Справа № 420/5951/19
21 січня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
судді - Бутенка А.В.,
за участю секретаря - Філімоненка А.О.,
за участі сторін:
представник позивача - адвокат Смірнов В.С.:
представник відповідача - Погожий Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу №185 від 27.09.2019 року, зобов'язання вчинити певні дії, -
Стислий зміст позовних вимог.
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просить суд:
- Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 185 від 27 вересня 2019 року про відмову Вакас ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянина Пакистану ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виклад позиції позивача, заперечень відповідача.
В обґрунтування позову зазначено, що Наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 185 від 27 вересня 2019 року, є прийнятим із порушенням порядку розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19.11.2019 року, представником Відповідача було надано відзив на позовну заяву, в якому Відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що оскаржуване рішення винесено на підставі діючого законодавства, а тому є правомірним.
Заяви, клопотання сторін.
06.12.2019 року, від представника Позивача надійшла відповідь на відзив.
Інших заяв чи клопотань від сторін, до суду не надходило.
Представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити їх у повному обсязі, з підстав, викладених у позові та відповіді на відзив.
Представник відповідача проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позовних вимог з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов.
Обставини справи.
02.10.2019 року громадянин Пакистану ОСОБА_1 отримав повідомлення № 5/1-319 від 27 вересня 2019 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 185 від 27 вересня 2019 року.
Не погоджуючись з Наказом Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 185 від 27 вересня 2019 року, Позивач оскаржив його у судовому порядку.
Джерела права й акти їх застосування.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідач на підставі ст. 27 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади у справах міграції та згідно зі ст.ст. 5, 6, 10, 11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а тому його рішення, дії чи бездіяльність з цього приводу на підставі ст. 55 Конституції України, ст. 5, п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України, ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідно до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Висновки суду.
Суд вважає оскаржуваний Наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 185 від 27 вересня 2019 року є правомірним та таким, що скасуванню не підлягає, а позовні вимоги Позивача не обґрунтованими, виходячи з наступного.
Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника: заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, також встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Як встановлено судом із матеріалів особової справи Позивача, громадянин Пакистану ОСОБА_1 посилається на те, що не може повернутись до країни свого громадянського походження через земельний конфлікт, який виник між його батьком та дядьками. Позивач не бажає повертатися до країни громадянської належності через побоювання за власне життя у зв'язку з залякуванням та погрозами вбивства з боку його дядьків.
З матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в неї ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, твердження шукача захисту носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.
Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
За результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Зокрема, наступні елементи вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, а саме, під час звернення за набуттям міжнародного захисту позивач не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі Пакистану (арк. 9 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Також, позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами (арк. 3 анкети від 23.09.2019). Аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв'язку із ймовірною загрозою переслідування за вищевказаними ознаками.
За матеріалами особової справи вбачається, що позивач побоюється повертатися до країни громадянської належності через можливе вбивство (арк. 4 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Однак, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Позивачем не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до ГУ ДМС України в Одеській області. Також, під час проведення співбесід заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.
Елемент ймовірного вбивства позивача, у разі повернення на Батьківщину викликає обґрунтовані сумніви щодо правдоподібності. Зокрема, були виявлені наступні обставини, а саме: зі слів позивача, земельний конфлікт виник через бажання його батька володіти успадкованою часткою земельної ділянки, яку забрали його брати, через що неодноразово виникали бійки та лунали погрози з боку його дядьків. У зв'язку з побоюванням за власне життя, його батько вирішив відправити його до України (арк. З анкети від 23.09.2019 року). Проте позивач не зміг належним чином обґрунтувати, чому найбільша загроза існує саме для нього, якщо частка землі належить його батьку, а не йому, єдине пояснення, це те, що він є найстаршим в родині (арк. 5 протоколу співбесіди від 27.09.2019), що вбачається сумнівною інформацією.
