Іменем України
22 січня 2020 року м. Кропивницький
справа № 404/7616/19
провадження № 22-ц/4809/155/20
Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючої судді Суровицької Л. В.,
суддів Авраменко Т. М., Черненка В. В.
секретар Лазаренко-Шаповалова В.В.
учасники справи :
заявник - лікар - психіатр КНП «Обласної клінічної психіатричної лікарні Кіровоградської обласної ради» Манько Ірина Володимирівна, яка діє в інтересах ОСОБА_1 ,
Комунальне некомерційне підприємство «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради»,
Представник лікарні за довіреністю - Манько Ірина Володимирівна,
Кіровоградська місцева прокуратура - представник прокурор Стомат А.А.,
заявник - ОСОБА_2 ,
представник - адвокат Іващенко Ігор Юрійович,
особа щодо якої вирішується питання про госпіталізацію - ОСОБА_1 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 жовтня 2019 року у складі судді Панфілової А.В. у справі за заявою лікаря - психіатра КНП «Обласної клінічної психіатричної лікарні Кіровоградської обласної ради» Манько Ірини Володимирівни про госпіталізацію особи - ОСОБА_1 до психіатричного закладу у примусовому порядку,
У жовтні 2019 року лікар-психіатр КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради» Манько Ірина Володимирівна звернулась в суд із заявою про госпіталізацію до психіатричного закладу у примусовому порядку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 , мешканець м. Кропивницький 02 жовтня 2019 року о 19 годині 50 хвилин був госпіталізований до комунального некомерційного підприємства «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради» на підставі направлення на госпіталізацію, виданого 02 жовтня 2019 року лікарем-психіатром диспансерного відділення Якимлюк Н.П., який після особистого огляду ОСОБА_1 зробив висновок про необхідність його госпіталізації до психіатричного закладу, так як обстеження та лікування можливі лише в стаціонарних умовах, у зв'язку з встановленням в особи тяжкого психіатричного розладу, внаслідок чого він вчиняє та виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для нього та оточуючих. Підставою для висновку про необхідність госпіталізації є відомості про поведінку ОСОБА_1 , які надійшли від його батька - ОСОБА_2 .. У зв'язку з цим ОСОБА_1 був оглянутий комісією лікарів - психіатрів вказаного лікувального закладу, яка прийняла рішення про доцільність його госпіталізації до психіатричного закладу, так як лікування можливе лише в умовах стаціонару, про що надано висновок комісії, оскільки ОСОБА_1 згоду на госпіталізацію не надав (а.с.1-2).
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 жовтня 2019 року у задоволенні заяви лікаря - психіатра про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу у примусовому порядку, відмовлено.
Суд дійшов висновку, що зібрані у справі докази вчинення чи намірів вчинення ОСОБА_1 дій, що являють собою безпосередню небезпеку для нього чи оточуючих не надано, тому відсутні підстави, передбачені ст.14 Закону України «Про психіатричну допомогу» для його примусової гопіталізації (а.с.23-24).
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції з підстав порушення норм матеріального і процесуального права та ухвалити нове рішення про задоволення заяви про госпіталізацію його сина ОСОБА_1 до психіатричного закладу у примусовому порядку.
Зазначає, що він є законним представником свого сина, але у вступній частині рішення суду не зазначено про це, що є грубим порушенням норм процесуального права.
Суд не врахував, що наявність направлення від лікаря-психіатра є підставою для госпіталізації особи. Не врахував, що ОСОБА_1 вже мав госпіталізацію до вказаного закладу, зокрема з 18 січня 2019 року по 13 лютого 2019 року. Після відмови судом у примусовій госпіталізації ОСОБА_1 вчиняв агресивні протиправні дії щодо нього, що підтверджується листом від 08 листопада 2019 року за підписом начальника Кропивницького ВП ГУНП в Кіровоградській області, поясненнями свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які подавали заяви, але суд їх не прийняв. Суд не застосував наказ МОЗ від 08 жовтня 2001 року № 397 «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади», пунктом 1.6 якого затверджено Порядок переведення хворих на психічні розлади, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру (а.с.32-35).
