29 січня 2020 р. м. Чернівці Справа № 824/1398/19-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Анісімова О.В., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Чернівецькій області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги,-
І. РУХ СПРАВИ
1.1. 19.11.2019 року до суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Головного управління ДПС у Чернівецькій області (далі - відповідач або ГУ ДПС у Чернівецькій області), в якому просить суд визнати протиправною, незаконною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Чернівецькій області від 20.03.2019 р. №Ф-14066-56 про сплату боргу (недоїмки) в розмірі 15819 грн. 54 коп.
1.2. Ухвалою суду від 19.11.2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Чернівецькій області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги залишено без руху та встановити позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п'яти днів з дня вручення даної ухвали.
1.3. Ухвалою суду від 12.12.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
ІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
2.1. 20.03.2019 р. посадовими особами ГУ ДФС у Чернівецькій області винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-14066-56, якою позивачу нараховано недоїмку по єдиному соціальному внеску у розмірі 15819,54 грн.
2.2. Зазначена вимога сформована відповідачем на підставі того, що позивач з 15.05.2003 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, а тому з цього часу, на переконання відповідача, позивач зобов'язаний сплачувати єдиний соціальний внесок, незалежно від отриманого доходу.
2.3. З даною вимогою відповідача позивач не згідний повністю та вважає, що вона підлягає скасуванню.
Аргументи позивача
3.1. На думку представника позивача вимога про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску від 20.03.2019 р. №Ф-14066-56 є протиправною та підлягає скасуванню виходячи з наступного. Зокрема, у заявах по суті справи представник позивача вказує, що з 15.05.2003 ОСОБА_1 був зареєстрований Чернівецькою міською радою як фізична особа-підприємець та перебував на спрощеній системі оподаткування. В 2010 р. ним подано заяву на закриття підприємницької діяльності, яку разом із звітністю прийнято працівниками податкової Інспекції, але з невідомих причин, не враховано і не припинено підприємницьку діяльність. Тому 19.12.2019 року ним повторно подано заяву на закриття підприємницької діяльності.
3.2. Разом з цим, зазначено, що з 2002 по 2007 року позивач працював у Комунальному Некомерційному Підприємстві «Сторожинецька Центральна Районна Лікарня» Сторожинецької Районної Ради Чернівецької Області. З 2008 по сьогоднішній день, ОСОБА_1 працює у Вищому Державному Навчальному Закладі України «Буковинський Державний Медичний Університет». В ОКУ «Лікарня швидкої медичної допомоги» відповідно до Наказу № 27-ПР від 20.08.2008 перебував на посаді заступника головного лікаря з контролю якості діагностики та лікування.
3.3. Відповідно до довідок №233 та №234 від 11.11.2019 року, роботодавцем ОКУ «Лікарня швидкої медичної допомоги» здійснено сплату за 2017-2018 р. ЄСВ 3.6%. Таким чином, з 2010 року, ОСОБА_1 не здійснював підприємницької діяльності та не отримував доходу від неї, не подавав жодної звітності оскільки, постійно працював найманим працівником.
3.4. Головне управління ДФС у Чернівецькій області формуючи та надсилаючи вимогу, не провело перевірку у порядку визначеному податковим законодавством. У вимозі від 20 березня 2019 року №-Ф- 14066-56 відсутня буква «У», таким чином дана вимога є неузгодженою.
3.5. Поряд з цим, представником позивача вказано, що у фізичної особи-підприємця, яка обрала спрощену систему оподаткування та не отримує дохід (не здійснює підприємницьку діяльність), не виникає обов'язку сплачувати внесок у мінімальному розмірі. В період, за який нараховано внесок від здійснення підприємницької діяльності, позивач не займався останньою, оскільки перебував у трудових відносинах з підприємством, котре сплачувало внесок з його заробітної плати. При цьому, ОСОБА_1 не подавав звітність, Головне управління ДФС у Чернівецькій чи інший державний орган не проводив перевірку стосовно позивача, не витребовувались та не надавались до Головного управління ДФС у Чернівецькій області бухгалтерські та інші документи.
3.6. В розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього регулярно нараховує та сплачує роботодавець в розмірі не менше «мінімального», що виключає обов'язок по сплаті єдиного внеску як фізичною особою-підприємцем, зокрема у періоди, коли він був найманим працівником, а не фізичною особою-підприємцем.