Крім того, історія щодо успадкування, розподілу земельних ділянок, які належали дідусю позивача, між його батьком та рідними дядьками не була засвідчена жодним офіційним чином (арк. 5 протоколу співбесіди від 27.09.2019), право власності на земельну ділянку як батька позивача, так і його дядьків жодним чином документально не оформлено. Додатково, позивач надає невірогідну інформацію стосовно того, що його батько не може використовувати власну земельну ділянку лише через те, що це йому забороняють робити його брати, вважаючи земельну частку своєю (арк. 6 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Також, позивач пояснив власне відношення до земельного конфлікту як таке, що він бажає допомогти своєму батьку забрати землю (арк. 6 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Крім того, позивач надає суперечливі відомості. Так, спочатку у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він зазначив, що якісь люди із села зайняли земельну ділянку (арк. 1 заяви від 20.09.2019), однак надалі вказує, що земельну ділянку зайняли брати його батька (арк. 3 анкети від 23.09.2019; арк. 4 протоколу співбесіди від 27.09.2019). Він не зміг належним чином пояснити, стверджуючи про неправильність відомостей, які містяться у заяві (арк. 8 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Крім того, під час анкетування шукач захисту повідомив, що його дідусь розділив земельну ділянку між його батьком та двома братами батька, між якими і виник конфлікт (арк. 3 анкети від 23.09.2019), у свою чергу надалі вказав про трьох батькових братів, які є суб'єктами даного земельного конфлікту (арк. 6 протокол співбесіди від 27.09.2019. Вказані розбіжності у наданих відомостях, які не були належним чином обґрунтовані, суттєво знижують рівень довіри до клопотання позивача, вказують на приховування ним важливих деталей.
Також позивач не зміг детально розповісти стосовно конкретних випадків погроз (кількість, форма, період надходження) з боку його дядьків, зазначаючи лише загальну інформацію (арк. 5 протоколу співбесіди від 27.09.2019), що ставить під сумнів правдоподібність історії, викладеної ним.
За твердженнями позивача, йому було завдано фізичної шкоди з боку дядьків, пошкоджено голову, через що він звертався 2 чи 3 рази до медичної установи, проте жодних документів чи виписок з лікарні він не отримував (арк. 5 протоколу співбесіди від 27.09.2019), крім того, відповідно до даних тверджень вбачається, що з 2015 року до виїзду з країни громадянської належності у 2018 році позивач не зазнавав жодних порушень його прав;
До того ж, позивач зазначив, що не пам'ятає, яких саме тілесних пошкоджень було завдано йому та його батьку дядьками, коли саме це відбулося, пояснюючи лише, що даний інцидент відбувся у 2015 році (арк. 6 протокол співбесіди від 27.09.2019).
Зазначене свідчить про неможливість позивача зазначити більш конкретні факти викладеної ним історії, а також про відсутність актуальної небезпеки для нього з боку родичів.
Водночас, він повідомив про нормальні відносини наразі між його батьком та дядьками, відсутність спілкування між ними, незважаючи на бажання батька отримати земельну ділянку, яка йому нібито належить. Також, зі слів позивача, востаннє брати батька турбували його в березні-квітні 2018 року (арк.7 протоколу співбесіди від 27.09.2019), що свідчить про спростування загрози для нього на момент залишення країни походження. Відсутність загрози підтверджується твердженнями позивача під час протоколу співбесіди, стосовно того, що наразі дядьки не турбують його батька (арк. 9 протоколу співбесіди від 27.09.2019), пізніше позивач повідомляє, що його розшукують дядьки на Батьківщині, про що йому ніби відомо зі слів батька, так як він є найстаршим і вони бажають його вбити (арк. 10 протоколу співбесіди від 27.09.2019), однак такі свідчення заявник не обґрунтував належним чином, до того ж вони є суперечливими з огляду на його ж свідчення та відсутність будь-якого підтвердження.
Позивач не зміг вказати детальну адресу, де знаходиться земельна ділянка, яка ніби виділена його батьку, вказавши лише назву села (арк. 7 протоколу співбесіди від 27.09.2019);
Незважаючи на завдання фізичної шкоди зі слів позивача його батьку та йому, ні позивач, ні його батько не зверталися до правоохоронних органів (арк. 8 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Вищезазначені обставини свідчать про неправдивість історії переслідування особи з боку його рідних дядьків через земельний конфлікт між ними та батьком позивача, а також намірів щодо його вбивства.
Основною причиною виїзду позивача з Пакистану вбачається пошук роботи на території України, що неодноразово підтверджується самим позивачем (арк. 3 анкети від 23.09.2019; арк. 4, 5, 8 протоколу співбесіди від 29.09.2019).
Таким чином позивача можна віднести до категорії економічних мігрантів.