Апеляційне провадження відкрито 20 грудня 2019 року, зазначено, що справа підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи. Ухвалою від 03 січня 2020 року призначено розгляд справи на 22 січня 2020 року (а.с. 49, 56).
Відзиви на апеляційну скарги від учасників справи не надійшли.
Заявник ОСОБА_5 та його представник - адвокат Іващенко І.Ю., в судовому засіданні апеляційної інстанції підтримали доводи апеляційної скарги, просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу у примусовому порядку.
Повідомлені належним чином про дату, час і місце розгляду справи лікар-психіатр КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради» Манько І.В., яка одночасно є і представником КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради», особа в інтересах якої подано заяву лікарем-психіатром - Константинов С ОСОБА_6 та прокурор, в судове засідання апеляційного суду не прибули, про причини неявки суд не повідомили, заяви про відкладення розгляду справи не подавали.
Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розглядові справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_5 та його представника, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , житель м. Кропивницький був госпіталізований 02 жовтня 2019 року о 19 годині 50 хвилин до комунального некомерційного підприємства «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради» на підставі направлення на госпіталізацію від 02 жовтня 2019 року лікаря-психіатра диспансерного віділення вказаного КНП - ОСОБА_7 , який після особистого огляду ОСОБА_1 зробив висновок про необхідність його госпіталізації до психіатричного закладу, так як обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, у зв?язку з встановленням у ОСОБА_1 тяжкого психічного розладу, внаслідок чого він вчиняє та виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють особою безпосередню небезпеку для нього та оточуючих.
Підставою для висновку про необхідність госпіталізації зазначено відомості про поведінку ОСОБА_1 , які надійшли від батька - ОСОБА_2 ..
Батько ОСОБА_1 , звернувся з письмовою заявою до КНП «ОКПЛ КОР» про госпіталізацію ОСОБА_1 на стаціонарне лікування в примусовому порядку у зв?язку з погіршенням його психічного стану.
Зазначав, що син перебуває в стані глибокої депресії, необґрунтовано агресивний до своїх близьких, здійснює акти фізичного насилля по відношенню до матері, тітки, а також до батька. В приступі агресії розбиває меблі, посуд, інші речі, розбив декілька мобільних телефонів, вікна, дзеркала, псує одяг та взуття. Займається вимаганням грошей, які витрачає не непотрібні пігулки, виказує суїцидальні думки (а.с.5).
За висновком комісії лікарів -психіатрів від 03 жовтня 2019 року огляд ОСОБА_1 проведено на підставі ст.16 Закону України «Про психіатричну допомогу» у зв?язку з небажанням залишатись в КОП «ОКПЛ КОР».
Встановлено, що ОСОБА_1 закінчив 11 класів загальноосвітньої школи, педагогічний університет, факультет олімпійського спорту (атлетика) та факультет іноземних мов (англійська, німецька). Не працює, не одружений, мешкає з батьками. Вперше в житті змінився в поведінці наприкінці жовтня- початку листопада 2017 року, коли вперше був доставлений КШД в КНП «ОКПЛ КОР», де перебував з 04 листопада 2017 року по 10 грудня 2017 року, лікувався з діагнозом: гострий поліморфний психотичний розлад з симптомами шизофренії. Остання госпіталізація з 18 січня 2019 року по 13 лютого 2019 року з діагнозом: шизоафективний психоз, депресивний тип.
