Номер провадження: 22-ц/813/3828/20
Номер справи місцевого суду: 520/16253/15-ц
Головуючий у першій інстанції Луняченко В.О
Доповідач Таварткіладзе О. М.
21.01.2020 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,
за участю секретаря судового засідання: Томашевської К.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м.Одеси від 21 червня 2018 року по цивільній справі за позовом ПАТ „Державний ощадний банк України” в особі філії - ООУ АТ „Ощадбанк” до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки,
У грудні 2015 року представник АТ „Ощадбанк” звернувся до Київського районного суду м.Одеси з позовом, в якому просив стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ „Державний ощадний банк України” в особі філії - ООУ АТ „Ощадбанк” заборгованість за кредитним договором у розмірі 35 476 доларів США 35 центів та 232 755, 73 гривень та в рахунок погашення даної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , що на праві власності належить ОСОБА_1 , шляхом її продажу на прилюдних торгах, обґрунтовуючи це тим, що між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 05.07.2007 року було укладено Договір відновлювальної кредитної лінії №1686-н, відповідно до якої банк надав останньому кредит у сумі 53000,00 дол. США на умовах сплати процентів за користування кредитом в розмірі 12,5% річних з кінцевим строком повернення 05.07.2017 року. Банк виконав умови передбачені кредитним договором, надавши позичальнику кредит сумою 53000,00 дол. США, проте позичальник не виконує належним чином взяті на себе зобов'язання з повернення позичених коштів, у зв'язку з чим у позичальника перед банком утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01.11.2015 рік складає 35476,35 дол США та 232755,73 гривень. В якості забезпечення належного виконання зобов'язань ОСОБА_3 за кредитним договором, між банком та ОСОБА_1 05.07.2007 року укладений договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрований за № 804, відповідно до умов якого банку передано в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв.м, житловою площею 27,6 кв.м.
Неналежне виконання зобов'язань з поверненню кредитних коштів стало підставою звернення до суду до позичальника та майнового поручителя з вимогами про стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно.
Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 21 червня 2018 року позовні вимоги ПАТ „Державний ощадний банк України” в особі філії - ООУ АТ „Ощадбанк” задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» заборгованість за кредитним договором №1686-н від 05.07.2007 року на загальну суму 35 476,35 доларів США 61 цент та 232 755,73 гривень, з яких: строковий основний борг по кредиту 14 842,30 доларів США, прострочений основний борг за кредитом 16 397,41 доларів США, прострочені проценти за користування кредитом за період з 01.08.2007 по 01.11.2015 року - 4 236,64 доларів США, прострочена комісійна винагорода за супроводження кредиту за період з 01.02.2009 по 01.11.2015 роки у розмірі 4236,64 доларів США, заборгованість за пенею за основним боргом за період з 01.11.2012 по 01.11.2015 року - 180 592,65 грн., заборгованість за пенею за процентами - за період з 01.11.2012 року по 01.11.2015 року - 31406,17 грн., три процента річних від простроченої доларової заборгованості, за період з 01.11.2012 по 01.11.2015 року - 14 916,91 грн..
В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед Публічним акціонерним товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ « Ощадбанк» за кредитним договором №1686-н від 05.07.2007 року на загальну суму 37642 долара США 12 центів та 3759 гривень 65 копійок звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв. м., житловою площею 27,6 кв.м., що належить на праві власності майновому поручителю ОСОБА_1 шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною на 28.11.2017 року, не нижчою ніж 1 049 527 гривень.
На час дії мораторію встановленого у зв'язку із набранням чинності 7 червня 2014 року Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України, зупинено виконання рішення суду стосовно звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв. м., житловою площею 27,6 кв.м., що належить на праві власності майновому поручителю ОСОБА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» половину судових витрат у вигляді судового збору у розмірі 7839,79 гривень 79 копійок.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» половину судових витрат у вигляді судового збору у розмірі 7839,79 гривень.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Київського районного суду м.Одеси від 21 червня 2018 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є:
1)неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи;
2)недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими;
3)невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи;
4)порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.
Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
У повному обсязі оскаржуване судове рішення зазначеним вимогам не відповідає.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
-05.07.2007 року між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 укладено Договір відновлювальної кредитної лінії №1686-н, відповідно до якої банк надав останньому кредит у сумі 53000,00 доларів США на умовах сплати процентів за користування кредитом в розмірі 12,5% річних з кінцевим строком повернення 05.07.2017 року (т. 1 а. с. 5-7);
-28.10.2011 року між ПАТ «Державний ощадний банк України», як правонаступником ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 укладено додатковий договір № 3 до Договору відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року, згідно з яким сторонами узгоджені нові умови повернення частини кредиту, яка залишилася непогашеною, а також виплату пені за прострочення виконання позичальником зобов'язання з повернення кредиту. Так, у додатковому договорі № 3 від 28.10.2011 року сторони передбачили, що погашення кредиту за Договором відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року, здійснюється рівними частинами по 553 долари США щомісячно починаючи з жовтня 2011 року до липня 2016 року включно, а починаючи з 2016 року сума повернення кредиту становить 823 долари США щомісячно. Останнє погашення кредиту здійснюється у розмірі 813,01 доларів США не пізніше 05 липня 2017 року. Пеню, яка станом на 12.10.2013 року утворилася у розмірі 3 808,43 доларів США позичальник зобов'язаний сплатити протягом 12 місяців рівними частинами у розмірі 317,37 доларів США починаючи з жовтня 2011 року (т.2 а. с. 123);
- в забезпечення виконання зобов'зань за Договором відновлювальної кредитної лінії №1686-н від 05.07.2007 року між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_1 05.07.2007 року укладений іпотечний договір, згідно з яким банку передано в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв.м, житловою площею 27,6 кв.м.;
- банк виконав умови передбачені кредитним договором, надавши позичальнику кредит в сумі 53000,00 доларів США, в той час , як позичальник взяті на себе зобов'язання з повернення позичених коштів у передбачені договором строки не виконує у повному обсязі, у зв'язку з чим у позичальника перед банком утворилась заборгованість за кредитним договором, яка станом на 01.11.2015 року має розмір 35 476,35 доларів США та 232 755,73 гривень, з яких строковий основний борг по кредиту - 14 842, 30 доларів США, прострочений основний борг по кредиту - 16 397, 41 доларів США; прострочені проценти за користування кредитом за період з 01.08.2007 року по 01.11.2015 року - 4 236, 64 доларів США; прострочена комісійна винагорода за супроводження кредиту за період з 01.02.2009 року по 01.11.2015 року - 5 840,00 грн.; пеня за прострочений основний борг по кредиту за період з 01.11.2012 по 01.11.2015 - 180 592,65 грн.; пеня за прострочені проценти за користування кредитом за період з 01.11.2012 року по 01.11.2015 року - 31 406,17 грн.; 3% річних за несвоєчасне погашення кредиту за період з 01.11.2012 року по 01.11. 2015 року - 14916, 91 грн.;
- 22.11.2013 року ПАТ «Державний ощадний банк України» направлено на адресу ОСОБА_3 вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків, пені та комісії включаючи поточні платежі та прострочену заборгованість протягом 30 днів з дня отримання вимоги. Вимогу отримано позичальником 06.12.2013 року (т.2 а. с. 125 в тому числі зворотній бік);
-13.10.2014 року ПАТ «Державний ощадний банк України» направлено на адресу ОСОБА_3 вимогу ОСОБА_1 про усунення порушення, в якій банк вказав на розмір заборгованості Договором відновлювальної кредитної лінії №1686-н від 05.07.2007 року та вимагав вжити заходи з погашення заборгованості і попереджав майнового поручителя, що у разі непогашення заборгованості у 30-ти денний строк з дня отримання вимоги, банк буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки, яка отримана ОСОБА_1 22.10.2014 року (т. 2 а. с. 126 в тому числі зворотній бік).
Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України в редакції, що діяла на час звернення до суду з позовом, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається в якості підстави своїх вимог або заперечень.
На підтвердження обставин фактичної видачі кредитних коштів позичальнику ОСОБА_3 банком до справи додані завірені копії заявок про видання кредитних коштів ОСОБА_3 від 05.07.2007 року у розмірі 3 000 доларів США, від 25.07.2007 року у розмірі 36 000 доларів США, від 02.08.2007 року у розмірі 14 000 доларів США, а всього за трьома заявками разом 53 000 доларів США (т. 1 а. с. 209-211).
Крім того, на користь того, що позивач виконав свої зобов'язання щодо фактичної видачі кредиту позичальнику, свідчать обставини часткового повернення ОСОБА_3 кредиту у розмірі 21 760,29 доларів США та виплачених процентів у загальному розмірі 41 396,25 доларів США, що не спростовано відповідачем і визнано позивачем відповідно представленого розрахунку заборгованості.
Також ОСОБА_3 неодноразово укладав з ПАТ «Державний ощадний банк України», як правонаступником ВАТ «Державний ощадний банк України» додаткові угоди до Договору відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року, яких сторони узгоджували зміну процентної ставки за користування кредитом вбік її збільшення, строки та порядок подальшого повернення кредиту та сплати відсотків.
Враховуючи наведене, а також приймаючи до уваги, що сам позичальник не оспорював факт отримання ним кредитних коштів, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що банк виконав умови передбачені кредитним договором, надавши позичальнику кредит в сумі 53000,00 доларів США, який позичальником у зазначеному розмірі був фактично отриманий.
