28 січня 2020 року м. Чернівці
Справа № 727/3765/19
Провадження №22-ц/822/124/20
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Литвинюк І. М.
суддів: Височанської Н.К., Владичана А.І.
секретар - Скрипка С.В.
за участю: представника позивача - Осовської М .М. , відповідачів - ОСОБА_2 ОСОБА_3 , представників відповідача - ОСОБА_8 ., ОСОБА_5 .,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу виконавчого комітету Чернівецької міської ради на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 листопада 2019 року у цивільній справі за позовом виконавчого комітету Чернівецької міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , КЖРЕП №5 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, головуючий у І-й інстанції - Смотрицький В.Г.,
Виконавчий комітет Чернівецької міської ради у січні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , КЖРЕПу № 5 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що в квартирі АДРЕСА_1 , яка є комунальною власністю, зареєстровані: з 15 грудня 1989 року - ОСОБА_2 , з 15 липня 1997 року - ОСОБА_6 , з 25 липня 1998 року - ОСОБА_3 .
Зі слів сусідів - мешканців квартири АДРЕСА_2 перебуває у захаращеному стані, відповідачі там не проживають. Перешкод у користуванні жилим приміщенням відповідачам ніхто не чинив, вони добровільно визначили собі інші місця проживання і спірним жилим приміщенням не користуються тривалий час без поважних причин.
Просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 листопада 2019 року позовні вимоги виконавчого комітету Чернівецької міської ради задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - кв. АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
На зазначене рішення виконавчий комітет Чернівецької міської ради подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги.
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
Зазначає, що ОСОБА_3 втратила інтерес до спірної квартири, сама обрала інше місце проживання, її відсутність не пов'язана з поважними причинами, вона не проживає більше шести місяців в указаній квартирі, тому наявні підстави для визнання її такою, що втратила право користування квартирою. Належних доказів на підтвердження факту проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців матеріали справи не містять.
На апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_3 подала відзив, у якому просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Зазначає, що спірна квартира, як і будинок в цілому, є непридатними для проживання, а тому не могла мешкати постійно, але регулярно, не рідше одного разу на місяць вона там бувала, займалася господарством, залишалася на ночівлю. Своє постійне місце проживання в квартирі по АДРЕСА_5 не обирала й не могла цього зробити, оскільки там на малій площі проживає багато людей, а мешканці квартири ніколи не погодяться з її будь-яким правовим статусом у цій квартирі.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_6 дійсно зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 , однак більше шести місяців не приходять у спірну квартиру та не проживають в ній. Відмовляючи в частині позовних вимог до ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що вимоги до неї є недоведеними, не підтверджується жодним належним та допустимим доказом.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення суду оскаржується лише в частині відмови у визнанні ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_3 . В частині задоволення позову до ОСОБА_2 та ОСОБА_6 рішення не оскаржується, а тому в апеляційному порядку не переглядається.
Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що житловий будинок АДРЕСА_4 належить до комунальної власності територіальної громади м. Чернівці, рішенням Чернівецької міської ради №1534 від 06 грудня 2018 року його списано з балансу КЖРЕП м. Чернівці та департаменту житлово-комунального господарства міської ради.
В спірній квартирі зареєстровані відповідачі, зокрема з 15 грудня 1989 року ОСОБА_2 , з 15 липня 1997 року ОСОБА_6 та з 25 липня 1998 року ОСОБА_3 , що підтверджується довідками КЖРЕП №5 від 06 грудня 2018 року та від 18 червня 2019 року (а.с.5, 29).
Відповідно до рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів № 50/3 від 21 лютого 1986 року будинок АДРЕСА_4 перебуває в аварійному стані.
Згідно з повідомленням КЖРЕП №5, у відповідачів була наявна заборгованість за житло-комунальні послуги, однак відповідачкою ОСОБА_2 з КЖРЕП № 5 19 серпня 2019 року укладено договір про реструктуризацію заборгованості за житлово-комунальні послуги та відповідно до квитанції від 19 серпня 2019 року сплачено суму в розмірі 3 207,89 грн.
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку (стаття 72 ЖК УРСР).
Згідно зі статтею 61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
У пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» указано, що суд може визнати особу такою, що втратила право користування жилим приміщенням, лише з однієї вказаної позивачем підстави, передбаченої статтею 71 або статтею 107 ЖК Української РСР.
При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд обов'язково повинен з'ясувати, з яких причин особа відсутня, чи не чиняться особі перешкоди у користуванні (наприклад, вчинення власником перешкод у користуванні квартирою такій особі), чи є причини відсутності поважними, чи дійсно особа втратила право користування.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції врахував вказані норми матеріального права, правильно встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач належними та допустимими доказами не довів факту не проживання ОСОБА_3 понад шість місяців у спірній квартирі.
Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 втратила інтерес до спірної квартири, сама обрала інше місце проживання, її відсутність не пов'язана із поважними причинами, вона не проживає в указаній квартирі більше ніж шість місяців, є безпідставними, оскільки виходячи зі змісту статей 71, 72 ЖК Української РСР така відсутність має бути зумовлена неповажними причинами.
Зокрема, колегія суддів звертає увагу на те, що квартира АДРЕСА_1 знаходиться в аварійному стані, що підтверджується рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів №50/3 від 21 лютого 1986 року. Тобто, відсутність відповідача зумовлена поважними причинами, а саме аварійністю спірного приміщення.
В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_3 втратила інтерес до спірної квартири, та що у її власності є інше житло.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Верховний Суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) про те, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Саме таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду викладених у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, провадження № 14-298цс19.
Виселення ОСОБА_3 , яка не має іншого житла, із спірної квартири без надання іншого житлового приміщення становитиме втручання у фундаментальне право особи на повагу до приватного життя. Таке втручання спрямоване на захист права комунальної власності територіальної громади м. Чернівці на спірну квартиру, однак не є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки збереження права проживання у спірній квартирі відповідача не становитиме для позивача непропорційний або надмірний тягар.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів вважає, що належних та допустимих доказів для спростування висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, передбачених статтями 76, 77, 78 ЦПК України, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування рішення відповідно до ст. 376 ЦПК України, апеляційна скарга не містить.
Враховуючи наведене, відповідно до вимог статті 375 ЦПК України, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу виконавчого комітету Чернівецької міської ради залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 листопада 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повної постанови 29 січня 2020 року.
Головуючий І.М. Литвинюк
Судді: Н.К. Височанська
А.І. Владичан