За психічним станом ОСОБА_1 всебічно орієнтований, контакту доступний, настрій знижений, напружений. На запитання відповідає вибірково, неохоче, іноді злобливо, якщо йому не подобається запитання, не завжди по суті. Мислення різнопланове, паралогічне. Опосередкованих ознак наявності галюцинацій не виявляє. Виказує моно тематичні систематизовані маячні ідеї відношення з боку членів сім?ї, стверджує, що вони його навмисно хочуть запроторити до психлікарні з метою покарання за його поведінку вдома. Вкрай імпульсивний, демонстративний, конфліктний, усим незадоволений, нав?язливий до медичного персоналу з різними вимогами, потребує до себе підвищеної уваги. Інтелект відповідає віку та життєвому досвіду. Зниження функцій пам?яті не спостерігається.
Комісією встановлено діагноз: шизотиповий розлад, паранояльний синдром.
Комісія визнала доцільним госпіталізувати ОСОБА_1 до КНП «ОКПЛ КОР» в примусовому порядку на підставі ст.14 Закону України «Про психіатричну допомогу», оскільки ОСОБА_1 вчиняє та виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для нього та оточуючих (а.с.4).
Статтею 13 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в примусовому порядку, зокрема на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону.
Згідно статті 14 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.
Відповідно до вимог ст.16 Закону України «Про психіатричну допомогу» особа, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу за рішенням лікаря-психіатра на підставах, передбачених статтею 14 цього Закону, підлягає обов'язковому, протягом 24 годин з часу госпіталізації, огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. У випадку, коли госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в психіатричному закладі, ця особа підлягає негайній виписці. У випадках, коли госпіталізація особи до психіатричного закладу в примусовому порядку визнається доцільною, представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24 годин направляє до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку на підставах, передбачених статею 14 цього Закону.
До заяви, в якій повинні бути викладені підстави госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку, передбачені статею 14 цього Закону, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхідність такої госпіталізації.
Частиною 2 ст.22 Закону України «Про психіатричну допомогу» передбачено, що заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи до такого закладу в примусовому порядку розглядається судом за місцем знаходження закладу з надання психіатричної допомоги протягом 24 годин з дня її надходження.
Відповідно до ч.4 ст.22 Закону судові справи щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку розглядаються в присутності особи, щодо якої вирішується питання про надання їй такої допомоги. Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи представника закладу з надання психіатричної допомоги, що подав заяву, та законного представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов'язані з наданням їм психіатричної допомоги, є обов'язковою.
Справа щодо надання психіатричної допомоги в примусовому порядку розглянута судом першої інстанції в присутності ОСОБА_1 , щодо якого вирішувалось питання про надання йому такої допомоги. ОСОБА_1 в судовому засіданні 22 жовтня 2019 року пояснив, що з власної ініціативи пройшов обстеження у фахівців з Німеччини, якими йому рекомендовано пройти курс психотерапії. У нього виникають конфлікти з батьками через те, що вони не цікавляться його станом, звинувачують у тому, чого він не робив та коли він обурюється на їх несправедливість, безпідставно викликають бригаду швидкої допомоги, поліцію. Пояснив, що ніколи шкоди ні собі, ні оточуючим не завдавав та не має таких намірів.
Як на підстави госпіталізації ОСОБА_1 до психіатричного закладу у примусовому порядку, в заяві лікар-психіатр посилався на вчинення ним та виявлення реальних намірів вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для ОСОБА_1 та оточуючих.
Отже, підставою для застосування примусової госпіталізації особи до психіатричного закладу є сукупність медичного і юридичного критерію: встановлення наявності у неї хвороби та істотні відхилення від норми в її поведінці, що становлять небезпеку для неї та оточуючих.
Застосування ст.14 Закону України «Про психіатричну допомогу» про примусову госпіталізацію особи до психіатричного закладу, можливе лише у виняткових випадках і при цьому заявником відповідно до вимог ст.ст.12,81 ЦПК України повинні бути надані достатні та достовірні докази на підтвердженнядотримання усіх умов примусової госпіталізації, обставин вчинення особою чи виявлення нею наміру вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих.
Надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку шляхом її госпіталізації до психіатричного закладу розглядаються як позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод з гарантіями, що передбачені цією статтею.
