30 січня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/1999/19 пров. № 857/11822/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів: Носа С.П., Шевчук С.М.
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року (ухвалене головуючим-суддею Нор У.М. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Рівне) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся в суд із зазначеним позовом, в якому просив визнати протиправним рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - ГУ ПФУ в Рівненській області, відповідач) про відмову в призначенні йому пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-XII від 28.02.1991 (далі - Закон №796-XII) та зобов'язати відповідача призначити з 14.12.2017 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку відповідно до ст.55 цього Закону, як особі постраждалій внаслідок Чорнобильської катастрофи, яка станом на 01.01.1993 проживала у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26.09.2019 позов було задоволено в повному обсязі.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ГУ ПФУ в Рівненській області подало апеляційну скаргу, в якій через неповне з'ясування обставин справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позову.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом не взято до уваги пояснення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву стосовно розгляду звернення позивача про призначення пенсії. Згідно наданих позивачем документів період його приживання у зоні гарантованого добровільного відселення склав 2 роки 05 днів, чого не достатньо для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону №796-XII.
Відзив на апеляційну скаргу від позивача не надходив.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що 14.12.2017 ОСОБА_1 звернувся до Зарічненського об'єднаного УПФУ Рівненської області із заявою про призначення йому пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону №796-XII.
Листом №117/02-2 від 24.04.2018 позивачу було відмовлено у призначенні пенсії, обґрунтовуючи тим, що за даними Акту позапланової перевірки №80 від 30.03.2018 та згідно з записами будинкових та погосподарських книг, а також відповідно до записів трудової книжки НОМЕР_1 підтверджено факт постійного проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення в період з 26.04.1986 по 14.03.1988, з 01.11.1989 по 30.11.1989 та з 16.06.1990 по 01.07.1990, що в загальному на 01.01.1993 становить 2 роки 00 місяців 02 дні та не надає права для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку відповідно до умов ст.55 Закону №796-XII.
14.06.2019 позивач повторно звернувся до Зарічненського об'єднаного УПФУ Рівненської області з заявою про призначення пенсії, додавши рішення Дубровицького районного суду Рівненської області від 08.04.2019 та просив призначити пенсію із зниженням пенсійного віку на підставі поданої заяви від 14.12.2017 та доданих документів.
Листом №Л-774/07.1-59 від 24.07.2019 позивача було повідомлено, що його звернення стосовно повторного розгляду заяви про призначення пенсії розглянуте та відмовлено у призначенні пенсії з огляду на те, що згідно довідки №306.02-17 від 30.03.2018, відповідно до записів будинкових книг, акту позапланової перевірки №80 від 30.03.2018 та з урахуванням записів трудової книжки період проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення з 26.04.1986 на 01.01.1993, за виключенням періодів роботи у чистій зоні, становить 2 роки 5 днів, чого не достатньо для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку. При цьому, в листі зазначено, що подання судового рішення не передбачено при подачі документів для призначення пенсії, а зобов'язань щодо призначення пенсії позивачу вказаним судовим рішення на орган Пенсійного фонду не покладено.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з відсутності у відповідача підстав відмовляти позивачу у призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону №796-XII, оскільки позивач має право на призначення вказаної пенсії із застосуванням початкової величини зниження пенсійного віку на 3 роки як особа, яка постійно проживала у зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС (26.04.1986) по 31.07.1986 незалежно від часу проживання та на додаткове зниження з розрахунку 1 рік за 2 роки проживання, але не більше 6 років. Крім того, суд першої інстанції поновив строк звернення до суду та вказав, що не може бути застосовуваний шестимісячний строк звернення до адміністративного суду у разі порушення органом Пенсійного фонду України законодавства про пенсійне забезпечення, оскільки це має наслідком неможливість реалізувати передбачене ч.2 ст.46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право пенсіонера на виплату сум пенсії за минулий час та компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати без обмеження будь-яким строком.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, з огляду на наступне.
Згідно ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України громадянам гарантується право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно п.2 ч.1 ст.9 Закону №796-XII, особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, є потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Пунктом третім статтею 11 Закону №796-XII передбачено, що до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років.
Згідно п.4 ч.1 ст.14 Закону №796-XII, для встановлення пільг і компенсацій визначаються такі категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років, - категорія 4.
Відповідно до ст.55 Закону №796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зокрема, особам, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого ст.26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у такому порядку: 3 роки та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.
Призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» і цього Закону.