Оскільки позичальником не доведено факт відсутності заборгованості за кредитним договором і взагалі з матеріалів справи не вбачається,що позичальник оспорював існування заборгованості за кредитним договором, суд першої інстанції вірно вважав, що позичальник взяті на себе зобов'язання з повернення позичених коштів у передбачені договором строки у повному обсязі не виконав, у зв'язку з чим у позичальника перед банком утворилась прострочена заборгованість за кредитним договором.
Однак правильно встановивши, що внаслідок невиконання зобов'язань за кредитним договором щодо повернення грошових коштів у позичальника виникла перед банком заборгованість за кредитним договором, суд першої інстанції разом з тим не приділив достатньої уваги перевірці правильності здійсненого позивачем розрахунку заборгованості, відповідності його встановленим у справі обставинам і заснованості розрахунку на законодавстві.
Як вже зазначалося, 06.12.2013 року позичальник отримав від Банку вимогу про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків, пені та комісії включаючи поточні платежі та прострочену заборгованість протягом 30 днів з дня отримання вимоги.
Враховуючи наведене та приймаючи до уваги відсутність доказів погашення заборгованості перед банком протягом 30-ти днів з дня отримання вимоги про дострокове повернення кредиту та сплату відсотків, пені та комісії включаючи поточні платежі та прострочену заборгованість, строк виконання зобов'язання за Договором відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року в тому числі із змінами, внесеними додатковим договором № від 28.10.2011 року, настав на 31-й день з дня отримання позичальником даної вимоги, тобто 06.01.2014 року.
Таким чином, банк скористався правом вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку.
До подання зазначеного позову, банк не звертався до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості з відповідача, таким чином у позивача не припинилось право на нарахування процентів.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування (строку, на який позичальник отримав кредит) чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. Права та інтереси позивача у цих правовідносинах забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Позовну давність щодо заборгованості за кредитом не можна починати облічувати з дня спливу визначеного договором строку кредитування, оскільки встановлення такого строку має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а насамперед для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів.
Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.
Тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності окремо для погашення всієї заборгованості за кредитним договором.
У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі ст. 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду процентів, а також попередніх не внесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів.
Саме такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Як вже зазначалося, умовами за Договором відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року в тому числі із змінами, внесеними додатковим договором № від 28.10.2011 року щодо графіку повернення кредиту, який є невід'ємною частиною кредитного договору передбачено, що повернення кредиту здійснюється рівними частинами по 553 долари США щомісячно починаючи з жовтня 2011 року до липня 2016 року включно, а починаючи з 2016 року сума повернення кредиту становить 823 долари США щомісячно. Останнє погашення кредиту здійснюється у розмірі 813,01 доларів США не пізніше 05 липня 2017 року. Пеню, яка станом на 12.10.2013 року утворилася у розмірі 3 808,43 доларів США позичальник зобов'язаний сплатити протягом 12 місяців рівними частинами у розмірі 317,37 доларів США починаючи з жовтня 2011 року.
Згідно з п. 7.8 Договору відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року за будь- якими вимогами Сторін, які випливають за даним Договором встановлюється позовна давність тривалістю у три роки.
Оскільки позичальник отримав відповідну вимогу кредитора 06.12.2013 року, строк зобов'язань щодо дострокового повернення кредиту та сплати процентів для позичальника настав 06.01.2014 року.
До суду з позовом банк звернувся 01.12.2015 року.
Як вбачається з розрахунку заборгованості, який не спростований належними і допустимими доказами, останні платежі з повернення тіла кредиту в період строку кредитування здійснені ОСОБА_3 на користь кредитора 28.01.2013 року в сумі 3 871 доларів США; 29.04.2013 року в сумі 1000 доларів США та 26.12.2013 року в сумі 289,76 доларів США. Після настання строку повернення кредиту - 27.01.2014 року в сумі 554,05 доларів США та 20.02.2014 року - 557,48 доларів США відповідно.
Останні платежі зі сплати процентів за користування кредитом в період строку кредитування здійснені ОСОБА_3 на користь кредитора 19.01.2013 року - 1 178,58 доларів США, 21.03.2013 року - 500 доларів США, 16.04.2013 року - 572,61 доларів США, 13.11.2013 року - 1000 доларів США, 19.11.2013 року - 1027 доларів США, 26.12.2103 року - 710,17 доларів США. Після настання строку повернення кредиту - 27.01.2014 року в сумі 345,88 доларів США, 20.02.2014 року - 342,45 доларів США, 26.03.2014 року - 303,14 доларів США, 30.04.2014 року - 300 доларів США, 27.05.2014 року - 352,56 доларів США, 31.10.2014 року - 1636,84 доларів США відповідно.
При таких обставинах та враховуючи передбачене ст. 259 ЦК України право сторін договору на збільшення позовної давності, яким сторони скористалися встановивши позовну давність для будь-яких вимог за кредитним договором (в тому числі і щодо неустойки) до 3-х років ( п. 7.8 Договору відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року), вимоги позивача про стягнення заборгованості за тілом кредиту, за процентами за передбаченою кредитним договором ставкою за користування кредитом та про сплату пені за прострочення виконання зобов'язань щодо повернення тіла кредиту та сплати процентів в межах строку, на який укладено кредитний договір, з урахуванням зміни цього строку Банком до 06.01.2014 року, є обґрунтованими.
При цьому заборгованість за тілом кредиту складається з поточної - 14 892,30 доларів США та простроченої - 16397,41 доларів США заборгованості, а всього сумарно за тілом кредиту - 31 239,71 доларів США, які підлягають стягненню на користь кредитора.
Що стосується процентів за користування кредитом, то зі змісту представленого банком розрахунку вбачається, що проценти за користування кредитними коштами в тому числі з урахуванням прострочення допущеного позичальником, зараховані у відповідності до п. 5.2. кредитного договору за подвійною обліковою ставкою НБУ.
Судова колегія звертає увагу на таке.
Згідно із ч.1 ст.1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів установлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Припис абз.2 ч.1 ст.1048 ЦК про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише в межах погодженого сторонами строку кредитування.
За змістом ч.2 ст.625 ЦК, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи з наведених норм, наслідком неправомірного користування чужими грошовими коштами, тобто прострочення виконання грошового зобов'язання (як договірного, так і позадоговірного), є нарахування процентів річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України. Правомірне ж користування чужими грошовими коштами може передбачати сплату процентів, розмір яких визначений договором або законом (зокрема ч. 1 ст. 1048 ЦК України - у правовідносинах, що виникають з договору).
З огляду на зазначене ключовим у застосуванні наведених вище норм є визначення моменту, з якого особа користується чужими грошовими коштами неправомірно, тобто настає прострочення виконання грошового зобов'язання. До цього моменту можливе нарахування процентів як плати, зокрема, згідно з ч, 1 ст. 1048 ЦК України, після цього моменту нараховуються проценти річні відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Таким чином, при простроченні виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних грошей, нараховуються 3 % річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Саме такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/10156/17 від 10.04.2018 року.
Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із ч.2 ст.1050 ЦК. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч.2 ст.625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таким чином, у справі, яка переглядається, вимоги банку про стягнення процентів та пені після 06.01.2014 року (закінчення строку кредитування) не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.
Такі правові висновки, що не були враховані судом першої інстанції під час вирішення спору, узгоджуються з позицією Великої палати ВС, висловленою у постанові від 28.03.2018 у справі №14-10цс18.
Зі змісту розрахунку вбачається, що розмір нарахованих позивачем процентів з 01.08.2007 року до 01.11.2015 року становить 45 632,89 доларів США, з яких 7171,58 доларів США нараховані після спливу строку кредитування 06.01.2014 року.
Тому розмір нарахованих процентів в межах строку кредитування складає 38 461,31 доларів США (45 632,89 - 7 171,58).
Разом з тим, відповідно до представленого розрахунку розмір сплачених процентів на 01.11.2015 року складає 41 396,25 доларів США.
При таких обставинах у суду першої інстанції не було підстав для задоволення вимог про стягнення процентів відповідно до розрахунку заборгованості, здійсненого позивачем станом на 01.11.2015 року у вигляді різниці між нарахованими процентами за договірною процентною ставкою та фактично сплаченими позичальником процентами за користування кредитом у розмірі 4 236,64 доларів США (45 632,89 - 41 396,25).
Крім того нарахування банком пені після реалізації ним права на дострокове повернення кредиту і таким чином зміни строку кредитування (строку, на який укладений кредитний договір) не засновано на законі.
Тому обґрунтованим є нарахування пені до 06.01.2014 року.
Оскільки сторони збільшили у договорі строк позовної давності, зокрема щодо пені до 3-х років, а Банк звернувся до суду 01.12.2015 року, строк стягнення пені обмежується трьома роками, що передували зверненню кредитора до суду з позовом з урахуванням строку кредитування, який змінений банком. Тото нарахована пеня підлягає стягненню за період з 01.12.2012 року до 06.01.2014 року.
Вимоги про стягнення пені за прострочення сплати процентів за період до 01.12.2012 року у розмірі 4,88 доларів США та пені за прострочення повернення кредиту за цей же період у розмірі 33,98 доларів США не можуть бути задоволені, оскільки до ухвалення судом рішення, представником ОСОБА_1 заявлено про застосування позовної давності.
Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні відомості про здійсненням відповідних платежів по сплаті пені і переривання в цій частині вимог позовної давності, у вимогах про стягнення пені за прострочення сплати процентів за період до 01.12.2012 року у розмірі 4,88 доларів США та пені за прострочення повернення кредиту за цей же період у розмірі 33,98 доларів США слід відмовити.
Також не підлягають задоволенню вимоги про стягнення процентів за користування кредитом, пені за прострочення сплати процентів та пені за прострочення повернення кредиту нараховані за період після 06.01.2014 року (після спливу строку, на який укладався кредитний договір у зв'язку з реалізацією кредитором права в порядку ч.2 ст. 1050 ЦК України).
Що стосується вимог про стягнення 3% річних за прострочення тіла кредиту згідно з ст. 625 ЦК України, то судова колегія звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Таким чином цей висновок стосується можливості виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, та нарахування 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України, які входять до складу грошового зобов'язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті.
Оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.
Саме такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/26293/16-ц від 20 березня 2019 року.
Банк заявляючи позовні вимог про стягнення 3 % річних, визначених статтею 625 ЦК України за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту в іноземній валюті з 01.11.2012 по 01.11.2015 року у розмірі 14 916,91 грн., здійснив розрахунок 3% річних в іноземній валюті, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/26293/16-ц від 20 березня 2019 року. Проте вимоги про стягнення 3% річних Банк заявив у гривні, застосувавши еквівалент за курсом НБУ на день розрахунку, що є правом банку і не суперечить вимогам законодавства.
Тому судова колегія погоджується з висновком районного суду в частині стягнення 3% річних згідно зі ст. 625 ЦК України від простроченої доларової заборгованості з тілом кредиту за період з 01.11.2012 по 01.11.2015 року.
Разом з тим, суд не врахував, що представником ОСОБА_1 заявлено до ухвалення рішення суду про застосування позовної давності.
В такому випадку захисту підлягає порушено право позивача за останні три роки, що передували зверненню до суду з позовом. Тобто з 01.12.2012 року до 01.11.2015 року - відповідно заявлених вимог.
Як вже зазначалося еквівалент у доларах США з Банком розраховано у загальному розмірі 651,28 доларів США. При цьому до 01.12.2012 року розрахунок склав 20,22доларів США виходячи з простроченої суми 2764,09 доларів США за ставкою 3% річних/365 (число днів у календарному році)*89 (число днів прострочення з 01.11.2012 року до 28.01.2013 року).
Оскільки ОСОБА_1 заявлено про позовну давність дана частина 3% річних підлягає зміні шляхом розрахунку за 59 днів - з 01.12.2012 року до 28.01.2013 року - що узгоджується з часом звернення до суду з позовом і захистом прав стягувача за останні три роки, що передували зверненню до суду. Тому: 2764,09*3%/365*89= 13.40 доларів США, що на 8,82 долари США менше поряд із розрахунком Банку. Решта розрахунку в частині 3% річних апеляційним судом залишається без змін. Отже загальна сума стягнення за 3% річних складає 642,46 доларів США (651,28-8,82), а з урахуванням еквіваленту відповідно до застосованого банком курсу НБУ станом на час виконання розрахунку - 14 714,81 грн. (642, 46* 22,90385).
В решті вимог про стягнення 3% річних слід відмовити.
Слід також звернути увагу, що у резолютивній частині рішення судом зазначено заборгованість у гривні без одночасного зазначення еквіваленту у доларах США, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/12665/14-ц від 04.07.2018 року, згідно з якою є зайвим одночасне зазначення в резолютивній частині судового рішення заборгованості і у гривні в якій безпосередньо заявлені вимоги і еквіваленту в іноземній валюті, який застосований Банком при здійсненні самого розрахунку 3% річних згідно зі ст. 625 ЦК України.
Відносно пені за період з 01.12.2012 року до 06.01.2014 року за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту і прострочення зобов'язання зі сплати відсотків за користування кредитом, судова колегія виходить з такого.
Пунктом 5.2 Договору відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року передбачено, що за порушення взятих на себе зобов'язань по своєчасному поверненню основної суми кредиту та/ або сплати процентів за користування кредитом позичальник зобов'язується сплатити на користь Банку пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла за період,за який сплачується пеня, від суми платежу, за кожний день прострочення.
Оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовим рішенням у національній валюті України - гривні і при цьому пеня у гривні повинна обчислюватись на момент щоденного прострочення зобов'язання.
Водночас, розрахунок пені, який подано кредитором, здійснено не щоденно, тоді як у період з грудня 2012 року по січень 2014 року курс долара США до національної валюти змінювався. Як вбачається з офіційного сайту НБУ «архів валютних курсов. Форма пошуку за період» - становив 799,3000 грн за 100 доларів США, в той час, як позивач застосував до всього періоду нарахування курс на 01.11.2015 року, який тоді становив 2 290,3985 грн. за 100 доларів США, що не узгоджується з порядком нарахування пені передбаченого п. 5.2 Договору відновлювальної кредитної лінії № 1686-н від 05.07.2007 року.
