Іменем України
29 січня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/5285/19
Суддя Луганського окружного адміністративного суду Кисельова Є.О. розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - відповідач, ІНФОРМАЦІЯ_2 ), в якому позивач просив суд:
- визнати бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , що виражається в невиконанні умов Контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, укладеному з Міністерством оборони України в особі військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_2 , який набрав чинності 21.01.2016, укладеного з громадянином України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 в частині звільнення громадян України з військової служби, які вислужили 24 місяці та не бажають продовжувати службу за Контрактом;
- зобов'язати Військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 звільнити з лав Збройних Сил України військовослужбовця ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , згідно рапорту № 9439 від 13.11.2019 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що на даний час є військовослужбовцем Збройних Сил України та проходить військову службу за контрактом у Сєвєродонецькому міському військовому комісаріаті на посаді стрільця 3-го відділення 1 - взводу роти охорони. 21.01.2016 уклав Контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України з Міністерством оборони України в особі військового комісаріату полковника ОСОБА_2 , який набрав чинності. Посилається на те, що 04.08.2018 року згідно діючого законодавства, пункту Контракту та п.п. 14, 31 Статуту внутрішньої служби ЗСУ, звернувся з рапортом № 6679 на ім'я командира взводу охорони ІНФОРМАЦІЯ_4 з клопотанням перед вищім командуванням про звільнення з лав Збройних Сил України.
На думку позивача, право на звільнення було набуте у відповідності до пп. й) п. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах: які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.
23.07.2018 Міністерством Оборони України разом з Генеральним Штабом Збройних Сил України була видана Директива № Д-1 «Про визначення строків звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право но звільнення зі служби, та особливості їх звільнення». В даній Директиві вказано, шо звільнення військовослужбовців, які набули таке право на звільнення до 23.06.2018 та висловили бажання звільнитися з лав Збройних Сил України здійснюється у таких обсягах:
до 01.08.2018 - до 25 %; до 01.09.2018 - до 25 %;
до 23.09.2018 - до 50 %, а звільнення військовослужбовців які набули таке право після 23.06.2018 та висловили бажання звільнитися з лав Збройних Сил України протягом трьох місяців з дня набуття такого права.
Як вважає позивач, право на звільнення ним було набуте ще 21.01.2018 і згідно нормативно - правових документів його повинні були звільнити 23.09.2018 без написання рапорту, як особу, що вислужила 24 місяці під час особливого періоду та не висловила бажання продовжувати військову службу.
28.09.2018 отримано відповідь № ВОЗІК/2089 від 28.09.2018, відповідно до якої в задоволенні рапорту було відмовлено.
Як стверджує позивач, 13.11.2019 він звернувся (в друге) з рапортом № 9439 до військового комісара Сєвєродонецького міського військового комісаріату підполковника ОСОБА_3 з клопотанням перед вищим командуванням про звільнення з лав Збройних Сил України.
25.11.2019 року отримано відповідь № ІОк/386 від 22.11.2019 від Луганського обласного військового комісара про відмову у звільненні з лав Збройних Сил України.
Позивач вважає, що в діях ІНФОРМАЦІЯ_1 вбачається порушення норм діючого законодавства, а саме порушення Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та Директиви № Д-1 виданою Міністерством Оборони України разом з Генеральним Штабом Збройних Сил України.
Позивач в судове засідання не прибув, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, просив розглянути справу без його участі (арк.спр.35).
Представник відповідача в судове засідання не прибув, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином (арк.спр.41).
03 січня 2020 року від представника відповідача до відділу діловодства та обліку звернень громадян (канцелярію) суду за вхідним реєстраційний номером 65/2020 надійшов відзив на позову заяву, відповідно до якого заперечував щодо задоволення позовних вимог в повному обсязі у зв'язку із необґрунтованістю (арк.спр.27-28).
Відповідно до частини 9 статті 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи вимоги частини 9 статті 205 КАС України, суд вважає за можливе розглянути справу у письмовому провадженні.
Судом по справі вчинено такі процесуальні дії:
- ухвалою суду від 27.06.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено подальший розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін (арк.спр.1-2).
