справа 758/8102/19 Головуючий у І інстанції - Войтенко Т.В.
№22-ц/824/734/2020 Доповідач у ІІ інстанції - Гуль В.В.
21 січня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Гуля В.В.,
суддів Сушко Л.П., Сліпченка О.І.,
за участю секретаря Покраси В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 01 липня 2019 року про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до судді Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_2, Держави України в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої діями судді, -
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовомдо судді Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_2 та Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої діями судді.
В обґрунтування позову посилається на те, що 23.06.2017 ним до Дніпровського районного суду м. Києва була подана позовна заява до компанії Рапала (Фінляндія) та її дочірнього підприємства в Україні про вилучення із продажів продукції без неналежної інформації про споживчі властивості цієї продукції, приведення інформації про продукцію до відповідності та відшкодування шкоди, завданої порушенням прав споживачів. Дана позовна заява потрапила на розгляд до судді ОСОБА_2, яка відкрила цивільне провадження по справі № 755/9719/17-ц від 14.07.2017.
02.10.2017 року, 19.10.2017 року та 09.11.2017 року у справі №755/9719/17 ОСОБА_1 були подані заяви про забезпечення позову шляхом заборони продажів продукції неналежної якості та вчинення інших попереджувальних заходів, оскільки компанія Рапала та її дочірнє підприємство почали неконтрольовано та негласно вилучати із продажів продукцію неналежної якості з метою унеможливлення майбутнього судового рішення.
Проте, усі надані факти суддя ОСОБА_2 повіністю проігнорувала та винесла незаконні ухвали від 02.10.2017, 19.10.2017 та 09.11.2017, у яких відмовила у забезпеченні позову.
Більш того, суддя ОСОБА_2 визначила вказані ухвали як такі, що не піддлягають оскарженню окремо від рішення суду.
Насправді, у заявах про забезпечення позову ОСОБА_1 спеціально наголошувалося на тому, що Конституційний Суд України у своєму рішенні № 12-рп/2010 від 28.04.2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 1 ст. 293 ЦПК визнав, що «положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову».
Таким чином, суддя ОСОБА_2 тричі поспіль виносила незаконні ухвали, тричі не виконувала рішення Конституційного Суду України і тричі позбавляла позивача права на апеляційне оскарження судового рішення, яке гарантовано п.п. 2, 8 ст. 129 Конституції України.
Провина судді ОСОБА_2 обтяжується тим, що проти керівників компанії Рапала та причетних осіб відкриті чотири кримінальних провадження, у тому числі провадження № 42017100040000228 від 05.12.2017 за ч. 4 ст. 190 КК, за якою кваліфікуються особливо тяжкі кримінальні злочини .
Наразі у Державному бюро розслідувань розглядаються матеріали щодо притягнення судді ОСОБА_2 до кримінальної відповідальності за ч. 4 ст. 382 КК України (систематичне невиконнання службовою особою рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України).
В зв'язку з тим, що через вказані незаконні дії судді позивач був позбавлений права на доступ до правосуддя, позивач просив відшкодувати йому за рахунок держави моральну шкоду.
Ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 01 липня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі.
Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Апеляційну скаргу мотивував тим, що вважає, що справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі суддя виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 , заявлені до судді Дніпровського районного суду м. Києва ОСОБА_2 , не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, а вимоги до Держави України в особі Державної казначейської служби України не підлягають розгляду, оскільки є таке, що набрало законної сили, рішення суду у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет спору і з тих самих підстав.
Предметом судового розгляду у справі №758/8102/19 могли б бути позовні вимоги, заявлені ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої діями судді.
В той же час, встановлено, що в провадженні Подільського районного суду м. Києва вже перебувала цивільна справа №758/4392/18 за позовною заявою ОСОБА_1 , Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої діями судді і рішення в цій справі набрало законної сили.
Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного.
Згідно із ч.1 ст.124 Конституції (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А відповідно до ч.2 вказаної статті юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Статтями 62, 126, 129 Конституції визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов'язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.
Згідно із чч.1 та 3 ст.6 закону «Про судоустрій і статус суддів» (у редакції, що діяла на момент розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій), здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.
У п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 №8 судам роз'яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.
У постанові Пленуму ВСУ «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» від 12.06.2009 №6 судам роз'яснено, що у розумінні положень ч.1 ст.2, пп.1, 7, 9 ч.1 ст.3, ст.17, ч.3 ст.50 Кодексу адміністративного судочинства судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.
Згідно з п.57 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.
Відповідно до п.55 висновку №3 (2002) КРЄС судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.
Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.
Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.
Тобто, якщо позивач вважав, що суд допустив порушення норм права під час розгляду його справи, він мав можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.
Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач мав намір притягнути суд-відповідача, КРЄС зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: а) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); б) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; в) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов'язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (п.76 висновку №3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).
Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, у яких вони здійснюють правосуддя.
Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їхніх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов'язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій.
Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої палати ВС, висловленій у постановах: від 8.05.2018 у справі №521/18287/15-ц (провадження №14-90цс18), від 21.11.2018 у справі №757/43355/16-ц (провадження №14-399цс18), від 29.05.2019 у справі №489/5045/18 (провадження №14-191цс19).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах ВС.
Таким чином, висновок суду про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що суддя не може бути відповідачем у даній справі за прийняті ним процесуальні рішення в іншій справі, відповідає вимогам закону, оскільки вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.
Разом з тим, в іншій частині відмови у відкриття провадження, ухвала судді також відповідає обставинам справи та вимогам закону виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 вже звертався до суду із позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди (справа № 758/4392/18), з тих підстав, що у справі № 755/9719/17-ц за його позовом до компанії Рапала (Фінляндія) та її дочірнього підприємства в Україні про вилучення із продажів продукції без неналежної інформації про споживчі властивості цієї продукції, приведення інформації про продукцію до відповідності та відшкодування шкоди, завданої порушенням прав споживачів, він 02,10.2017. 19.10.2017 та 09.11.2017 подавав заяви про забезпечення цього позову шляхом заборони продажів продукції неналежної якості та вчинення інших попереджувальних заходів, оскільки компанія Рапала та її дочірнє підприємство почали неконтрольовано та негласно вилучати із продажів продукцію неналежної якості з метою унеможливлення майбутнього судового рішення.
За наслідками розгляду цих заяв про забезпечення позову суддя ОСОБА_2 винесла ухвали від 02.10.2017 року , 19.10.2017року та 09.11.2017 року у яких відмовила у забезпеченні позову.
При цьому суддя ОСОБА_2 визначила вказані ухвали як такі, що не піддлягають оскарженню окремо від рішення суду не звернувши увагу на рішення Конституційного Суду України, який у своєму рішенні № 12-рп/2010 від 28.04.2010 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 1 ст. 293 ЦПК визнав, що «положеннями пунктів 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали про відмову в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову».
Таким чином, суддя ОСОБА_2 тричі поспіль виносила ухвали, тричі не виконувала рішення Конституційного Суду України і тричі позбавляла його права на апеляційне оскарження судового рішення, яке гарантовано п.п. 2, 8 ст. 129 Конституції України, чим обмежила доступ до правосуддя.
З викладеного вбачається, що у даному позові виник спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, який вже вирішений заочним рішенням Подільського районного суду м. Києва від 07 лютого 2019 року у справі № 758/4392/18, яким було відмовлено ОСОБА_1 у задоволенни його позову.
Постановою Київського апеляційного суду від 16.04.2019 заочне рішення Подільського районного суду м. Києва від 07.02.2019 було залишене без змін, і відповідно до ст. 273 ЦПК України вказане рішення набрало законної сили.
За таких обставин, коли вже є рішення, що набрало законної сили у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, суд обґрунтовано відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 186 ЦПК України відмовив у відкритті провадження у справі, тому колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є безпідставною і задоволенню не підлягає, оскільки ухвала судді про відмову у відкриття провадження у справі постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Подільського районного суду м. Києва від 01 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 27 січня 2020 року.
Суддя-доповідач В.В. Гуль
Судді Л.П. Сушко
О.І. Сліпченко