Враховуючи наведене, пеня за період з 01.12.2012 року до 06.01.2014 року за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту складає 405, 34 доларів США, що з урахуванням курсу НБУ - 7,99 грн. який був постійним у вказаний період часу - за 1 долар США, становить 3 241, 46 грн.. а пеня за прострочення сплати процентів за користування кредитом за цей же період складає 138,86 доларів США, що з урахуванням курсу НБУ 7,99 грн.за 1 долар США, становить 1109 грн. 49 коп.
Таким чином заборгованість за пенею за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту в рахунок погашення якої заявлені вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки становить 3 241 грн. 46 коп., а за пенею за прострочення сплати процентів за користування кредитом - 1109 грн. 50 коп. Решта заявлених вимог про стягнення пені задоволенню не підлягає.
Крім того, судова колегія не погоджується з висновком районного суду про стягнення комісійної винагороди за супроводження кредиту, яка позивачем заявлена у розмірі 5 840 грн. та стягнута судом у розмірі 4 236,64 доларів США.
Судова колегія звертає увагу на наступне.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (чинних на час укладення договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
За положеннями абзацу 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.
Згідно із цим Законом послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).
Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
Вказаний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 06 вересня 2017 року в справі № 6-2071 цс 16.
Враховуючи наведене у суду першої інстанції не було підстав для стягнення комісії.
Враховуючи наведене, вимоги банку про стягнення заборгованості, в рахунок якої заявлені вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема щодо строкового основного боргу по кредиту 14 842,30 доларів США, простроченого основного боргу за кредитом 16 397,41 доларів США, пені за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту 3 241 грн. 46 коп., пені за прострочення сплати процентів за користування кредитом - 1109 грн. 50 коп, 3% річних визначених статтею 625 ЦК України за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту в іноземній валюті з 01.12.2012 по 01.11.2015 року у розмірі 14 714,81 грн. підлягають задоволенню.
Решта заявлених вимог щодо прострочених процентів за користування кредитом за період з 01.08.2007 по 01.11.2015 року - 4 236,64 доларів США, простроченої комісійної винагороди за супроводження кредиту за період з 01.02.2009 по 01.11.2015 роки у розмірі 5 840 грн., заборгованості за пенею за основним боргом та за пенею за процентами - у розмірі,що виходить за межі, які визнані апеляційним судом обґрунтованими і такими, що відповідають встановленим обставинам і законодавству -3 241 грн. 46 коп. та 1109 грн. 50 коп. відповідно, а також, що виходять за межі розміру 3 % річних визначених статтею 625 ЦК України за прострочення зобов'язання з повернення тіла кредиту в іноземній валюті, який розрахований апеляційним судом в цій постанові в сумі 14 714,81 грн. - слід залишити без задоволення з підстав та обґрунтувань, наведених в цій постанові суду апеляційної інстанції.
Окремо судова колегія звертає увагу, що в оскаржуваному рішенні без наведення обґрунтування і належних розрахунків різняться сума заборгованості за кредитним договором, яка стягнута з позичальника і сума заборгованості в рахунок якої звернуто стягнення на предмет іпотеки.
Що стосується звернення стягнення на предмет іпотеки, то судова колегія виходить з такого.
Враховуючи, що під час вирішення вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за основним зобов'язанням, суд має перевірити правильність самого розрахунку заборгованості, відсутність обмежень щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку відповідно до обраного іпотекодержателем способу звернення стягнення, то з урахуванням наведених в цій постанові обґрунтувань вимоги ПАТ «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню та в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед Публічним акціонерним товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ « Ощадбанк» за кредитним договором №1686-н від 05.07.2007 року на загальну суму 31.239,71 доларів США (14 842,30+16 397,41) та 19 065 гривень 77 копійок (3 241,46+1109,50+14 714,81) слід звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв. м., житловою площею 27,6 кв.м., що належить на праві власності майновому поручителю ОСОБА_1 шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною на 28.11.2017 року, не нижчою ніж 1 049 527 гривень.
Відповідно до ст. 416 ч.2 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (касаційне провадження № 14-112цс19) для забезпечення передбачуваності правозастосовної практики й ефективного захисту прав сторін договору іпотеки, відступаючи від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6- 3034цс 16 дійшла такого висновку.
Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) одним із способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.
Закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону.
Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду є: 1) реалізація предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів (стаття 39 Закону); 2) продаж предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій покупцеві (статті 38 Закону).
Звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону, є неналежним способом захисту.
Частина друга статті 36 Закону, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону, способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних тогах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
За змістом припису частини другої статті 35 Закону визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні): 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (статті 38 Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону, не передбачили.
У справі, яка переглядається, позивач звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , що на праві власності належить ОСОБА_1 , шляхом її продажу на прилюдних торгах.
З огляду на наведене, суд першої інстанції набув вірного висновку про наявність підстав для захисту прав іпотеко держателя відповідно до обраного ним способу.
Крім того, 07 червня 2014 року набув чинності Закон № 1304-УІІ, згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).
Крім того, згідно з пунктом 4 Закону № 1304-УІІ протягом його дії інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Вказаний Закон є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.
Відповідно до обраного позивачем, як іпотекодержателем, способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах, примусове виконання судового рішення органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії.
Враховуючи наведене зупинення судом на час дії мораторію встановленого у зв'язку із набранням чинності 7 червня 2014 року Закону України 7 Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», виконання рішення суду стосовно звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв. м., житловою площею 27,6 кв.м., що належить на праві власності майновому поручителю ОСОБА_1 не є звільненням від його виконання.
Таке зупинення примусового виконання судового рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки фактично має ті самі правові наслідки, що і відстрочення виконання рішення суду на час дії вказаного закону.
Тому доводи апеляційної скарги про невідповідність висновку районного суду у мотивувальній частині (про відстрочення) його резолютивній частині (зупинення) в даном випадку не є достатньою підставою для втручання з боку суду апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги про неповноту дослідження судом обставин дійсної вартості квартири, не проведення рецензування акту оцінки є неспроможними, оскільки судова експертиза повернута Одеським НДІСЕ без надання відповідного висновку у зв'язку з неповною оплатою вартості експертизи і небажанням ініціатора заяви про проведення експертизи здійснювати оплату відповідно до уточненого розрахунку її вартості. Намагання апелянта через суд зобов'язати експертну установу виконати експертизу за неповною вартістю не ґрунтуються на законі. Крім того, апелянтом не наведено норму за якою акт оцінки предмету іпотеки, який виконаний на замовлення іпотеко держателя підлягає обов'язковому рецензуванню. До того ж зазначений акт, в якому визначено ціну квартиру наданий позивачем до суду в якості доказу вартості предмета іпотеки і тому підлягає оцінюванню судом при ухваленні рішення по суті заявлених вимог. Разом з тим ОСОБА_1 не була позбавлена права надати власну оцінку предмета іпотеки в тому числі і шляхом висновку експерта за замовленням самого апелянта.
Доводи апеляційної скарги про не підтвердження факту видачі банком грошових коштів позичальнику є неспроможними, оскільки висновок райсуду в цій частині не спростовують, зведені до переоцінки доказів, які в контексті встановлених у справі обставин, належним чином оцінені судом.
Доводи апеляційної скарги про те, що стягнувши з позичальника заборгованість за кредитним договором і одночасно звернувши стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю суд таким чином допустив подвійне стягнення заборгованості, не можуть бути взятими до уваги, оскільки у даній справі сторонами спору про стягнення заборгованості за кредитним договором і звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором є кредитор та позичальник та відповідно кредитор (іпотекодержатель) та майновий поручитель(іпотекодавець), при цьому останній є особою відмінною від позичальника. Само по собі вирішення судом вимоги про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Звернення стягнення на предмет іпотеки є відмінною вимогою від вимоги про стягнення заборгованості, адже порядок задоволення вимог іпотеко держателя врегульовано спеціальною статтею 33 Закону України «Про іпотеку», а не загальними нормами Цивільного Кодексу, які регулюють відносини пов'язані з основним зобов'язанням. На підставі цього суд зазначив, що застосування кредитором іншого законного засобу для захисту свого порушеного та не поновленого боржником належним чином права не є подвійним стягненням заборгованості. У випадку виконання позичальником судового рішення в частині стягнення заборгованості або ж майновим поручителем про звернення стягнення на предмет іпотеки за рахунок предмету іпотеки, основне зобов'язання може бути припиненим. Якщо ж це станеться, то боржник може звернутися до суду з заявою про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню з тих підстав, що борг вже не існує, але є ще один виконавчий документ, який стосується стягнення коштів або звернення стягнення на майно в рахунок погашення того ж самого погашеного боргу.
Саме такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 921/107/15-г/16 від 18.09.2018 року.
Доводи апеляційної скарги, щодо неповноти сплати позивачем судового збору та незалучення до участі у справі Служби у справах дітей не можуть бути взятими до уваги в якості підстав, які самі по собі достатні для скасування рішення суду, оскільки апелянт не навів належних обґрунтованих таких доводів і не зазначив, як саме неповнота сплати судового збору вплинула на правильність висновків районного суду в оскаржуваному рішенні.