- ухвалою суду від 16.01.2020 витребувано від ІНФОРМАЦІЯ_1 додаткові докази.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст.72-79, 90 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд дійшов наступного.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Сватівським РВ УМВС України в Луганській області, ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 (арк.спр.21).
Позивач є учасником бойових дій, про що свідчить посвідчення серії НОМЕР_3 від 26.07.2016 (арк.спр.19).
Судом встановлено, що 21.01.2016 року між Міністерством оборони України в особі Військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_1 полковника ОСОБА_2 та громадянина України ОСОБА_1 , солдатом, гранатометником 3-го відділення охорони взводу охорони ВОС -103061 було укладено Контракт про проходження громадянина України військової служби у Збройних Силах України (далі - Контракт від 21.01.2016).
При укладанні Контракту від 21.01.2016 було досягнуто наступних істотних умов:
- Контракт є строковим та укладається відповідно до строків, установлених законодавством, за погодженням сторін до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію (пункт 3 Контракту від 21.01.2016);
- сторони зобов'язуються не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку контракту повідомити одна одну про бажання або небажання укладати новий контракт чи відмову в його укладанні із зазначенням причин, передбачених нормативно-правовими актами (пункт 4 Контракту від 21.01.2016).
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 04.09.2018 позивач звернувся до командира роти охорони Сєвєродонецького МВК із рапортом про звільнення з військової служби у запас згідно підпункту «й» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (арк.спр.13).
Листом ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 № ВОЗІК/2089 від 28.09.2018 було повідомлено Сєвєродонецький військовий комісаріат Луганської області щодо відсутності підстав для позитивного вирішення питань, викладеного у рапорті Сєвєродонецького МВК (арк.спр.43-45).
13.11.2019 позивач звернувся до військового комісару ІНФОРМАЦІЯ_5 , підполковника ОСОБА_3 із рапортом, відповідно до якого висловив своє небажання продовжувати військову службу та звільнити його з лав Збройних сил України (арк.спр.17).
Листом від 22.11.2019 104/386 Луганським обласним військовим комісаром до Сєвєродонецького міського військового комісаріату Луганської області було направлено відповідь на рапорт ОСОБА_1 . Відповідно до відповіді слідує, що на рапорт старшого солдата ОСОБА_1 від 04.09.2018 була надіслана аргументована відповідь (вих. № ВОЗІК/2089 від 28.09.2018). На цей час змін в діюче законодавство щодо порядку та правил звільнення військовослужбовців з лав Збройних Сил України не було (арк.спр. 18).
Згідно витягу із наказу Генерального Штабу Збройних Сил України від 18.06.2018 № 13/ДСК, з 10.05.2018 солдата ОСОБА_1 , гранатометника відділення охорони взводу охорони Сєвєродонецького міського військового комісаріату Луганської області залучено до сил і засобів здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганських областях, забезпечення їх здійснення, з метою виконання службових (бойових) завдань (арк. спр. 29).
Згідно з функціональними обов'язками стрільця 3-го відділення 1 - го взводу охорони роти охорони на особливий період та воєнний час, затвердженого Військовим комісаром Сєвєродонецького міського військового комісаріату вих № 1611 від 29.07.2019, стрілець роти охорони підпорядковується командиру відділення.
Вирішуючи адміністративний позов по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянином України у зв'язку із виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, є Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 за № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2232-XII, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Частиною другою статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Положеннями частини четвертої статті 2 Закону № 2232-XII передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
В свою чергу, строки військової служби визначаються у статті 23 Закону № 2232-XII, відповідно до частини другої якої для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні: для осіб рядового складу - 3 роки; для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років; для курсантів вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів - час навчання у вищому військовому навчальному закладі або військовому навчальному підрозділі вищого навчального закладу; для осіб офіцерського складу: для громадян, яким первинне військове звання присвоєно після проходження повного курсу військової підготовки за програмою підготовки офіцерів запасу або в порядку атестування осіб до присвоєння первинних військових звань офіцерського складу запасу, - від 2 до 5 років; для інших громадян - від 1 до 5 років.
Для осіб, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або оголошення рішення про демобілізацію та призначаються на посади, строки військової служби в календарному обчисленні встановлюються відповідно до частини другої цієї статті (частина третя статті 23 Закону № 2232-XII).
Згідно пункту 2 частини дев'ятої статті 23 Закону № 2232-XII під час дії особливого періоду для військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом, дія контракту продовжується понад встановлені строки: з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, крім випадків, визначених пунктом 3 частини п'ятої статті 26 цього Закону.
Пунктом 3 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII передбачено, що контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації: а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі; б) за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку; в) у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі, обмеження волі або позбавлення військового звання.
Згідно з абзацом першим підпункту "й" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № № 2232-XII, контракт укладений до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію припиняється, а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах під час дії особливого періоду (крім періодів з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації): які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.
Звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби за цією підставою (за бажанням військовослужбовців), здійснюється у строки, визначені центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, але не пізніше трьох місяців з дня набуття такого права, а тих, хто на час набуття права на звільнення зі служби виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, беруть безпосередню участь у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, - протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань (абзац другий підпункту "й" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232-XII).
Згідно з частиною сьомою та восьмою вказаної норми, звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
У разі потреби військовослужбовці строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, які вислужили встановлені строки, можуть бути відповідно до Указу Президента України затримані на службі на строк до шести місяців.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153), яке визначає порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі, у тому числі регламентує питання укладання та розірвання контракту.
Відповідно до п. 35 Положення № 1153 (в редакції на час подання рапорту), контракт припиняється (розривається), а військовослужбовець звільняється з військової служби (крім випадку, передбаченого пунктом 195 цього Положення): 1) за рішенням командування військової частини за наявності підстав, передбачених підпунктами «а» - «г», «д», «е», «є», «з» - «й» та «л» пункту 1 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»; 2) за бажанням військовослужбовця - за наявності підстав, передбачених підпунктами «а», «б», «в», «ґ», «ж», «к» пункту 1, а в особливий період (крім строку проведення мобілізації та дії воєнного стану) - за наявності підстав, передбачених підпунктами «а», «б», «в», «ґ», «й» та «к» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Відповідно до пункту 233 Положення (в редакції на час подання рапорту) військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) військовий комісаріат, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Згідно з підпункту 2 пункту 252 Положення (в редакції на час подання рапорту), військовослужбовці Збройних Сил України звільненню не підлягають та продовжують проходити військову службу понад встановлені строки на період до закінчення строку проведення мобілізації або після введення воєнного стану - до оголошення демобілізації, крім випадків, визначених частиною дев'ятою статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
За пунктом 260 Положення № 1153 (в редакції на час подання рапорту), під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та з урахуванням особливостей, передбачених статтею 26-2 названого Закону. Військовослужбовці набувають право на звільнення з військової служби на підставах, передбачених підпунктами «й» або «к» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у разі вислуги: не менше 24 місяців військової служби за контрактом, укладеним на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію; не менше 18 місяців військової служби за контрактом, дію якого продовжено понад встановлені строки - на період до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації.
Військовослужбовці, які на час набуття права на звільнення зі служби виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, беруть безпосередню участь у веденні воєнних (бойових) дій, у тому числі на території проведення антитерористичної операції, а також у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, звільняються з військової служби протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань (абзац 5 пункту 260 Положення).
При звільненні військовослужбовця з військової служби за рішенням командування військової частини відповідно до підпункту 1 пункту 35 цього Положення рапорт на звільнення військовослужбовцем не подається. У такому разі командуванням військової частини складається аркуш бесіди з військовослужбовцем за формою, визначеною Міністерством оборони України.
За положенням пп. «м» частини шостої статті 26 Закону в редакції до внесених Законом № 2397 змін, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби: у зв'язку із закінченням особливого періоду та небажанням продовжувати військову службу за новим контрактом військовослужбовцями, які проходили військову службу за контрактом, укладеним на умовах, передбачених абзацом другим частини третьої статті 23 цього Закону.
За положенням пп. «і» пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону в редакції до внесених Законом № 2397 змін, під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.
Суд зазначає, що вказана норма відповідає положенням абзацу 1 підпункту "й" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232 в редакції Закону № 2397.
Отже, за вказаними нормами, контракт з позивачем був укладений під час дії особливого періоду, у зв'язку з чим припинення контракту до завершення особливого періоду можливе лише з підстав, визначених частиною восьмої статті 26 Закону № 2232 (в редакції до внесених Законом № 2397 змін) або відповідно підстав, визначених частиною 5 статті 26 Закону № 2232 в редакції Закону № 2397.
Також, на виконання цього Закону Міністерством оборони України спільно з Генеральним штабом Збройних Сил України 03 липня 2018 року була підписана Директива Д-1 «Про визначення строків звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення зі служби, та особливості їх звільнення» (арк.спр.55-58).
Цієї Директивою передбачено зокрема наступне: з 01 липня 2018 року здійснювати звільнення з військової служби військовослужбовців, які не висловили бажання продовжувати військову службу та які:
уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом;
звільнення з військової служби військовослужбовців, які набули право на звільнення, висловили бажання звільнитися з військової служби та які виконують завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду у районах здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії держави, що формально чи фактично є учасником воєнних дій проти України, здійснювати протягом трьох місяців з дня завершення виконання таких завдань;
організувати у військових частинах, органах військового управління планування звільнення з військового служби військовослужбовців, які набули право на звільнення, з урахуванням:
строку військової служби за контрактом - для військовослужбовців, які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію;
заборонити звільнення військовослужбовців з військової служби у період виконання ними завдань у районі проведення операції об'єднаних сил;
побажання військовослужбовців щодо термінів їх звільнення;
Таким чином, суд приходить до висновку, що зазначеними нормами, у редакції на час подання рапорту, встановлені обмеження на звільнення з військової служби військовослужбовців, які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду, у вигляді виконання завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду та взяття безпосередньої участі у ведені воєнних (бойових) дій.
При цьому, Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.
Так, особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій (абзац 11 статті 1 Закону № 1932).
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Правова позиція з приводу дії особливого періоду в Україні вже була викладена Верховним Судом у постанові від 26 вересня 2018 року у справі № 813/1919/16, за висновками якого, однією з умов завершення особливого періоду слід вважати припинення воєнного конфлікту, який зумовив його настання.
Системний аналіз наведених правових норм, а також загальновідомих обставин іноземної агресії щодо України дає підстави стверджувати, що особливий період в Україні триває.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 13.11.2019 позивачем було подано рапорт в якому просив звільнити його з військової служби в запас відповідно до підпункту "й" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232, як військовослужбовця, який уклав контракт про проходження військової служби терміном до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію та станом на 13.11.2019 року вислужив встановлені законом строки з дати укладання контракту (арк.спр.17).
Суд зауважує, що дійсно позивач проходив військову службу в особливий період за контрактом.
У відповідності до статті 11 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» (далі - Закону № 548), до загальних обов'язкові військовослужбовців відноситься необхідність виконання завдань оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності, а також завдань, визначених міжнародними зобов'язаннями України, покладає на військовослужбовців обов'язки.
Кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями (стаття 16 Закону № 548).
Статтею 17 Закону України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» визначено, що на військовослужбовців під час перебування на бойовому чергуванні, у внутрішньому і гарнізонному наряді, а також під час виконання інших завдань покладаються спеціальні обов'язки. Ці обов'язки та порядок їх виконання визначаються законами і статутами Збройних Сил України, а також іншими нормативно-правовими актами, що приймаються на основі законів і статутів Збройних Сил України.
Як слідує з матеріалів справи, позивач відповідно до функціональних обов'язків виконував обов'язки стрільця 3го відділення 1го взводу охорони роти охорони на особливий період та воєнний час (арк.спр.46)
При цьому з аналізу функціональних обов'язків начальника відділення забезпечення на особливий період та воєнний час вбачається, що позивачем під час особливого періоду виконувались функціональні обов'язки, що не пов'язані із виконанням завдань в інтересах оборони України під час дії особливого періоду або взяття безпосередньої участі позивачем у веденні воєнних (бойових) дій.
Накази військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_4 від 13.06.2019 № 114-НР, від 16.07.2019 № 135-НР, від 25.07.2019 № 143-НР, від 13.08.2019 № 156-НР, від 22.08.2019 № 163-НР про призначення добових нарядів із залученням патрульного військового комісаріату - стрільця 3-го відділення охорони взводу охорони роти охорони старшого солдата ОСОБА_1 , на думку суду, не свідчать про виконання позивачем завдань в інтересах оборони України під час особливого періоду, або взяття безпосередньої участі позивачем у ведені воєнних (бойових) дій.
Суд вважає, що залучення до складу сил та засобів об'єднаних сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях та передбачені абзацом другим підпункту й пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232 обов'язкові критерії, зокрема, виконання завдання в інтересах оборони України під час дії особливого періоду, безпосередня участь у веденні воєнних (бойових) дій, оскільки зазначені критерії перелічені у сукупності та відсутня інформація про певні завдання, не є тотожними поняттями. Само по собі залучення до складу сил та засобів об'єднаних сил, на переконання суду, не свідчить про виконання завдань з оборони країни та безпосередню участь у бойових діях.
В контексті зазначених висновків та з огляду на юридичну конструкцію норми, суд дійшов висновку, що норми абзацу другого підпункту й пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232 не можуть слугувати обмеженнями для звільнення позивача.
Щодо посилання відповідача на порушення трьох місячного терміну, передбаченого абзацом 2 підпункту «й» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», суд зазначає наступне.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач вислужив 24 місяці військової служби за контрактом (з 21.01.2016 по 21.01.2018), з рапортом звернувся 13.11.2019.
Абзац 2 підпункту «й» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232 визначає строки, у які визначені центральними органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, повинні реалізувати право військовослужбовців, які не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду, при цьому строк складає не пізніше трьох місяців з дня набуття такого права.
В той же час, аналіз норм Закону № 2232, Положення № 1132 не містить правового врегулювання питання реалізації права військовослужбовця на звільнення у зв'язку із таким обмеженням.
Згідно із частиною восьмою статті 26 Закону № 2232 у разі потреби військовослужбовці строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, які вислужили встановлені строки, можуть бути відповідно до Указу Президента України затримані на службі на строк до шести місяців.
Відповідний Указ не приймався, за згодою сторін контракт не подовжувався, позивач не висловив бажання подовжити контракт, навпаки бажає його розірвати, про що подав відповідний рапорт.
Відповідно до пункту 27 Положення № 1153 військовослужбовці укладають новий контракт про проходження військової служби в разі, зокрема, наявності вислуги 24 місяці військової служби за контрактом, укладеного на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення демобілізації.
Матеріали справи не містять доказів укладення з позивачем після спливу 24 місяців служби за контрактом нового контракту у відповідності до вимог п. 27 Положення № 1153.
Наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 № 170 затверджено Інструкцію про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 2009 року за № 438/16454 (далі - Інструкція № 170).
Інструкцією № 170 визначений механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153 (пункт 1.1 Інструкції №170).
Відповідно до абзацу 6 пункту 2.13 розділу II Інструкції № 170 (в редакції Наказу Міністерства оборони від 22.08.2018 № 422) про припинення (розірвання) контракту за наявності підстав, передбачених підпунктами «а», «б», «в», «ґ», «ж», «к» пункту 1, а в особливий період (крім строку проведення мобілізації та періоду дії воєнного стану) за підставами, передбаченими підпунктами «ґ», «й» та «к» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», військовослужбовець повідомляє командування військової частини рапортом на звільнення з військової служби. Протягом строку проведення мобілізації та періоду дії воєнного стану звільнення з військової служби за бажанням військовослужбовця не проводиться.
Абзацом 7 пункту 2.13 розділу II Інструкції № 170 визначено, що не пізніше як за три місяці до закінчення строку дії чинного контракту командування військової частини повинно попередити військовослужбовця про намір не укладати з ним новий контракт про проходження військової служби. У разі невиконання цієї вимоги командування військової частини не може відмовити військовослужбовцю в укладенні нового контракту про проходження військової служби. Військовослужбовець не пізніше як за три місяці до закінчення строку дії чинного контракту повинен повідомити командування військової частини про свій намір укласти новий контракт. Якщо у цей строк військовослужбовець без поважних причин не повідомив командування військової частини про намір укладати новий контракт про проходження військової служби, то він підлягає звільненню з військової служби у зв'язку із закінченням строку контракту без подання рапорту. У цьому разі посадовою особою, визначеною в пункті 12.7 розділу ХІІ цієї Інструкції, з військовослужбовцем проводиться бесіда, про що оформлюється Аркуш бесіди (додаток 10).
У разі відсутності рішення командування військової частини щодо укладення нового контракту з військовослужбовцем, а також відсутності згоди сторін щодо фактів систематичного невиконання умов контракту питання про укладення нового контракту або розірвання чинного контракту може бути вирішено спеціальною комісією, яка за доповіддю командира військової частини чи за зверненням військовослужбовця утворюється рішенням посадової особи, яка має право приймати рішення щодо звільнення військовослужбовця з військової служби із зазначених підстав (у випадку, коли однією зі сторін є командир військової частини, який має право звільнення військовослужбовця з військової служби, комісія утворюється рішенням наступного прямого командира (начальника) (абзац 7 пункту 2.13 розділу II Інструкції № 170).
Вимоги пункту 2.13 розділу II Інструкції №170 щодо укладення нового контракту про проходження військової служби відповідачем не виконані.
Суд дійшов висновку, що після того як позивач вислужив 24 місяці військової служби за контрактом та не висловив бажання продовжити службу під час особливого періоду, останній набув право на звільнення згідно з підпунктом «й» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232 відповідно до поданого рапорту.
Відповідно до статті 29 Всезагальної декларації прав людини, прийнятої на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН (дата підписання 10.12.1948; дата набрання законної 10.12.1948), кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки і можливий вільний та повний розвиток її особистості. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина підлягає лише тим обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав та свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав і свобод ні в якому випадку не повинно суперечити цілям та принципам Організації Об'єднаних Націй.
Аналогічні критерії викладені у статтях 12, 18, 19, 21 і 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (набув чинності, у тому числі для України, 23.03.76).
Сутність наведених критеріїв, які визначають ступінь допустимого втручання держави у права та свободи особи, полягає у тому, що здійснення певних прав не підлягає жодному обмеженню крім тих, що встановлені законом та є необхідними у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки та суспільного спокою, з ціллю запобігання правопорушень та злочинів, для охорони здоров'я і моральності та захисту прав і свобод інших осіб.
Обмежувальні заходи щодо прав і свобод можуть бути вжиті державою лише у цілях, визначених у вказаних міжнародно-правових документах, із дотриманням відповідності інтересів держави у сфері національної безпеки та ступеня втручання в основні права і свободи громадян.
Іншою вимогою щодо допустимості відповідних обмежень є критерій необхідності, тлумачення якого міститься, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини «Сільвер та інші проти Сполученого Королівства Великобританії» від 25.03.83, в якому Суд наголосив на обов'язковості законної сили втручання, як-от з ціллю «запобігання правопорушень та злочинності», «захисту моральності», «захисту прав та свобод інших». Також у цьому Рішенні зазначено про те, що відповідне втручання повинно відповідати «нагальній суспільній необхідності» та має бути спів розмірним переслідуваній меті.
Критерії визначення необхідності, спів розмірності та обґрунтованості введених обмежень прав людини, у тому числі з точки зору захисту національної безпеки та громадського порядку, наведені у міжнародно-правовому акті «Сиракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» (1984 рік), прийнятому підкомісією з попередження дискримінації і захисту меншин Економічної і Соціальної Ради ООН (далі - Сиракузькі принципи). Зазначені принципи рекомендовано застосовувати у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод громадян, принципу пропорційності з метою запобігання введенню законами невиправданих доцільністю обмежень.
