлено бути не може.
21.01.2020 року за вх.№2396/20 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву. У запереченнях проти заявлених позовних вимог представник відповідача зазначив, що пунктом 19 ст.10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» встановлено, що з урахуванням особливого статусу, введеного Указом Президента України від 17.03.2014 року №303/2014, надання військовослужбовцям інших видів відпусток припиняється. Як наслідок, оскільки відпуски не надаються взагалі, то і їх невикористання компенсації не підлягає. Крім цього, факт наявності рішення Верховного Суду у аналогічних правовідносинах не створює для відповідача у даній справі жодних зобов'язань.
Розглянувши у письмовому провадженні матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Під час розгляду справи судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України на посаді заступника старшого інженера військової частини НОМЕР_2 (а.с.10-11).
Наказом Командувача Повітряних Сил Збройних Сил України від 16 серпня 2019 року №399 позивача було звільнено у запас за пунктом 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та згідно наказу №190 від 30.08.2019 року виключено зі списків особового складу частини.
Згідно Посвідчення Серії НОМЕР_4 позивач ОСОБА_1 є учасником бойових дій (а.с.12).
29 жовтня 2019 року позивач звернувся із заявою до командира військової частини НОМЕР_2 з проханням виплатити ОСОБА_1 як учаснику бойових дій грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки (а.с.14).
Листом від 04.11.2019 року за вих. №1162 позивачу було відмовлено в задоволенні його заяви (а.с.15-16).
Не погоджуючись із отриманою відмовою, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У ч.1 ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Частиною першою статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 2011) встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Вирішуючи питання щодо правомірності невиплати компенсації за невикористані додаткові відпустки суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504) передбачено такі види щорічних відпусток:
основна відпустка (стаття 6 цього Закону);
додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону);
додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цьогоЗакону);
інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону №504 учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011 передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011 в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011 в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011 надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року «Про оборону України» (далі - Закони №3543 та №1932 відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543 особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ І організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення пре мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час; мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932 визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Військова частина на підтвердження власних доводів зазначає, що у зв'язку із припиненням надання інших додаткових відпусток припиняється і підстава для відшкодування сум за їх невикористання. При цьому, представник відповідача зазначає, що така позиція Військової частини НОМЕР_2 узгоджується із Роз'ясненням Управління правового забезпечення Генерального штабу Збройних Сил України та Департаменту фінансів Міністерства оборони України (а.с.17).
Суд не може погодитись із такої позицією відповідача, оскільки визначення понять «права на відпустку», «надання відпустки» та «використання відпустки» не є тотожними. Дійсно, ст.10 Закону №2011 визначає обставини, коли надання додаткової відпустки не здійснюється. Однак, у вказаному законі не встановлено, що військовослужбовець позбавляється права на відпустку чи права скористатися нею у майбутньому, після усунення обставин, які стали підставою для припинення її надання.
Суд також не бере до уваги доводи представника відповідача щодо наявності роз'яснень, адже дані роз'яснення не встановлюють обов'язків ані для нього, ані для позивача, а їх дотримання призвело до неправомірного обмеження права військовослужбовця на отримання додаткової відпустки.
Оскільки право позивача на додаткову відпустку встановлено, то позбавлення його права на компенсацію сум у разі невикористання такої відпустки є протиправним обмеженням прав.
Суд також бере то уваги правову позицію Великої Палати Верховного Суду, наведену у постанові від 21.08.2019 року у справі 620/4218/18: «аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».»
Таким чином суд дійшов висновку про протиправність відмови відповідача у нарахуванні та виплаті грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік.
Суд зазначає, що згідно з ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Європейський Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000, «Онер'їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryэldэz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Також, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20.05.2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25.11.2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Відповідно до вимог абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі.
Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Такого правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 23 травня 2018 року у справі №825/602/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Оскільки за результатом судового розгляду судом встановлено, що позивач має право на нарахування та виплату компенсації, суд вважає, що позовні вимоги щодо зобов'язання нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій є належним способом захисту порушених прав.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Позиція відповідача не узгоджується із наведеними нормами законів України та ним не доведено, що при відмові позивачу у нарахуванні та виплаті компенсації він діяв на підставах,що визначені Конституцією та законами України.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Позивачем, як особою, звільненою від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року №3674-VI, судовий збір за подання адміністративного позову до Одеського окружного адміністративного суду не сплачувався. Доказів здійснення інших витрат, пов'язаних з розглядом справи, сторонами до суду не надано, а тому у справі відсутні підстави для розподілу судових витрат відповідно до положень ст. 139 КАС України.
Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання виплатити грошову компенсацію - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 10 грудня 2015 року по 30 серпня 2019 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 30 серпня 2019 року.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, за період з 10 грудня 2015 року по 30 серпня 2019 року, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а саме 30 серпня 2019 року.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя М.М. Аракелян
.