16.01.2020 Справа № 363/1829/18
16 січня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:
головуючого-судді Чіркова Г.Є.,
при секретарі Гавриленко Ю.С.,
за участі представника позивача ОСОБА_1 ,
відповідачки ОСОБА_2 ,
представника відповідачки ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , треті особи: державний нотаріус двадцять першої Київська державна нотаріальна контора, Київського міського нотаріального округу м. Києва Зубченко Лариса Степанівна, Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Л.А. про встановлення факту проживання однією сім'ю до шлюбу, визнання права власності на частину сумісно придбаного майна, визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно,
встановив:
позивач звернувся до суду з вказаним позовом посилаючись, на те, що в серпні 1994 року, він, перебуваючи в туристичній подорожі в Україні, а саме в м. Києві, познайомився з громадянкою України, відповідачкою по справі ОСОБА_2 . Він не володів українською мовою, а тому відповідачка допомагала йому, як перекладач, між ними виникли дружні близькі стосунки. З 1996 року вона зареєструвала його в себе вдома за адресою: АДРЕСА_1 , що їй належала. На той час, до 2013 року він мав громадянство республіки Ліван, займав гарну посаду та мав достаток, аби утримувати себе та матеріально допомагати своїй дружині відповідачці по справі. Після розлучення відповідачки з чоловіком у 1997 році він та відповідачка проживали в її квартирі разом однією сім'єю, вели спільне господарство, підтримували шлюбно-сімейні стосунки. Оскільки він був громадянам іншої країни, він мусив їздити до своєї країни, відповідачка часто їздила разом з ним, оскільки вони були однією сім'єю і не бажали надовго розлучатися. Відповідачка не хотіла переїздити проживати у його країну, тому він як чоловік прийняв рішення змінити громадянство та залишитись проживати разом з дружиною в Україні. 02 вересня 2008 року вони зареєстрували шлюб. Після якого він почав збирати документи на зміну громадянства. В 1999 році він розрахувався з роботи та за законами його країни отримав компенсацію в розмірі 3 066 6281 ліванський фунт, що згідно курсу валют НБУ складав на той час 20 276 доларів США. У 2000 році за його кошти у розмірі 2 500 доларів США, ними було придбано будинок та земельну ділянку площею 0, 2500 га за адресою: АДРЕСА_2 .Тому, що на той час він ще не був громадянином України відповідачка вказаний житловий будинок та земельну ділянку оформила на себе, оскільки вони перебувала в шлюбі та він їй довіряв, тому він не заперечував, що спірне майно буде оформлено на дружину. На той час з серпня 1994 року по 2006 рік його дружина відповідачка по справі ніде не працювала та перебувала на повному його утриманні, а в 2006 році вона оформила на себе соціальну пенсію. Вони разом за його кошти придбали автомобіль, який після розірвання шлюбу розділили, як спільно нажите майно подружжя. У 2010 році відповідачка здійснила приватизацію придбаної ними земельної ділянки на своє ім'я, однак його до відома про цей факт не повідомила. У 2013 році він повноцінно став громадянином України та отримав паспорт. 04 листопада 2016 року рішенням Оболонського районного суду м. Києва, яке набрало законної сили, шлюб між ними розірвано.
Просив встановити факт проживання його та відповідачки однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1997 року до 2008 року. Визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 . Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 в укладений 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 визнати недійсним. Визнати за ним право власності на 1/2 частину спірного будинку та 1/2 частину спірної земельної ділянки житловий будинок, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 та скасувати їх державну реєстрацію.
Представник відповідачки направив суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що за положеннями КпШС України, який діяв до 01 січня 2004 року, шлюб визнається укладеним тоді, коли він зареєстрований в органах реєстрації актів громадянського стану, який породжує права і обов'язки подружжя. До набрання чинності СК України правовий інститут проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюб законом передбачений не був. Відтак вимоги позивача в частині встановлення факту проживання однією сім'єю як чоловіка та жінки, що не перебувають у шлюбі між собою, в період часу з 1997 року по 01 січня 2004 року не ґрунтується на вимогах закону. Позовні вимоги щодо визнання права власності на 1/2 частину будинку є похідними від вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а відтак задоволенню також не підлягають. Оскільки житловий будинок придбано за договором купівлі-продажу від 03 березня 2000 року, а право власності на нього зареєстровано 26 жовтня 2001 року, а відтак він не може вважатися спільним нажитим майном подружжя, оскільки відповідачка ОСОБА_2 з позивачем на дату укладення даного договору сім'єю не були. Що стосується земельної ділянки, то відповідачка набула на неї право власності 26 жовтня 2012 року шляхом приватизації, а відтак вона є її особистою власністю. Позивачем не надано доказів ведення з разом ОСОБА_2 спільного господарства, ведення спільного бюджету та придбання у власність майна за спільні кошти. Відтак вважає, що в задоволення даного позову необхідно відмовити.
