24 січня 2020 року справа № 580/3621/19
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Смілянської міської ради Черкаської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Смілянської міської ради Черкаської області, в якій просить:
- визнати протиправним рішення Смілянської міської ради № 100-37/VІІ від 30.05.2019;
- зобов'язати Смілянську міську раду прийняти рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,12 га в приватну власність для ведення індивідуального садівництва за адресою м. Сміла вул. Трипільська;
- у разі задоволення адміністративного позову зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачем зазначено, що 8 листопада 2017 року до Смілянської міської ради подана заява про отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,12 га в приватну власність для ведення індивідуального садівництва, за адресою: м АДРЕСА_1 Сміла вул. Трипільська. До заяви подані документи, які передбачені частиною 6 ст. 118 Земельним кодексом України.
На виконання рішення Смілянського міськрайоиного суду за наслідками розгляду адміністративної справи 703/3878/17 відповідач повторно розглянув заяву позивача та прийняв оскаржене рішення, яким знову ж таки відмовив у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Позивач вважає неправомірною відмову в наданні дозволу в зв'язку з відсутністю детального планування та зонування міста та неможливістю такого надання згідно генерального плану забудови міста Сміла.
Позивач стверджує, що здійснення детального планування та зонування міста проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Зокрема на території міста Сміла таким органом місцевого самоврядування являється Смілянська міська рада, тому позивачу не може бути відмовлено в наданні дозволу з підстав, які не залежать від його волі внаслідок не вчинених дій органом місцевого самоврядування.
На думку позивача, встановлена частиною 3 ст. 24 Закону України № 3038-VІ заборона передачі у власність для потреб містобудівної діяльності не поширюється на земельну ділянку, яку він бажає отримати, оскільки ведення індивідуального садівництва жодним чином не пов'язано з потребами містобудівної діяльності.
Крім того, заявлена до відведення земельна ділянка відноситься до земель сільськогосподарського призначення за видом угідь (рілля), а не до земель житлової і громадської забудови, як про це вважає відповідач.
Відповідач подав відзив проти позову, зазначивши, що на земельній ділянці для ведення індивідуального садівництва дозволяється спорудження будинків, тому за відсутності плану зонування та детального плану території вона не може надаватись у власність для містобудівних потреб.
За твердженням відповідача, генеральним планом забудови м. Сміла, затвердженим розпорядженням представника президента України у Черкаській області від 06.04.1992 №20 в визначеному в заяві місці передбачено резервну територію під малоповерхову житлову забудову, а тому заявлена ініціатива про намір отримати у власність земельну ділянку під індивідуальне садівництво не відповідає функціональному призначенню.
На думку відповідача, згідно положень ДБН-360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» затверджених наказом Держкоммістобудування 17.04.1992 №44, чинних на момент виникнення спірних правовідносин (дія ДБН 5.2.2-12:2018 «Планування і забудова територій» зупинена ухвалою окружного адміністративного суду м. Києва від 27.07.2018) садівницькі поселення мають розміщуватися за межами населених пунктів. Будівництво нових садівницьких районів в межах міста не допускається.
Враховуючи те, що мета отримання позивачем земельної ділянки у власність згідно заяви від 08.11.2017 є ведення індивідуального садівництва, яке в межах населеного пункту не допускається, відповідно зазначені обставини підтверджують невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, яким в даному випадку є Державні будівельні норми України ДБН-360-92 «Планування і забудова територій».
Також відповідач звернув увагу, що подана до суду позивачем довідка Міськрайонного управління у Смілянському районі та м. Сміла ГУ Держгеокадастру у Черкаській області №2216/179-17 від 04.12.2017 із звітності з кількісного обліку земель про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями, позивачем до міської ради не надавалась та є недостовірним доказом у справі, оскільки вказана форма довідки втратила чинність.
На підставі наведеного відповідач вважає, що позов задоволенню не підлягає
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що позивачем 8 листопада 2017 року до Смілянської міської ради подана заява про отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,12 га в приватну власність для ведення індивідуального садівництва, за адресою: м. Сміла вул. Трипільська. До заяви подані документи, які передбачені частиною 6 ст. 118 Земельним кодексом України.
За результатами розгляду заяви відповідачем прийнято рішення №62-128/VII від 26 грудня 2017 року про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.
Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 12.03.2019 за наслідками розгляду адміністративної справи №703/3878/17 визнано протиправним вказане рішення Смілянської міської ради та зобов'язано останню повторно розглянути заяву позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.
На виконання рішення Смілянського міськрайонного суду відповідач повторно розглянув заяву позивача та прийняв оскаржене рішення №100-37/VІІ від 30.05.2019, яким відмовив у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою.
