23 січня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/4482/19
Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Сич С.С., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України про зобов'язання вчинити певні дії, -
18 листопада 2019 року ОСОБА_1 (надалі - позивач; ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України (надалі - відповідач) про зобов'язання 5-ого управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України здійснити нарахування і виплату ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України від 22.10.1993 року №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що при звільненні з військової служби у запас, позивач, як учасник бойових дій, мав право на отримання грошової компенсації за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку, передбачену Законом України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Проте, при розрахунку під час звільнення позивача з військової служби йому не була виплачена грошова компенсація за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку. Позивач пояснює, що п. 14 ст. 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей. Позивач посилається на висновок щодо застосування норм права, сформований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21.08.2019 у зразковій справі №620/4218/18.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №440/4482/19, задоволено клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), витребувано докази.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2019 року заяву відповідача із запереченнями проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження у справі № 440/4482/19 залишено без задоволення.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2019 року продовжено процесуальний строк для надання відповідачем 5-им управлінням (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України до суду витребуваних ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25 листопада 2019 року документів до 27 грудня 2019 року.
17 грудня 2019 року до суду надійшов відзив на позовну заяву /а.с. 43-47/, у якому представник 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що за приписами п. 19 ст. 10-2 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. Пояснює, що оскільки з березня 2014 року і по даний час на території України діє особливий період, то і додаткова відпустка військовослужбовцям-учасникам бойових дій під час дії особливого періоду не надається, тому вона не може вважатися невикористаною. Зважаючи на викладене, відповідач вважає, що підстави для виплати грошової компенсації законодавством чітко не передбачені, а тому відповідачем не порушено права та законні інтереси позивача.
Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступні обставини та спірні правовідносини.
ОСОБА_1 у період з 01 березня 2008 року по 28 лютого 2018 року проходив військову службу на посадах у 5 управлінні (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України /а.с. 59, 61/.
Наказом начальника 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України від 28 лютого 2018 року №27-ОС виключено зі списків особового складу ОСОБА_1 , звільненого наказом Голови Служби безпеки України від 22 грудня 2017 року №1578-ОС, з урахуванням часу на здавання посади з 28 лютого 2018 року /а.с. 60/.
ОСОБА_1 має статус ветерана війни-учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 19 лютого 2016 року, копія якого наявна в матеріалах справи /а.с. 11/.
Позивач звернувся до відповідача зі скаргою від 07 жовтня 2019 року, у якій просив здійснити нарахування і виплату ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошової компенсації за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ /а.с. 13-14/.
Листом 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України від 01 листопада 2019 року № 28/2/С-11/5 позивача повідомлено, що оскільки додаткова відпустка військовослужбовцям-учасникам бойових дій під час дії особливого періоду не надається, тому вона і не може вважатися невикористаною. З огляду на це, підстави виплати грошової компенсації в даному випадку законодавством чітко не передбачені, а тому порушень прав і законних інтересів ОСОБА_1 не відбулося. У листі зазначено, що на даний час для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку як учаснику бойових дій, передбачену пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", підстави відсутні /а.с. 15-16/.
Додаткова відпустка як учаснику бойових дій за 2016-2017 року ОСОБА_1 не надавалася, що підтверджується довідкою 5 управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України від 04 грудня 2019 року №159 /а.с. 61/.
Грошова компенсація за невикористану додаткову відпустку ОСОБА_1 як учаснику бойових дій, в період 2016-2017 роки не нараховувалася та не виплачувалася, що підтверджується довідкою 5 управління (Міжвідомий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України від 06 грудня 2019 року №78/511-143 /а.с. 62/.
Отже, при звільненні позивача зі служби відповідачем не нараховано та не виплачено ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошову компенсацію за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку, передбачену п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним відносинам та відповідним доводам сторін, суд виходить з наступного.
Частиною 1 статті 19 Закону України 25 березня 1992 року № 2229-XII "Про Службу безпеки України" визначено, що кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Порядок обліку кадрів Служби безпеки України затверджується Головою Служби безпеки України.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Закон України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-ХІІ) визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Згідно з пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки" (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Згідно з приписами частини 1 статті 20 Закону України 25 березня 1992 року № 2229-XII "Про Службу безпеки України" умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством.
Статтею 27 Закону України 25 березня 1992 року № 2229-XII "Про Службу безпеки України" встановлено, що держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців і працівників Служби безпеки України.
Військовослужбовці Служби безпеки України користуються політичними, соціально-економічними та особистими правами і свободами, а також пільгами відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ) передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII "Про оборону України" (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
В Україні діє особливий період від 17 березня 2014 року, після оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 "Про часткову мобілізацію". Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 21.02.2018 у справі № 211/1546/16-ц.
В статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР "Про відпустки".
Таким чином, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі, за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм права сформовано у рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.05.2019 у зразковій справі №620/4218/18, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у зразковій справі №620/4218/18, який підлягає врахуванню судом першої інстанції в силу частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У даній справі суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі "Тимошенко проти України" (заява №49872/11) щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що при звільненні з військової служби ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним у 2016 - 2017 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, тому не нарахувавши та не виплативши ОСОБА_1 грошову компенсацію відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28 лютого 2018 року, відповідач діяв не на підставі та не у спосіб, визначений законодавством України.
Суд зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Враховуючи вищевикладене, обираючи належний спосіб захисту порушеного права позивача, суд вважає за необхідне відповідно до частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача вийти за межі позовних вимог, визнати протиправною бездіяльність 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України, що полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28 лютого 2018 року, та зобов'язати 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28 лютого 2018 року.
Отже, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Стосовно клопотання позивача про встановлення судового контролю виконання рішення суду шляхом зобов'язання відповідача у місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду за результатами розгляду справи подати звіт про виконання судового рішення, суд зазначає про відсутність підстав для його задоволення з огляду на таке.
Відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, за приписами вказаної норми покладення таких зобов'язань на суб'єкта владних повноважень є правом, а не обов'язком суду.
Суд не вбачає підстав для застосування зазначеної форми контролю за виконанням судового рішення, оскільки не вважає, що відповідачем після набрання рішенням суду законної сили не будуть добровільно вживатися заходи з метою виконання даного судового рішення.
Представником позивача подано до суду клопотання про стягнення з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в сумі 2000 грн. /а.с. 51/.
Вирішуючи питання про судові витрати на професійну правничу допомогу, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Частинами 1, 2, 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Згідно з частинами 4, 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Частиною 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Судом встановлено, що 04 жовтня 2019 року між адвокатом Нестеренко А.В. та Сіволаповим В.І. (клієнт) укладено договір про надання професійної правничої допомоги /а.с. 19/, предметом якого є надання адвокатом професійної правничої допомоги клієнтові в обсязі й порядку, визначених договором зокрема, підготовка необхідних документів (позовів, клопотань, заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру) для звернення клієнта в суд та/або підприємств, установ та організацій, їхніх службових і посадових осіб з питань захисту прав, свобод і законних інтересів клієнта, а також сприяння їх відновленню в разі порушення.
Відповідно до пункту 1.2 договору за цим договором адвокат надає клієнтові професійну правничу допомогу, а клієнт приймає надану йому професійну правничу допомогу та оплачує її в повному обсязі в порядку, на умовах і в розмірі, визначених в цьому договорі.
Згідно пункту 3.1 договору вартість однієї години надання професійної правничої допомоги складає 500,00 грн. Фактична кількість витраченого часу на надання професійної правничої допомоги та загальна вартість надання професійної правничої допомоги визначається у підписаному сторонами акті про надання професійної правничої допомоги.
Цей договір набирає чинності з дня його підписання сторонами та діє до повного виконання своїх зобов'язань сторонами (пункт 5.1 договору).
Нестеренко Анна Володимирівна (свідоцтво №1135, видане Полтавською обласною КДКА 04 січня 2012 року /а.с. 18/) включена до Єдиного реєстру адвокатів України (https://erau.unba.org.ua/profile/11687).
У матеріалах справи наявний ордер на надання правової допомоги серії ПТ №045808 адвокатом Нестеренко Анною Володимирівною Сіволапову Володимиру Івановичу /а.с. 17/.
12 листопада 2019 року адвокатом Нестеренко А.В. та клієнтом Сіволаповим В.І. складено акт про надання професійної правничої допомоги /а.с. 53/, за змістом якого сторони підтверджують, що відповідно до укладеного сторонами договору про надання професійної правничої допомоги від 04 жовтня 2019 року адвокатом було надано, а клієнтом отримано наступну професійну правничу допомогу: складення позовної заяви ОСОБА_1 до 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України про зобов'язання здійснити нарахування і виплату ОСОБА_1 , як учаснику бойових дій, грошову компенсацію за невикористану у 2016-2017 роках додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України від 22.10.1993 року №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; тривалість надання правничої допомоги - 12 листопада 2019 року з 09:00 до 13:00, всього 04 год. 00 хв.
Пунктами 2, 3 акту про надання професійної правничої допомоги від 12.11.2019 встановлено, що всього витрачено часу на надання професійної правничої допомоги 04 години, всього до сплати підлягає 2000 грн.
Позивачем сплачено адвокату Нестеренко А.В. кошти за надання професійної правничої допомоги в розмірі 2000 грн., що підтверджується квитанцією №1 від 12 листопада 2019 року /а.с. 52/.
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.
Так, у справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
З огляду на вищевикладене, оскільки адміністративний позов задоволено, беручи до уваги розмір витрат на оплату адвоката (2000 грн.) та його співмірність зі складністю даної справи (справа незначної складності) та виконаними адвокатом роботами (складення позовної заяви), часом, витраченим адвокатом на їх виконання (4 години), обсягом наданих адвокатом послуг, суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 3, 6-10, 132, 134, 139, 241-245, 262, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України (ідентифікаційний код 20003360, вул. Лікаря О. Богаєвського, 2-А, м. Кременчук, Полтавська область, 39617) про зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України, що полягає у не нарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28 лютого 2018 року.
Зобов'язати 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28 лютого 2018 року.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань 5 управління (Міжвідомчого центру спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн. (дві тисячі гривень).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Другого апеляційного адміністративного суду.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII.
Суддя С.С. Сич