Представник позивача направила суду заперечення на відзив, в яких зазначила, що майно набуте в результаті спільної праці за спільні кошти членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю. Особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Майно набуте особами під час спільного проживання, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо воно придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Доводила, що сторони з 1992 року постійно вели спільне господарство, спільно харчувалися, купували майно для спільного господарства, коли позивач власними коштами утримував сім'ю, придбав спільний будинок, ніс витрати по його поточному ремонту, утриманню й поліпшенню, а відтак зазначений спірний будинок і земельні ділянки під ним придбано сторонами в спільну сумісну власність згідно ч. 1 ст. 17 Закону України «Про власність».
Позивач та його представник в суді позов підтримали в повному обсязі, просили про його задоволення.
Відповідачка та її представник в суді проти позову заперечили в повному обсязі. Відповідачка зазначила, що шлюбних стосунків з позивачем не підтримувала, зареєструвала його в своїй квартири та укладала з ним шлюб лише для того, щоб він міг отримати громадянство України, з яким вона тільки проводила час й надавала йому послуги перекладача.
Заслухавши сторони, свідків, дослідивши матеріали справи суд дійшов наступного.
Встановлено, що ОСОБА_4 з 11 липня 1996 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається з туристичної візи № НОМЕР_3 від 28 червня 1996 року. З цього часу, ОСОБА_4 систематично отримував візи на перебування в Україні й постійне місце його реєстрації було за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 .
В подальшому, як вбачається з паспорта № НОМЕР_1 , ОСОБА_4 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 1996 року по 2011 рік.
Із запрошень за період 2002-2010 рік вбачається, що ОСОБА_2 запрошувала ОСОБА_4 на тимчасовий в'їзд в Україну з наданням необхідного утримання та житлової площі.
Згідно паспорта громадянина України ОСОБА_4 зареєстрований з 11 червня 2011 року за адресою: АДРЕСА_2 .
З копії справи № 25 виданої 27 лютого 1999 року перекладеної на українську мову встановлено, що після звільнення ОСОБА_4 за його заявою від 01 жовтня 1998 року з служби, де він працював викладачем у школі соціального виховання, йому надано компенсацію за звільнення у розмірі 32 254 777 ліванських фунтів, що еквівалентно 20 276 доларів США, згідно курсу валют на 2000 рік.
Як вбачається з договору купівлі-продажу від 03 березня 2000 року ОСОБА_2 придбала житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
02 вересня 2008 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб.
04 листопада 2016 року шлюб між сторонами розірвано, що підтверджується копією рішенням Оболонського районного суду м. Києва від, яке набрало законної сили.
ОСОБА_2 01 липня 2017 року подарувала ОСОБА_5 житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією договору дарування від 01 липня 2017 року.
Згідно вказаного договору вказаний житловий будинок з надвірними побудовами і спорудами належить ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородстького нотаріального окргу Голуб Л.А. 03 березня 2000 року, зареєстрованого в КП Вишгородське БТІ 26 жовтня 2001 року.
Крім того, 01 липня 2017 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_5 земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , що також підтверджується копією договору дарування від 01 липня 2017 року.
Право власності на земельну ділянку кадастровий номер 3221882801:28:201:01:63 належить ОСОБА_2 , що підтверджується Державним актом на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЙ № 901961 виданого Жукинською сільською радою Вишгородського району Київської області на підставі рішення № 73 від 23 березня 2004 року, зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322180001022495.
З інформації з Державногореєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 20 квітня 2018 року встановлено власником житлового будинку та земельної ділянки, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , з 01 липня 2017 року є ОСОБА_5 .
Як вбачається з зібраних у справі доказів, позивач, отримав компенсацію за звільнення його з роботи в Лівані за яку вони з відповідачкою придбали спірний житловий будинок.
Свідок ОСОБА_6 в суді показала, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в 2000 році придбали будинок в с. Жукині, з цього часу вони підтримували дружні стосунки. Вона та її чоловік приїздили кожні вихідні до свого будинку й займались господарством, а коли пішли в 2002 році на пенсію, то постійно почали там проживати. Позивач та відповідачка привезли цеглу, з якої добудували прибудову до будинку, вони разом господарювали, обробляли городи. Позивач проживав в Україні, однак згідно закону, оскільки він іноземець, тому періодично виїздив з країни. Зараз вони більше не спілкуються. Позивач та відповідачка ОСОБА_2 все робили разом по господарству й обробляли город. Позивач завжди готував їжу. Вони постійно проживали в будинку, оскільки здавали свою квартиру в найм.