Підставами для прийняття оскарженого рішення є відсутність детального планування та зонування міста, неможливістю надання дозволу згідно Генерального плану забудови м. Сміла та невідповідністю місця розташування об'єкта генеральному плану міста Сміла.
Вирішуючи питання про правомірність оскарженого рішення, суд виходить з того, що за ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Частиною 7 ст. 118 Земельного кодексу України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
Вказана норма кореспондується із положеннями ч. 3 ст. 123 Земельного кодексу України, за якою відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
У відповідності до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Згідно п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.
З наведених норм законів слідує висновок, що в місячний строк на пленарному засіданні сесії Смілянська міська рада розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.
При цьому, підставою для відмови у наданні дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою.
У відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.
Частиною 8 ст. 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначено, що строк дії генерального плану населеного пункту не обмежується.
У цьому контексті суд звертає увагу, що розпорядженням представника Президента України №20 від 6 квітня 1992 року затверджено генеральний план міста Сміла, що визначає розвиток території населеного пункту. Рішенням міської ради №21-2 від 26 лютого 2002 року затверджено генеральний план м. Сміла.
Відповідно до наданого відповідачем викопіювання з генерального плану забудови міста Сміла на земельній ділянці орієнтовною площею 0,12 га щодо отримання у власність якої подавалася заява позивачем, передбачено територію резерву малоповерхової забудови. Натомість позивач просив надати у власність земельну ділянку для індивідуального садівництва.
Отже, має місце невідповідність місця розташування земельної ділянки на яку претендує позивач, вимогам генерального плану міста Сміла, що є самостійною підставою для відмови в наданні дозволу на розробку проекту землеустрою. При цьому, цільове використання земельної ділянки в даному випадку не слугує перевагою в отриманні відповідного дозволу, оскільки встановлено невідповідність генеральному плану міста Сміла.
Щодо відсутності плану зонування або детального плану території, суд зазначає, що згідно ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі відсутності плану зонування або детального плану території, затвердженого відповідно до вимог цього Закону, передача (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб забороняється, крім випадків:
1) розташування на земельній ділянці будівлі (споруди), що перебуває у власності фізичної або юридичної особи;
2) приватизації громадянином земельної ділянки, наданої йому в користування відповідно до закону;
3) надання земельної ділянки, розташованої на території зони відчуження чи зони безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
4) надання земельної ділянки для розміщення лінійних об'єктів транспортної та енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, ліній електропередачі, зв'язку);
5) буріння, влаштування та підключення нафтових і газових свердловин за межами населених пунктів;
6) будівництва, експлуатації військових та інших оборонних об'єктів.
З наведеного вбачається, що відсутність плану зонування або детального плану території, є також підставою для відмови в передачі (надання) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності у власність чи користування фізичним та юридичним особам для містобудівних потреб. Виключенням є лише вищеперелічені випадки, які на позивача не поширюються.
Враховуючи, що на земельній ділянці орієнтовною площею 0,12 га щодо отримання у власність якої подавалася заява позивачем, передбачено територію резерву малоповерхової забудови, відповідно надання у власність земельної ділянки на цій території можливе виключно для містобудівних потреб, а не для індивідуального садівництва, як вважає позивач.
Як наслідок, умовою передачі земельних ділянок наведеного масиву є розроблення плану зонування або детального плану території, які станом на дату прийняття оскарженого рішення не розроблені. Тому встановлена ч. 3 ст. 24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» заборона передачі у власність земельної ділянки поширюється і на земельну ділянку щодо якої позивач подав заяву на отримання відповідного дозволу.
Щодо решти доводів сторін, суд враховує підхід Верховного Суду до оцінки аргументів (доводів) сторін, викладений в постанові від 05 липня 2019 року у справі № 815/1938/16. За змістом вказаного судового рішення суду може вважатися обґрунтованим, якщо воно містить достатню оцінку тих доводів, які мають значення для правильного вирішення спору. У контексті оцінки кожного аргументу (доводу), наданого стороною, Верховний Суд звертав увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Згідно статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
За наведених обставин та особливостей правового регулювання, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу матеріалів справи, враховуючи доведеність відповідачем правомірності прийнятого рішення, суд вважає позовні вимоги такими, що задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 6, 9, 12, 14, 72, 76, 90, 139, 241-246, 255, 295 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана з врахуванням особливостей закріплених п. 15.5 Перехідних положень КАС України протягом тридцяти днів з дня підписання рішення суду.
Суддя В.В. Гаращенко