3.7. Отже, ОСОБА_1 , хоч і був зареєстрований як фізична особа-підприємець, проте являвся найманим працівником, а тому був застрахованою особою і платником єдиного внеску за нього був роботодавець. Внаслідок цього мета збору єдиного соціального внеску була досягнута за рахунок сплати єдиного соціального внеску роботодавцем ОСОБА_1 , а тому вимога про сплату єдиного соціального внеску ОСОБА_1 є такою, що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аргументи відповідача
3.8. Відповідач 02.01.2019 року надав відзив на позовну заяву, в якому представником відповідача зазначено, що Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 року № 1774-VIII внесено зміни до Закону “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” щодо нарахування та сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, у тому числі тими, які обрали спрощену систему оподаткування, зокрема у пункті 2 частини 2 статті 7 у першому реченні абзацу другого слова “має право самостійно” замінено словом “зобов'язаний”. Дані зміни набрали чинності з 01.01.2017 року. Таким чином, законодавець перетворив право платника в обов'язок. Відповідач вважає, що позивач зобов'язаний був сплачувати єдиний внесок незалежно від факту отримання доходу. При цьому, вказує, що сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
3.9. Щодо вказаного позивачем стосовно припинення ним підприємницької діяльності відповідачем зазначено, що для того щоб припинити підприємницьку діяльність необхідно було здійснити певну процедуру, зокрема подати до податкової інспекції за місцем реєстрації відповідні документи. Саме тому у 2010 році не відбулося припинення підприємницької діяльності.
3.10. Стосовно відомостей з інформаційної системи органу доходів і зборів представник відповідача зазначив, що згідно Податкового кодексу України способом здійснення податкового контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (п.п.6.1.2 п.62.1 ст. 62 ПКУ). Зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (п.74.3 ст. 74 ПКУ). Саме тому, з метою зберігання, опрацювання отриманої інформації в ході діяльності податкових органів 01.01.2013 року на підставі наказу Державної податкової служби України “Про введення в експлуатацію інформаційної системи “Податковий Блок” від 24.12.2012 року №1197 введено в дію ІС “Податковий блок”.
3.11. Відтак, ГУ ДФС у Чернівецькій області сформовано податкову вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.03.2019 року за №Ф-14066-56 щодо сплати боргу у 15819,54 грн. відповідно до ст. 25 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування”. Дану податкову вимогу було направлено ОСОБА_1 , із рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
IV. ЗАЯВИ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
4.1. 02.01.2020 року від представника відповідача надійшло до суду клопотання про заміну сторони по справі - Головне управління ДФС у Чернівецькій області на її правонаступника - Головне управління ДПС у Чернівецькій області, яке ухвалою суду від 28.01.2020 року судом було задоволено.
4.2. 17.01.2020 року представником позивача подано до суду позовну заяву у новій редакції із збільшенням позовних вимог, однак, суд зазначає, що згідно частини 1 статті 47 КАС України позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. При цьому, суд звертає увагу на те, що згідно частини 3 статті 262 КАС України, якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів, а у випадках, визначених статтею 262 цього Кодексу, - протягом п'ятнадцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Оскільки провадження у справі відкрито 12.12.2019 року, а позовну заяву у новій редакції подано до суду 17.01.2020 року, тобто після закінчення тридцятиденного строку, визначеного частиною 2 статті 262 КАС України, суд вирішує справу у межах позовних вимог, викладених у позовній заяві, поданій у новій редакції від 11.12.2019 року.
V. ОБСТАВИНИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ
5.1. Так, згідно свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець 15.05.2003 року (а.с. 14).
5.2. 19.12.2018 року позивач за власним рішенням припинив підприємницьку діяльність, про що свідчить відмітка у наданих податковим органом ідентифікаційних даних ОСОБА_1 , однак не був знятий з обліку контролюючого органу (а.с. 68).
Отже, в період з 15.05.2003 року по 19.12.2018 року позивач мав статус фізичної особи-підприємця.
5.2. Згідно довідки з місця роботи від 11.11.2019 року №168, виданої Обласною комунальною установою «Лікарня швидкої медичної допомоги» Плегуца О.М. з 20.08.2008 року працевлаштований у ОКУ «Лікарня швидкої медичної допомоги» (а.с. 21).
5.3. Разом з цим, на підставі довідок про заробітну плату ОСОБА_1 за 2017-2018 роки №233 та №234 від 11.11.2019 року судом встановлено, що ОКУ «Лікарня швидкої медичної допомоги» в розрахунку заробітної плати ОСОБА_1 щодо сум вирахувань за 2017-2018 роки єдиного соціального внеску, зазначено, що такі відрахування здійснювалися у розмірі 3.6% (а.с. 22-23).
5.5. Відповідно до інтегрованої картки ОСОБА_1 за позивачем рахується заборгованість по сплаті єдиного соціального внеску у розмірі 15819,54 грн., яка виникла за період - 2017 рік та три квартали 2018 року (а.с. 33-34).
5.6. 20.03.2019 ГУ ДФС у Чернівецькій області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску № Ф-14066-56, якою від позивача вимагається сплатити борг у розмірі 15819,54 грн. (а.с. 13).