Відповідно до положень п.2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України № 22-1 від 25.11.2005, в редакції чинній на час звернення позивача за призначенням пенсії, до заяви про призначення пенсії за віком додаються, зокрема, документи, які засвідчують особливий статус особи - посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та довідка про період (періоди) участі в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС за формою, затвердженою постановою Державного Комітету СРСР по праці та соціальних питаннях № 122 від 09.03.1988, або довідка військової частини, у складі якої особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, або довідка архівної установи, або інші первинні документи, в яких зазначено період роботи, населений пункт чи об'єкт, де особою виконувались роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) (при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону № 796-XI).
Основною підставою для прийняття альтернативних документів є інформація у них про період роботи чи проживання, населений пункт чи об'єкт, де особою виконувались роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або відомості проживання на територіях радіоактивного забруднення .
Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до Зарічненського ОУПФУ із заявою про призначення пенсії, позивач надав посвідчення потерпілого від наслідків аварії ЧАЕС та довідку №306.02-17 від 30.03.2018, видану Миляцькою сільською радою.
Згідно довідки №2/01-78/1416, ОСОБА_1 у період з 26.04.1986 по 01.07.1990 постійно поживав у с. Лугове Дубровицького району Рівненської області.
Окрім того, вказаний факт підтверджений рішенням Дубровицького районного суду Рівненської області від 08.04.2019 по справі №560/901/18, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 у с. Лугове Дубровицького району Рівненської області у період з 19.02.1988 по 15.03.1989, яке разом із заявою від 14.06.2019 було надано відповідачу.
Згідно ч.4 ст.78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, судовим рішенням, яке набрало законної сили, встановлено факт проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення в період з 19.02.1988 по 15.03.1989 (1 рік 00 місяців 26 днів).
Тому, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що матеріалами справи підтверджено, що позивач проживав у зоні гарантованого добровільного відселення в період з 26.04.1986 по 01.07.1990, тобто станом на 01.01.1993 - 4 роки 2 місяці 5 днів
Також позивачем надано посвідчення (дублікат) Серії НОМЕР_2 , відповідно до якого він є потерпілим від наслідків аварії ЧАЕС, як особа яка постійно проживала або постійно працювала у зонах безумовного (обов'язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони постійно проживали на день аварії або на 1 січня 1993 року у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні добровільного відселення не менше трьох років.
Так, відповідно до ч.3 ст.65 Закону №796-XII, посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом.
Згідно п.5 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №501 від 25.08.1992, чинний на час видачі позивачу посвідчення, потерпілим від Чорнобильської катастрофи (не віднесеним до категорії 2), які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які за станом на 1 січня 1993 року прожили у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій, чи таким, що постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, і віднесеним до категорії 3, видаються посвідчення зеленого кольору, серія Б.
Пунктом 10 цього Порядку передбачено, що особам, які постійно проживають або працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - на підставі довідки встановленого зразка (додаток №6).
Враховуючи наведені вище положення законодавства, колегія суддів приходить до висновку, що основним документом, який підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи та надає право користування пільгами, передбаченими Законом №796-ХІІ, у тому числі призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи».
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом України у постанові від 21.11.2006 по справі №21-1048во06, де, зокрема, вказано, що єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи та надає право користування пільгами, встановленими Законом №796-ХІІ, у тому числі призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій, є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» або «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Різного роду довідки про період роботи (служби) у зоні відчуження, про евакуацію, відселення, самостійне переселення, про період проживання та роботи на забруднених територіях тощо, є лише підставами для визначення в установленому порядку статусу учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або потерпілих від Чорнобильської катастрофи.
Наявність позивача статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи відповідачем не оспорюється, посвідчення є чинним і вказує на те, що позивач згідно абз.1 п.2 ч.1 ст.14 Закону №796-XII та Порядку №501, дійсно є особою, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи.
При цьому, покликання відповідача на дані трудової книжки ОСОБА_1 , в яких вказано, що останній в період з 15.03.1988 по 31.10.1989 працював в колгоспі «Будьоновець» Кіровської області, з 07.12.1989 по 15.06.1990 у Квасилівському дослідному заводі «Квасилівфермаш», у період з 09.07.1990 по 10.07.2000 працював у колгоспі «Чорноморський» Каховського району Херсонської області, а тому не міг проживати у с. Лугове Дубровицького району Рівненської області, не може бути самостійною та виключною підставою для відмови у призначені позивачу зазначеної пенсії.
З урахуванням наведеного вище, виходячи із системного аналізу положень чинного законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідач не спростував належність та достатність наданих позивачем документів, тоді як для призначення пенсії ОСОБА_1 із зниженням пенсійного віку, як потерпілого від Чорнобильської катастрофи надані всі необхідні для цього документи, які є належними.