Проте, згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод особа може бути позбавлена свободи як «психічно хвора», якщо дотримано трьох мінімальних умов: по-перше, має бути достовірно доведено, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що слугує підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні; і по-третє, обґрунтованість тривалого тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості відповідного захворювання.
Перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що особа страждає на психічний розлад, вид і ступені якого можуть бути підставою для примусового тримання цієї особи у психіатричній лікарні, суди повинні встановити, чи було таке тримання законним у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, зокрема, чи була дотримана процедура, передбачена чинним законодавством України.
Недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основоположних свобод.
Відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.
Така правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 2-1/07 (провадження № 14-9свц18).
Вказані висновки суд має враховувати при виборі і застосуванні відповідних норм права згідно ч.4 ст.263 ЦПК України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 не має групи інвалідності по психічному захворюванню, недієздатним не визнавався.
Матеріалами справи підтверджується, що госпіталізація до психіатричної лікарні була ініційована батьком виключно на підставі його письмової заяви до КНП за відсутності будь-яких відомостей щодо підтвердження викладених в заяві фактів.
Судом встановлено, що факт подачі заяви про госпіталізацію сина та викликів поліції з боку батьків ОСОБА_1 під час сварок з сином, пов'язано з наявним між ними конфліктом, якого не вдається уникнути навіть при окремому проживанні. Докази щодо пошкодження меблів та побутових приладів стосуються тих випадків, які вже були предметом розгляду іншої заяви про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 , в задоволенні якої судом відмовлено.
У висновку комісії лікарів зазначено про загальний стан ОСОБА_1 та відсутні посилання на обставини, що свідчать про вчинення ним та виявлення ним наміру вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для нього та оточуючих, про наявність психічного розладу такого виду і ступеня, які можуть бути підставою для примусової госпіталізації у психіатричну лікарню й лікування лише в умовах психіатричного стаціонару.
Сама по собі наявність висновку лікарів-психіатрів від 03 жовтня 2019 року при відсутності інших належних і допустимих доказів про відповідний стан особи є недостатньою для ухвалення рішення про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу без його усвідомленої згоди.
Матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, які б у своїй достатності та взаємозв'язку свідчили про те, що ОСОБА_1 вчиняв, вчиняє чи виявляє наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для нього та оточуючих.
Відповідно до вимог ст.89 ЦПК України суд оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, внаслідок чого прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу.
Доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують.
Батько ОСОБА_1 - ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційної інстанції пояснив, що основна причина конфліктів з сином те, що син не працює, але постійно вимагає гроші на ліки. Вважає, що його необхідно госпіталізувати в психіатричну лікарню не менше, ніж на місяць, щоб він пройшов курс лікування.
Разом з тим, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 був госпіталізований до КНП «ОКПЛ КОР» 02 жовтня 2019 року. Заява лікаря-психіатра надійшла до суду 21 жовтня 2019 року та була розглянута судом 22 жовтня 2019 року.
Отже, ОСОБА_1 проходив лікування у психіатричній лікарні в період з 02 жовтня 2019 року по 22 жовтня 2019 року, що підтвердив ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційного суду, проте вважає, що цього недостатньо, оскільки поведінка сина, його психічний стан на краще не змінились.
Правова позиція щодо психічного здоров'я людини та неможливості незаконного втручання держави в її особисту свободу внаслідок нічим не підтвердженого припущення щодо наявності у неї психічного захворювання викладена у практиці Європейського суду з прав людини і є обов'язковою для застосування національними судами.
Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року, у справі «М. проти України від 19 квітня 2012 року існують вимоги, що зумовлюють наявність законних підстав для обмеження волі психічнохворої особи. Зокрема, особа повинна реально страждати психічним захворюванням, тобто реальні психічні розлади повинні бути встановлені компетентними органами на основі об'єктивної медичної експертизи; психічні розлади повинні досягти такого рівня, які виправдовують позбавлення волі; дійсність позбавлення волі залежить від наявності такого захворювання, особа може бути позбавлена волі до тих пір, поки є захворювання, що встановлено відповідним висновком.