Вказану вимогу направлено позивачу 14.06.2019 року та, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією фіскального чеку (а.с. 70). Однак доказів вручення позивачу вказаної вимоги відповідачем суду надано не було. При цьому, на корінці вимоги про сплату боргу (недоїмки) даних про вручення оскаржуваної вимоги позивачу не зазначено (а.с.70).
VІ. ПОЗИЦІЯ СУДУ
6.1. Предметом цього позову є вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску № Ф-14066-56 від 20.03.2019 року, а тому суд має надати оцінку на предмет її правомірності та безпосередньо наявності підстав для її формування.
6.2. Спеціальним законом, який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку є Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” від 08.07.2010 року №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
6.3. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI під єдиним внеском на загальнообов'язкове державне соціальне страхування розуміють консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
6.4. Під застрахованою особою розуміють фізичну особу, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок (пункт 3 частини 1 статті 1 Закону №2464-VI).
6.5. Отже, з викладеного слідує, що єдиний соціальний внесок є обов'язковим платежем, метою якого є забезпечення захисту прав застрахованих осіб, які такий внесок сплачували самостійно або за них такі внески сплачувались іншими особами.
6.6. Згідно частини 1 статті 12 Закону № 2464-VI завданнями центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, є забезпечення адміністрування єдиного внеску шляхом його збору, ведення обліку надходжень від його сплати та здійснення контролю за сплатою єдиного внеску.
6.7. Пунктом 3 частини 2 статті 12 Закону України №2464-VI передбачено, що Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за додержанням законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, правильністю нарахування, обчислення, повнотою і своєчасністю сплати єдиного внеску.
6.8. Статтею 4 Закону №2464-VI визначено перелік платників єдиного соціального внеску, серед яких фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини 1).
6.9. У частині 4 статті 4 Закону №2464-VI визначено перелік осіб, які звільняються від сплати за себе єдиного внеску, зокрема такими є особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
6.10. Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що позивач відноситься до категорії осіб, наведених у частині 4 статті 4 Закону №2464-VI, а також те, що він в період з 15.05.2003 року по 19.12.2018 року був зареєстрований як фізична особа-підприємець, слідує, що він у вказаний період був платником єдиного соціального внеску.
6.11. Частиною 2 статті 6 Закону №2464-VI визначені обов'язки платника єдиного внеску, серед яких обов'язок своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (пункт 1), подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування. У разі надсилання звітності поштою вона вважається поданою в день отримання відділенням поштового зв'язку від платника єдиного внеску поштового відправлення із звітністю (пункт 4).
6.12. Згідно частини 3 цієї ж статті Закону №2464-VI обов'язки, передбачені частиною другою цієї статті, поширюються на платників, зазначених у пунктах 1, 4, 5, 5-1 та 16 частини першої статті 4 цього Закону. Тобто ці обов'язки поширювалися і на позивача.
6.13. При цьому, суд звертає увагу, що згідно частини 4 статті 6 Закону №2464-VI у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця така фізична особа користується правами, виконує обов'язки та несе відповідальність, що передбачені для платника єдиного внеску, в частині діяльності, яка здійснювалася нею як фізичною особою - підприємцем.
6.14. З викладеного слідує, що навіть після припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця така фізична особа зобов'язана сплатити нараховані їй або нею єдиний соціальний внесок.
При цьому, судом встановлено, що 19.12.2018 року позивач за власним рішенням припинив підприємницьку діяльність, про що свідчить відмітка у зазначених ідентифікаційних даних ОСОБА_1 , однак не був знятий з обліку контролюючого органу (а.с. 68).
6.15. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI (в редакції зі змінами внесеними Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 року № 1774-VIII) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5- 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
6.16. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
6.17. Приписами пункту 3 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI встановлено, що єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пункті 4 частини 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
6.18. Під мінімальним страховим внеском Закон №2464-VI розуміє суму єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця (пункт 5 частини 1 статті 1), тоді як під максимальною величиною бази нарахування єдиного внеску розуміється максимальна сума доходу застрахованої особи на місяць, що дорівнює п'ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок (пункт 4 частина 1 статті 1 Закону №2464-VI).
6.19. Відповідно до частини 5 статті 8 Закону №2464-VI єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
6.20. Із врахування зазначеного, мінімальний страховий внесок у 2017 році (розмір мінімальної заробітної плати станом на 01.01.2017 року - 3200,00 грн.) складав 3200 грн. х22%=704,00 грн./міс.; мінімальний страховий внесок у 2018 році (розмір мінімальної заробітної плати станом на 01.01.2018 року - 3723,00 грн.) складав 3723 грн.х22%=819,06 грн./міс.
6.21. Таким чином, оскаржуваною вимогою визначено, що позивачу належить сплатити наявну за ним заборгованість по єдиному соціальному внеску за 2017 рік у сумі 8448,00 грн. (704,00 грн. х 12 міс) та за три квартали 2018 року у сумі 7371,54 грн. (819,06 грн. х 9 міс.).