Що стосується необхідності обов'язкової участі у справі Служби у справах дітей, то судова колегія звертає увагу, що відповідно до ч. 6 ст. 19 СК України наведено перелік питань при вирішенні яких в судовому порядку, обумовлена обов'язкова участь Служби у справах дітей. Між тим судом розглядались вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимоги про виселення або визнання неповнолітньої особи такою, що втратила право користування житлом або інших вимог зазначених у ч. 6 ст. 19 СК України, позивачем не заявлялися і судом відповідно не вирішувалися.
Доводи апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення позичальника ОСОБА_3 про розгляд справи, судова колегія відхиляє, оскільки дані процесуальні питання в будь-якому випадку зачіпають інтереси ОСОБА_3 , який рішення суду не оскаржив, а апелянт ОСОБА_1 не надала повноважень, що надають їй право діяти у справі в якості належного представника інтересів ОСОБА_3 та крім того не зазначила, як саме неналежне повідомлення ОСОБА_3 вплинуло на правильність вирішення вимог заявлених кредитором до ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги про те, що судом не роз'яснено сторонам їх право на врегулювання спору, не можуть бути взятими апеляційним судом до уваги, в якості підстави для скасування судового рішення. При цьому можливість мирного врегулювання сторонами спору допускається на будь-якій стадії.
Таким чином рішення суду першої інстанції в частині вимог ПАТ „Державний ощадний банк України” в особі філії - ООУ AT „Ощадбанк” до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки з урахуванням викладених в цій постанові обґрунтувань підлягає зміні.
Крім того апеляційний суд не може погодитися із рішенням суду у частині вирішення питання розподілу судових витрат, з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних із розглядом справи.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди І та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів І та II груп.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України визначено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно з частиною сьомою статті 141 ЦПК України якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до довідки до акту огляду МСЕК Серії 10 ААА № 927654 ОСОБА_1 є інвалідом II групи безстроково.
Разом із тим, вказуючи про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача 7839,79 грн. судового збору, суд не врахував, що ОСОБА_1 є інвалідом II групи і є звільненою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.
Таким чином, рішення суду апеляційної інстанції підлягає зміні у частині вирішення питання розподілу судових витрат, оскільки ОСОБА_1 звільнена від оплати судових витрат, а тому судовий збір за подання позову до суду першої інстанції необхідно компенсувати за рахунок держави.
Також слід звернути увагу, що апелянт будучи звільненою в силу закону від сплати судового збору, при поданні апеляційної скарги судовий збір не сплачувала, а за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 вимоги позивача задоволені на 19% від первісно заявлених вимог щодо розміру заборгованості в рахунок якої звернуто стягнення на предмет іпотеки, що свідчить про задоволення доводів апеляційної скарги на 81%, з позивача в дохід держави за наслідками розгляду апеляційної скарги слід стягнути судовий збір (7839,77*1,5) *81%= 9525 грн. 34 коп.
Що стосується незадоволеної частини апеляційної скарги (19% заявлених вимог, оскаржених апелянтом), враховуючи, що апелянт будучи інвалідом 2-ї групи є звільненою від сплати судового збору в силу закону, дана частина судових витрат підлягає компенсації за рахунок держави.
На підставі викладеного і керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м.Одеси від 21 червня 2018 року в частині вимог Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ « Ощадбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки - змінити.
В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_3 перед Публічним акціонерним товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ « Ощадбанк» ( ЄДРПОУ 09328601, реєстрація м. Одеса, вул. Базарна, 17) за кредитним договором №1686-н від 05.07.2007 року на загальну суму 31 239,71 доларів США та 19 065 грн. 77 коп. грн. звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,4 кв. м., житловою площею 27,6 кв.м., що належить на праві власності майновому поручителю ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 , місце реєстрації проживання АДРЕСА_2 ) шляхом продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною на 28.11.2017 року, не нижчою ніж 1 049 527 ( один мільйон сорок дев'ять тисяч п'ятсот двадцять сім) гривень.
В решті вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок заборгованості за кредитним договором №1686-н від 05.07.2007 року - залишити без задоволення.
Рішення суду в частині застосування мораторію встановленого у зв'язку із набранням чинності 7 червня 2014 року Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті»- залишити без змін.
Компенсувати Публічному акціонерному товариству «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ « Ощадбанк» (ЄДРПОУ 09328601, реєстрація м. Одеса, вул. Базарна, 17) сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 7 839,79 грн. за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» (ЄДРПОУ 09328601, реєстрація м. Одеса, вул. Базарна, 17) в дохід держави судовий збір у розмірі 9 525 грн. 34 коп.
Судовий збір за подання апеляційної скарги в незадоволеній частині компенсувати за рахунок держави.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 29.01.2020 року.
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: А.П. Заїкін
С.О. Погорєлова