Свідок ОСОБА_7 в суді показав, що знайомі із сторонами з 2000 року, коли вони придбали будинок. ОСОБА_4 купив будинок, в якому вони разом проживали. Будинок придбали у нього по сусідству, а саме по АДРЕСА_2 , через дорогу. Він допомагав позивачу по ремонту будинку. Йому відомо, що позивач купував будинок, оскільки в нього гроші були, ОСОБА_8 гроші не давала, оскільки ніде не працювала. Вони спільно тримали господарство, проживали однією сім'єю.
Свідок ОСОБА_9 в суді показала, що вони з сторонами випадково познайомились в 2009 року й товаришували до 2016 року. Позивач придбав будинок в 2000 році, за компенсацію, яку він отримав у Лівані. Будинок був в дуже поганому стані, який вони спільно відремонтували. Замінили підлогу та вікна, купили цеглу і повністю його відновили за час спільного проживання. При їй особисто позивач після приїзду з Лівану дав відповідачці ОСОБА_2 1500 доларів США за те, що вона поставила вікна. Зазначила, що вона особисто була в будинку і бачила, що ремонт зроблено гарно й будинку все дуже чисто. Сторони тримали господарство, крім того позивач постійно їздив на базар де все купував за власні кошти й утримував сім'ю. Вони були сім'єю, вони проводили разом з ними час, відпочивали та ходили в ліс. Позивач погано володів російською мовою і ОСОБА_2 попросила її з ним позайматись, щоб він вивчив мову. Позивач періодично їздив в Ліван на певний час, крім того їздив туди, щоб оформити компенсацію за звільнення.
Отже з огляду на викладене факт спільного проживання сторін, ведення ними спільного господарства, наявність спільних витрат, спільного харчування та придбання майна для спільного користування його ремонт засвідчують реальність сімейних відносин позивача та ОСОБА_2 , які крім того підтверджується показаннями в суді свідків, які показали, що позивач та відповідачка тривалий час, проживали без реєстрації шлюбу, разом придбали будинок та займались спільним господарством. Крім того вказаний факт підтверджується також наданими суду фотокартками, з яких також вбачається, що позивач та відповідачка ОСОБА_2 проводили разом свій час в колі рідні та друзів, як в Україні так й в Лівані.
Ці обставини і факт здійснення спільної діяльності позивача та відповідачки, які з 1997 року були членами сім'ї й спільно проживали й вели господарство також підтверджується фотокартками сторін у різні роки, починаючи з часу їх знайомства і до припинення відносин. Спільні фотокартки сторін зроблено у різні періоди часу, в різних місцях, в тому числі, як за кордоном так і в спірному будинку, де вони зображені, як особи, що складають спільну сім'ю, де також зображені свідки по справі.
Крім того суд приймає до уваги те, що позивач, після придбання спірного будинку досить тривалий час приводив будинок в належний стан, що потребувало значних спільних капіталовкладень та спільної праці.
Положеннями ст. 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Так, установлюючи факт спільного проживання до 01 січня 2004 року слід враховувати, що СК України набрав чинності з 01 січня 2004 року та зворотної сили не має, а тому положення ст.74 кодексу застосовуються виключно до правовідносин, які виникли після дати набрання ним законної сили.
Нормами Кодексу про шлюб та сім'ю не передбачалося встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу й виникнення права спільної сумісної власності чоловіка та жінки, які проживають разом.
Відповідно до роз'яснень даних в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (у редакції, яка була чинною на момент спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм ЦК Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. №20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно ст. 17 Закону України "Про власність", який дів на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.
Відповідно до ст. 112 ЦК України в редакції 1963 року, майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.
Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі №6-135 цс/13 майно, набуте до 01 січня 2004 р. під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: воно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід уважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких одержано спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення спільного господарства, побуту та формування бюджету).
У зв'язку із цим судам під час вирішення спору щодо поділу майна, нажитого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане внаслідок спільної праці. Саме перебування практично у шлюбних відносинах без установлення факту ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
У суду не має сумнівів, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 проживали як чоловік та жінка без шлюбу, які жили спільно, не приховуючи своїх відносин, вели спільне господарство, мали спільні права та обов'язки й усталені стосунки притаманні подружжю.