Суд першої інстанції належним чином дослідив обставини на які посилався ОСОБА_2 у заяві до КНП «ОКПЛ КОР» про примусову госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричної лікарні та дійшов обгрунтованого висновку про те, що факт псування ОСОБА_1 меблів та техніки, не є підставою для примусової госпіталізації до психіатричного стаціонару, оскільки, це є наслідком сімейно-побутових конфліктів, що постійно існують в родині.
Відповідно до положень принципу 15 «Принципи госпіталізації» додатку до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 року №46/119 «Захист осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги» передбачено, що «…Коли особа потребує лікування в психіатричному закладі, необхідно докладати всіх зусиль, щоб уникнути примусової госпіталізації…».
Це є неприпустимим порушенням прав та свобод особи, оскільки метою примусового лікування є надання своєчасної допомоги за наявності виключних підстав (наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку, нездатність самостійно задовольняти основні свої потреби, можливість завдання значної шкоди своєму здоровю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги), наявність психічного захворювання як такого за відсутності відповідних підстав та їх доказів не може виправдовувати обмеження свободи особи.
Суд правильно виходив з того, що направлена лікарем-психіатром КНП «ОКПЛ КОР» до суду заява про госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу у примусовому порядку, не містить безумовних підстав, передбачених статтею 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», які б давали суду право надати згоду на госпіталізацію ОСОБА_1 до психіатричного закладу в примусовому порядку без його усвідомленої згоди, оскільки заявник не надав достатніх доказів на підтвердження обставин вчинення та/чи виявлення наміру вчинити ним дії, що являють собою безпосередню небезпеку для нього та/чи оточуючих.
Сама по собі наявність висновку комісії лікарів-психіатрів не є достатньою та безумовною підставою для госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку.
При цьому колегія суддів виходить із того, що встановлення судового контролю за процедурою примусової госпіталізації передбачає дослідження та оцінку судом висновку лікарів-психіатрів про доцільність госпіталізації особи у відділення стаціонару лікарні без її усвідомленої згоди у сукупності з іншими доказами, що підтверджують такий стан особи, який дає підстави саме для примусової госпіталізації.
Доводи ОСОБА_2 про те, що його син ОСОБА_1 відмовляється від лікування вдома, не свідчать про необхідність його лікування виключно у стаціонарних умовах у примусовому порядку, а доводи про поведінку ОСОБА_1 без встановлення наслідків цієї поведінки, що передбачено статтею 14 Закону України «Про психіатричну допомогу», не може бути достатньою підставою госпіталізації особи в примусовому порядку до психіатричного закладу.
Письмові пояснення ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які додано до апеляційної скарги, не є доказами в розумінні ст.ст.76 , 77-79 ЦПК України, вказані особи не допитувались в якості свідків.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не застосував наказ МОЗ України від 08 жовтня 2001 року № 397 «Про затвердження нормативно-правових документів з окремих питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які страждають на психічні розлади, зокрема пункт 1.6, також є безпідставними, оскільки вказаний наказ втратив чинність з 13 липня 2018 року на підставі наказу Міністерства охорони здоров'я № 865 від 08 травня 2018 року.
Відповідно до ч.2 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
В межах вимог та доводів апеляційної скарги передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позову не встановлено.
Суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст.365 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду залишається без змін.
При цьому суд апеляційної інстанції виходить із засад пріоритету забезпечення прав і свобод людини і громадянина при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що имагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись ст.268, п.1 ч.1ст. 374, ст. ст.375, 381-383,384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 22 жовтня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови у випадку, передбаченому ст.389 ЦПК України.
Повний текст постанови складено 27 січня 2020 року.
Головуюча суддя Л. В. Суровицька
Судді Т. М. Авраменко
В. В. Черненко