Згідно з пунктом 10 Сиракузьких принципів у тих випадках, коли Пакт встановлює, щоб обмеження було «необхідним», термін «необхідно» передбачає, що таке обмеження: засноване на одному з положень, згідно з яким таке обмеження є допустимим у відповідності з однією із статей Пакту; відповідає нагальній потребі держави або суспільства; має законні цілі; є співрозмірним таким цілям. Будь-яка оцінка необхідності того чи іншого обмеження повинна ґрунтуватися на об'єктивних факторах.
Пунктом 29 Сиракузьких принципів передбачено, що посилання на інтереси національної безпеки для виправдання заходів з обмеження деяких прав є можливим лише у випадку, якщо такі заходи застосовуються для захисту існування держави, її територіальної цілісності та політичної незалежності від застосування сили або загрози її застосування.
Пункт 30 забороняє посилатися на інтереси національної безпеки як на підставу для введення обмежень з метою запобігання лише локальної або відносно ізольованої загрози правопорядку.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позивач не може бути обмежений у праві звільнення з лав Збройних Сил України за підпунктом «й» пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону № 2232 з підстав того, що ним поданий рапорт про звільнення з порушенням строку.
Доводи представника відповідача відносно того, що за результатами розгляду першого рапорту позивача від 04.09.2018 була надана аргументована відповідь з відмовою у його задоволенні, які ОСОБА_1 оскаржені не були, а отже, на думку представника відповідача свідчить про його згоду з цією відповіддю, суд вважає безпідставними, оскільки незгоду продовжувати службу за контрактом під час особливого періоду позивач висловив саме шляхом подання рапорту від 04.09.2018, що безпосередньо обумовлено умовами контракту.
Зважаючи на той факт, що станом на момент подання рапорту від 13.11.2019 та, відповідно, розгляду справи по суті позивач набув право на звільнення (вислужив більше 24 місяців військової служби за контрактом) та не висловив бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду, суд дійшов висновку, що не звільнивши позивача з військової служби на підставі поданого рапорту відповідач допустив протиправну бездіяльність, що свідчить про наявність правових підстав для зобов'язання відповідача до вчинення необхідних дій з метою відновлення прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: […] визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; […].
При цьому, вимоги про визнання рішення, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень незаконними або неправомірними є різними словесними формами вираження одного й того самого способу захисту порушеного права позивача, а саме визнання рішення, дій чи бездіяльності протиправними.
Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В рамках адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Верховний Суд України у постанові від 24 листопада 2015 року по справі № П/800/259/15 (21-3538а15) зазначив, що сама по собі бездіяльність - це триваюча пасивна поведінка суб'єкта, яка виражається у формі невчинення дії (дій), яку він зобов'язаний був і міг вчинити. Тобто бездіяльність не має чітко окреслених часових меж, а саме явище бездіяльності є триваючим (№ рішення в ЄДРСР 54398764).
Частиною другою статті 245 КАС України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про:
- визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень (пункт 2);
- визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій (пункт 3);
- визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4);
- інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів (пункт 10).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на викладене, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності в частині звільнення з військової служби позивача та зобов'язання звільнити позивача з лав Збройних Сил України, належить задовольнити, лише зі словесним коригуванням обраного позивачем способу судового захисту, який відповідає об'єкту порушеного права та у спірних правовідносинах є достатнім, необхідним та ефективним:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 13.11.2019 за № 9439 як такого, що уклав контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужив не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловив бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_6 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 13.11.2019 за № 9439 як такого, що уклав контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужив не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловив бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню з обранням належного та ефективного способу захисту прав.
Питання про розподіл судових витрат судом не вирішується, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Керуючись статтями 2, 8, 9, 19, 20, 32, 72, 77, 90, 94, 132, 133, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Луганського обласного військового комісаріату (ідентифікаційний код 07668758, місцезнаходження: 93402, Луганська область, м. Сєвєродонецьк, вул. Богдана Ліщини, буд. 38) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 13 листопада 2019 року за № 9439 як такого, що уклав контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужив не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловив бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду;
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_6 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі рапорту від 13 листопада 2019 року за № 9439 як такого, що уклав контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, вислужив не менше 24 місяців військової служби за контрактом та не висловив бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Є.О. Кисельова