Крім того, відповідачем також не було надано суду належних, достовірних та достатніх доказів на підтвердження правильності записів у трудовій книжці позивача, які слугували підставою для суду першої інстанції прийти до висновку про відсутність підстав для призначення останньому пенсій зі зниженням пенсійного віку.
Вирішуючи питання про дату, з якої слід зобов'язати відповідача здійснити призначення пенсії, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч.3 ст.55 Закону №796-XII, призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» і цього Закону.
Згідно п.1 ч.1 ст.45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія призначається з більш раннього строку : пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.
У Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні, яка є соціальною і правовою державою, в якій визнається і дію принцип верховенства права(статті 1, 3 та 8).
Основний Закон також встановлює, що громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості та в інших випадках, передбачених законом; це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків фізичних та юридичних осіб, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов, не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
Застосовуючи строки у зазначеній сфері, потрібно розрізняти право особи на соціальний захист та право особи на судовий захист. Право на соціальний захист особи реалізується відповідним суб'єктом владних повноважень, як правило, органом пенсійного фонду за зверненням такої особи з проханням надати певний статус та здійснити відповідні виплати. У випадку якщо особа вважає, що існує спір у публічно-правовій сфері стосовно реалізації її права на соціальний захист, зумовлений протиправними рішеннями, діями або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, така особа може звернутися до адміністративного суду з позовом, що буде уже способом реалізації права на судовий захист.
Згідно Конституції України, право особи на соціальний захист гарантується, в першу чергу, статтею 46, а право на судовий захист, зокрема, - статтями 55 та 124.
Строки у сфері соціального захисту застосовує відповідний суб'єкт владних повноважень або суд, у випадку, визнання рішення, дії чи бездіяльності відповідного суб'єкта протиправними та задоволення позову особи. У свою чергу, строк на звернення до суду застосовується виключно судом, як правило, на етапі прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню.
Колегія суддів також виходить з того, що у триваючих правовідносинах суб'єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) по відношенню до фізичної або юридичної особи. Прикладом таких правовідносин є правовідносини, що виникають у сфері реалізації прав громадян на соціальних захист (пенсійне забезпечення, виплата заробітної плати тощо).
Важливо, що предметом позову в категорії справ стосовно соціального захисту є дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, пов'язані з соціальними виплатами, які можуть бути регулярними, періодичними, одноразовими, обмеженими в часі платежами, а тому строк на соціальний захист та строки звернення до суду залежно також від виду відповідного платежу як форми соціального захисту з боку держави.
Відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальний захист розпочинається з моменту отримання відповідним суб'єктом владних повноважень заяви особи, до якого додано пакет необхідних документів. У свою чергу, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення своїх прав, крім якщо інше прямо не передбачено законом.
При застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ слід виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та повернення позовної заяви на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в пергу чергу, з боку держави.
З огляду на позицію Конституційного Суду України, що міститься у рішенні №8-рп/2013 від 15.10.2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» і у рішенні №9-рп/2013 від 15.10.2013 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, а також на підставі аналізу положення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», колегія суддів дійшла висновку, що у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов з вимогами, пов'язаними з виплатами сум пенсії за минулий час, у тому числі сум будь-яких її складових, може бути подано без обмеження будь-яким строком.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 19.03.2019 по справі №806/1952/18.
Відтак, з урахуванням наведеного, ефективним способом захисту, який забезпечує поновлення порушеного права та є адекватним наявним обставинам, буде зобов'язання відповідача призначити пенсію зі зниженням пенсійного віку відповідно до ст.55 Закону №796-XII саме з 14.12.2017.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Як зазначив Європейський суд з прав людини у пункті 54 та тексті свого рішення у справі «Пічкур проти України» від 07.02.2014 (заява № 10441/06) різниця в поводженні, є порушенням статі 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Як також наголосив Європейський суд з прав людини в рішення від 26.06.2014 у справі «Суханов та Ільченко проти України» (заяви №68385/10 та №71378/10), перша і найбільш важлива вимога ст.1 Першого Протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання органів влади у право мирно володіти своїм майном має бути законним і переслідувати законну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання має бути пропорційним переслідуваній меті. Іншими словами, має бути досягнуто «справедливого співвідношення» між інтересами суспільства і вимогами щодо захисту прав людини. Такий баланс не досягнутий, якщо особа чи особи у справі мали нести індивідуальні або додаткові обов'язки (див., серед багатьох інших органів влади, «Колишній король Греції та інші проти Греції» [GC], заяви № 25701/94, §§ 79 і 82, ЄСПЛ 2000-XII).
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення за результатами його перегляду судом апеляційної інстанції, в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 вересня 2019 року по справі №460/1999/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук