ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
21 січня 2020 року 11:07 № 640/22959/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко О.В., за участю секретаря судових засідань Прокопенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві,
Державної фіскальної служби України,
Державної податкової служби України
про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання судового рішення
за участі представників сторін:
від позивача - Нікітін О.С.,
від відповідача 1 - Івченко Я.В.,
від відповідача 2 - Дробович Є.Р.,
від відповідача 3 - Борисевич Д.В.
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - відповідач), в якому просить: стягнути з Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 18 березня 2015 року по 16 жовтня 2019 року включно в сумі 374 724,90 грн із здійсненням на суму вимушеного прогулу нарахування єдиного соціального внеску та перерахування до бюджету, утримання та перерахування до бюджету сум податку з доходи фізичних осіб та військового збору; зобов'язати Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку виконання судового рішення Державною фіскальною службою України з наступного дня після набрання постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року у справі №826/10995/15 законної сили (17 жовтня 2019 року) з розрахунку 326,70 грн за кожний день затримки виконання судового рішення про поновлення на посаді працівника до дати фактичного поновлення на посаді із здійсненням обрахування суми єдиного соціального внеску та перерахування до бюджету, утримання та перерахування до бюджету сум податку з доходи фізичних осіб та військового збору; стягнути на користь позивача сплачений судовий збір, залучити до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року у справі №826/10995/15, яка набрала законної чинності 16 жовтня 2019 року, задоволено частково позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України, третя особа - Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві, а саме: визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України №878-о від 17 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»; зобов'язано Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві та відкликати відомості та подану інформацію про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади». В іншій частині позовних вимог відмовлено. З урахуванням викладеного та відповідно до норм статті 235 Кодексу законів про працю України позивач вважає наявними підстави для стягнення з Державної фіскальної служби України на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому, позивача зазначає, що постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року у справі №826/10995/15 в частині поновлення її на роботі до цього часу не виконана, отже наявні підстави для стягнення на її користь середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 листопада 2019 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в судовому засіданні.
Представник Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві заперечуючи проти задоволення позовних вимог у відзиві на позов вказує, що питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не може розглядатись як самостійний публічно-правовий спір.
Також, представник Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві вказує, що наказ Державної фіскальної служби України про поновлення позивача на посаді до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві не надходив, отже відсутні визначені статтею 236 Кодексу законів про працю України підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення.
В судовому засіданні 10 грудня 2019 року без виходу до нарадчої кімнати ухвалено про залучення до участі у розгляді даної справи в процесуальному статусі співвідповідачів Державну фіскальну службу України та Державну податкову службу України.
У відповіді на відзив представник позивача вказує, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Також, представник позивача вказує на право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення навіть у тих випадках, коли роботодавець не забезпечив фактичного виконання судового рішення про поновлення на роботі.
Представник Державної фіскальної служби України у відзиві на позов зазначив, що постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року у даній справі оскаржено в касаційному порядку та судом касаційної інстанції на даний час рішення по справі не прийнято, отже відсутні підстави для поновлення позивача на роботі та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року у справі №826/10995/15, яка набрала законної чинності 16 жовтня 2019 року, частково задоволено позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України, третя особа - Головне управління Державної фіскальної служби у місті Києві, а саме: визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України №878-о від 17 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»; зобов'язано Державну фіскальну службу України проінформувати Міністерство юстиції України про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві та відкликати відомості та подану інформацію про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади». В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2015 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року у справі №826/10995/15 скасовано, а позов залишено без розгляду.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 травня 2017 року ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2015 року у даній справі залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 14 червня 2019 року скасовано ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 жовтня 2015 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 травня 2017 року, а справу направлено на розгляд до Київського апеляційного адміністративного суду.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2019 року постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року у справі №826/10995/15 залишено без змін.
Отже, в силу норм статі 254 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній станом на час ухвалення судового рішення) постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 червня 2015 року набрала законної сили 16 жовтня 2019 року.
Так, відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
За правилами частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Якщо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на роботі не відбулось, працівник з урахуванням змісту статті 235 Кодексу законів про працю України не позбавлений процесуальної можливості заявити таку вимогу за окремим позовом.
У такому випадку вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України.
Отже, виходячи з системного аналізу частини 2 статті 235 та частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, можна зробити висновок про те, що працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутися до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, відповідно до пункту 5 якої основою для обчислення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві від 03 грудня 2019 року середньомісячна заробітна плата позивача складає 5552,46 грн, середньоденна заробітна плата - 277,62 грн.
Так, відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків ОСОБА_1 працювала та займалась підприємницькою діяльністю.
Сукупний дохід позивача за період з 18 березня 2015 року по 16 жовтня 2019 року (який заявлений позивачем до стягнення) становить 5 505 684,38 грн, тобто отриманий позивачем у вказаний період дохід значно перевищує заявлену суму до стягнення, що вказує на відсутність у позивача нижчеоплачуваної роботи, а відтак позов в частині стягнення з Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 18 березня 2015 року по 16 жовтня 2019 року включно в розмірі 374 724,90 грн із здійсненням на суму вимушеного прогулу нарахування єдиного соціального внеску та перерахування до бюджету, утримання та перерахування до бюджету сум податку з доходи фізичних осіб та військового збору задоволенню не підлягає.
Статтею 236 Кодексу законів про працю України обумовлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Суд зазначає, що відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню.
При цьому, негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєвоважливих прав та інтересів громадян і держави.
Обов'язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов'язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
При цьому, відповідно до пункту 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Підсумовуючи викладене, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 Кодексу законів про працю України належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період
Судом встановлено та сторонами не заперечується, що судове рішення про поновлення позивача на посаді заступника начальника Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві не виконано, що фактично унеможливлює встановлення періоду затримки виконання згадуваного судового рішення, отже позовна вимога про стягнення з Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення є передчасною та такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачі, як суб'єкти владних повноважень, покладений на них обов'язок доказування з урахуванням вимог частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виконали, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 257-263, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко
Повний текст рішення виготовлено 28 січня 2020 року.