Вищезазначені докази на думку суду є достатніми у своїй сукупності для встановлення того, що спірний будинок придбано за кошти позивача, який внаслідок спільної праці ОСОБА_10 та ОСОБА_2 приведено в належний стан, а тому є їх спільною сумісною власністю, що набута ними в розумінні вимог ст. 17 Закону України «Про власність».
З огляду на викладене, суд вважає доведеним факт постійного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_2 однією сім'єю, як чоловік та жінка з дня вступу в дію 01 січня 2004 року СК України по день реєстрації шлюбу 02 вересня 2008 року.
Підтвердження факту проживання в розумінні вимог ст. 74 СК України є проживання однією сім'єю фактично з часу набрання законної сили цим кодексом.
Відтак належним способом захисту прав позивача є визнання майна спільною сумісною власністю подружжя в рівних частках.
Щодо обсягу спільного майна, набутого до 01.01.2004 р., та правового врегулювання вказаних правовідносин, суд зазначає наступне.
Так, 03 березня 2000 року, за спільні кошти позивача та ОСОБА_2 , ним було придбано житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , що з урахуванням положень про об'єкти цивільних прав цивільного кодексу чинного на момент виникнення правовідносин, підлягає визнанню спільним сумісним майном подружжя та поділу в рівних частинах згідно ст. 17 Закону України «Про власність».
Відповідно до ст. 86 ЦК України в редакції 1963 року, право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.
Право власності в Україні охороняється законом.
Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.
Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна.
Усі форми власності є рівноправними.
Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
На підставі викладеного, суд доходить висновку, що за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 необхідно визнати право спільної власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , та визначити, що кожному з них належить по Ѕ його частини, виходячи з принципу рівності часток.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Однак, спірний житловий будинок відповідачка подарувала ОСОБА_5 , без згоди позивача, як співвласника майна, чим порушила його права, а відтак належним способом захисту прав позивача є визнання договору дарування житлового будинку недійсним, оскільки вказаним договором порушено права позивача на вказаний житловий будинок.
Враховуючи, що спірний житловий будинок є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_2 , однак остання його подарувала без згоди співвласника, а відтак вказаний договір підлягає визнанню недійсним.
З цих підстав слід також скасувати державну реєстрацію, вчинену на підставі правочину визнаного недійсним, на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрованої на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 35940796 від 01 липня 2017 року.
Що стосується спору стосовно земельної ділянки під будинком, то суд зазначає наступне.
Згідно п. в ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.
Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 81 ЗК України іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
3. Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в) прийняття спадщини.
Встановлено, що громадянство України позивач набув у 2013 році.
Спірну земельну ділянку відповідачка оформила на себе в 2012 році, на підставі рішення № 73 від 23 березня 2004 року, зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322180001022495, в порядку приватизації.
За таких обставин позивач, не будучи громадянином України, згідно вказаних вимог Закону не набуває право власності на вказану земельну ділянку під час шлюбу з відповідачкою, а тому земельну ділянку суд не вправі віднести до об'єкту спільного сумісного майна подружжя, як набуту за час шлюбу, оскільки позивач на час її безоплатного набуття був іноземцем й прав, зазначених у позові на неї в нього не виникло.
Таким чином у вказаній частині позову щодо вимог стосовно земельної ділянки слід відмовити, які на вимогах Закону не ґрунтуються.
Відтак, заявлені позивачем права підлягають частковому визнанню, а пред'явлений позов частковому задоволенню.
На підставі викладеного і керуючись статтями 259, 265, 268 ЦПК України,
вирішив:
позов задовольнити частково.
Встановити факт проживання ОСОБА_4 з ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2004 року до 2008 року.
Визнати за ОСОБА_4 та ОСОБА_2 право спільної власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 та визначити, що кожному з них належить по Ѕ його частини.
Договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 01 липня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 визнати недійсним.
Скасувати державну реєстрацію на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстрованої на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 35940796 від 01 липня 2017 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Повне судове рішення складено 29 січня 2020 року.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області.
Позивач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 Вишгородського РВ УДМС України в Київській області 25 грудня 2013 року, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідачі: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_5 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .
Треті особи: Державний нотаріус двадцять першої Київська державна нотаріальна контора, Київського міського нотаріального округу м. Києва Зубченко Лариса Степанівна, знаходиться за адресою: м. Київ, вул. М. Тимошенка, 11.
Приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Голуб Людмила Андріївна, знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишгород, просп. Мазепи, 1.
Суддя