Відповідно до Керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженця від 01.12.2013 року особу слід кваліфікувати як мігранта: «Мигрант - это лицо, которое по причинам, отличающимся от содержащихся в определении, добровольно покидает свою страну, чтобы поселиться в другом месте. Он может быть движим желанием перемен или приключений, семейными или иными причинами личного характера. Если лицо переезжает исключительно по экономическим соображениям, то оно является экономическим мигрантом, а не беженцем.» (повний текст доступний за посиланням http://www.refworld.ore.ru/docid/537f597c4.html).
Також, за твердженнями позивач, ні його, ні його рідних ніколи не викрадали на Батьківщині (арк. 9 протоколу співбесіди від 27.09.2019). За аналізом матеріалів особової справи, він не був обмежений у вільному доступі до лікарень, державних та комерційних установ, а також до здобуття освіти в країні громадянської належності. Також, позивач мав все необхідне для проживання в Пакистані (арк. 9 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
За аналізом матеріалів особової справи, позивач не був причетний до свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження або покарання з боку державних або недержавних агентів переслідування.
Про належне функціонування життєдіяльності на території країни громадянської належності свідчить обставина вільного доступу позивача до всіх необхідних інфраструктур, оформлення ним паспортного документу та візи до України.
Слід також зазначити про безперешкодний виїзд позивача з країни громадянської належності, що свідчить про відсутність загрози в країні походження. Позивач здійснив безперешкодний легальний виїзд за межі країни громадянської належності у 2018 році. Виїзд позивача за межі Пакистану не носив характеру втечі від переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози.
Позивач підтримує зв'язок з родиною, яка проживає на території Пакистану (арк. 7 протоколу співбесіди від 27.09.2019). Так, батько позивача працює та самостійно забезпечує всіх членів родини, матір є домогосподаркою, а брат та дві сестри здобувають освіту на Батьківщині (арк. 2 анкети від 23.09.2019; арк. 8 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу 4.5 ст.242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Враховуючи неповноту, уникнення конкретики та фактичне узагальнення тверджень позивача стосовно причин та можливості власного переслідування на території Пакистану, суд дійшов висновку про неможливість обґрунтувати причину виїзду особи з Пакистану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами, оскількі заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1,13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, при прийнятті зазначеного рішення необхідно враховувати загальну динаміку конфлікту, ситуацію в рідному для позивача регіоні постійного місця проживання на території країни громадянської належності.
Повідомлена позивачем інформація стосовно земельного конфлікту у колі його родини, з урахуванням наданих ним тверджень, повідомлених обставин, всебічного аналізу матеріалів особової справи, не містить ознак дискримінації або переслідування, не належить до конвенційних ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, використовується заявником лише з метою підсилення впливу викладеної історії ймовірного переслідування. Стосовно шукача захисту ніколи не висувалися офіційні обвинувачення в країні громадянської належності.
До того ж, позивач не вказав жодних відомостей стосовно застосування щодо нього смертної кари, тортур, нелюдського або такого що принижує людську гідність поводження або покарання на території Пакистану (арк. 9 протоколу співбесіди від 27.09.2019). Також, позивач не зміг навести достовірну інформацію стосовно його розшуку на Батьківщині (арк. 10 протоколу співбесіди від 27.09.2019).
Також, судом встановлено, що позивач вибув авіарейсом 11.12.2018 Фейсалабад (Пакистан) - Дубай (ОАЕ) - Київ (Україна) на підставі паспортного документу та студентської візи.
Позивач потрапив в Україну 11.12.2018 року, мав посвідку на тимчасове проживання оформлену на установчі дані Вакас ОСОБА_3 , яка втратила чинність 15.09.2019 року.
При цьому, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 20.09.2019, тобто через 9 місяців після потрапляння на територію України.
Отже, позивач порушив вимоги ч. 1 ст. 5 Закону, а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом узгоджується з постановою Верховного Суду по справі К/9901/2164/17 (820/1502/17) від 14.03.2018 року.
Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Згідно з п.195 Керівництва в кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Наведене вище кореспондується з вимогами ч.7 ст.7 Закону, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця або особою, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальним правовим принципам доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність Фактів, на яких ґрунтується його заява.
За результатами аналізу клопотання позивача було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов, судом встановлено не було.
Таким чином, враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про правомірність прийнятого рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 1 ст. 73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Приймаючи до уваги викладене, суд вважає, що позовні вимоги не обґрунтовані, документально не підтверджені, отже не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись ст.ст. 6, 72-73, 77, 139, 143, 241-246, 250-251 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову Вакас ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу №185 від 27.09.2019 року, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 31.01.2020 року.
Суддя Бутенко А.В.
.