6.22. Однак, суд звертає увагу на те, що позивач з 20.08.2008 року працевлаштований у ОКУ «Лікарня швидкої медичної допомоги», що підтверджується довідкою з місця роботи від 11.11.2019 року №168, і як зазначено вище саме в цей період (2017 рік та три квартали 2018 року) йому, як фізичній особі-підприємцю, нараховувався до сплати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
6.23. Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а тому у цій справі суд враховує правову позицію Верховного Суду, яка викладена в його постанові від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19 та не вбачає підстав для відступлення від неї.
6.24. Так Верховний Суд (далі - Суд) у вказаній вище постанові дійшов наступних висновків:
"Пунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Суд повторно акцентує увагу на тому, що пунктом 4 частини 1 статті 4 Закону Законом № 2464-VI з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Таким чином, Суд вважає, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску".
6.25. Враховуючи вищевикладену правову позицію Верховного Суду та встановлені обставини справи, суд приходить до висновку, що вимога про сплату боргу (недоїмки) від 20.03.2019 року № Ф-14066-56 в сумі 15819,54 грн., видана Головним управлінням ДФС у Чернівецькій області, є протиправною, а тому підлягає скасуванню.
VІІ. ВИСНОВКИ СУДУ
7.1. Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
7.2. Відповідачем не доведено суду правомірність вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 20.03.2019 року № Ф-14066-56.
7.3. Посилання контролюючого органу на наявність у позивача обов'язку сплачувати єдиний соціальний внесок як фізична особа-підприємець, будучи при цьому найманим працівником, не відповідає нормам чинного законодавства України, та відповідно призводить до подвійної сплати єдиного соціального внеску ним особисто та роботодавцем.
7.4. При цьому суд зазначає, що одним з принципів податкового законодавства України відповідно до норм статті 4, пункту 56.21 статті 56 ПК України є принцип презумпції добросовісності дій, рішень платника податків.
7.5. Такий підхід національного законодавства також узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі Компанія Вестберґа таксі Актіеболаґ та Вуліч проти Швеції. Суд визначив, що адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.
7.6. Відповідно до частин 1, 2 статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
7.7. Згідно із практикою Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, встановлено, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків належить віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи "Серков проти України" (заява №39766/05), "Щокін проти України" (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” підлягають застосуванню судами як джерела права.
7.8. Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року. "Булвес"АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
7.9. Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
7.10. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" мас широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі "Трегубенко проти України").
7.11. Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
7.12. Беручи до уваги вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
7.13. Прим цьому, суд зазначає, що інші доводи сторін по справі, наведені у заявах по суті, вищезазначених висновків суду не спростовують.
7.14. Відповідно до частин 1, 2 статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
7.15. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
7.16. У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
7.17. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
7.18. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
7.19. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (Заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
VІІІ. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
8.1. Статтею 139 КАС України вирішено питання розподілу судових витрат. Зокрема, відповідно до її частини 1 при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
8.2. У поданій до суду позовній заяві позивачем заявлено одну вимогу майнового характеру, за яку, згідно вимог Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 р. № 3674-VI, позивачу належить сплатити судовий збір у розмірі 768,40 грн.
З матеріалів справи встановлено, що при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 768,40 грн., що підтверджується квитанцією № 101 від 10.12.2019 року (а.с. 33).
8.3. Окрім цього, у зв'язку із подачею позовної заяви у новій редакції, в якій збільшено розмір позовних вимог позивачем додатково сплачено судовий збір у розмірі 1681,60 грн., що підтверджується квитанцією №МР_АВ300595PED_11820499 (платіж №12005895) від 15.01.2020 року. Оскільки суд вирішує справу у межах позовних вимог, викладених у позовній заяві, поданій у новій редакції від 11.12.2019 року, підстав для стягнення на користь позивача судових витрат згідно квитанції №МР_АВ300595PED_11820499 (платіж №12005895) від 15.01.2020 року немає.
8.4. Разом з цим, суд роз'яснює позивачу, що згідно пункту 1 частини 1 статті Закону №3674-VI сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
На підставі викладеного, керуючись статтями 73-77, 90, 241-246, 250 КАС України, суд -
1. Позов фізичної ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Чернівецькій області про визнання протиправною та скасування податкової вимоги - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Чернівецькій області від 20.03.2019 р. №Ф-14066-56 про сплату боргу (недоїмки) в розмірі 15819 грн. 54 коп.
3. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС в Чернівецькій області судові витрати у вигляді сплаченого згідно квитанції № 101 від 10.12.2019 року судового збору в сумі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп.
Згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У відповідності до статей 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення (складання).
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування сторін:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач - Головне управління ДПС у Чернівецькій області (58013, м. Чернівці, вул. Героїв Майдану, 200-А, код ЄДРПОУ 43143196).
Суддя О.В. Анісімов