20 січня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/1498/19 пров. № 857/11267/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Глушко І.В.,
суддя Запотічний І.І.,
секретар судового засідання Гнатик А.З.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2019 року (головуючий суддя Щербаков В.В., м.Рівне, проголошено о 10:56:02) у справі № 460/1498/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) про стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, -
В червні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся в суд першої інстанції з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) (далі - відповідач), в якому просив стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової служби за період з 02 липня 2018 року по 12 червня 2019 року в розмірі 108 239 грн. 72 коп.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 покликався на те, що при звільненні позивачу не виплачено суму одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за 15 календарних років. Зазначені кошти отримані ним лише 12.06.2019, а не у день звільнення - 02.07.2018. Відтак, за вказаний період існує затримка з у виплаті для вищевказаних коштів, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2019 року задоволено, стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку в розмірі 110 265 (сто десять тисяч двісті шістдесят п'ять гривень) грн. 04 коп.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить суд скасувати судове рішення, та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт фактично покликається на доводи зазначені у відзиві на позовну заяву, суть яких зводиться до того, що дія Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) не поширюється на військовослужбовців та на правовідносини щодо проходження військової служби. Тому, позовні вимоги ОСОБА_1 , на думку відповідача, задоволенню не підлягають.
Згідно ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення - без змін, враховуючи наступне.
Як встановлено судом з матеріалів справи, ОСОБА_1 1983 року народження, проходив військову службу із званням старший прапорщик на посаді інспектора прикордонної служби - майстра - начальника відділення управління службою відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » ІV категорії (тип А) оперативно-бойової прикордонної комендатури «Костянтинівка».
02 липня 2018 року позивач був звільнений в запас відповідно до наказу начальника НОМЕР_2 прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України №167-ОС на підставі статті 26 частини 5 пункту 2 підпункту «і» (у зв'язку із застосуванням заборони, передбаченої частинами третьою та четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади») Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» без права носіння військової форми одягу.
Наказом начальника 11 прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України від 02 липня 2018 року №168-ос ОСОБА_1 виключено із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення. Цим наказом визначено виплатити грошову компенсацію за невикористане речове майно на суму 25803,39грн та одноразову грошову допомогу в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за 15 календарних років.
03 липня 2018 року начальник 11 прикордонного загону Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України прийняв наказ №169-ос, згідно з яким внесено зміни до пункту 2.1 наказу від 02 липня 2018 року №168-ос в частині «Виключити із списків особового складу загону та всіх видів забезпечення», що стосується старшого прапорщика ОСОБА_1 та викладено його в новій редакції. Нова редакція відрізняється від старої лише тим, що з неї виключено речення про виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за 15 календарних років.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2018 року у справі №1740/2462/18, яке набрало законної сили 27 березня 2019 року, стягнуто з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 суму одноразової грошової допомоги в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби за 15 календарних років - 70933,80грн.
Враховуючи те, що зазначені кошти отримані позивачем лише 12 червня 2019 року, а не у день звільнення (02 липня 2018 року), ОСОБА_1 звернувся до суду позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що на спірні відносини поширюються норми Кодексу законів про працю України, а відтак, з урахуванням того, що відповідач не виплатив при звільненні позивачу усіх належних йому виплат, вимоги позивача щодо стягнення на його користь середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні із військової підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступні міркування.
Порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.
Спеціальним законодавством врегульовано основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей: правове становище осіб, які проходять військову службу у тому числі звільнення з військової служби, а також порядок та умови оплати праці, а саме Законом України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначено Законом України «Про військову службу і військовий обов'язок» від 25 березня 1992 року №2232-XII, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII, постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 07 листопада 2007 №1294.
Так, вказаною постановою визначено, що виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством інфраструктури, Державною службою з надзвичайних ситуацій, Службою безпеки, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Державною пенітенціарною службою, Адміністрацією Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації (далі - державні органи).
Суд зазначає, що наведені нормативно - правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.
Разом з тим, даними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку та відповідальності роботодавців за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми Кодексу законів про працю України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8- рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду від 26 червня 2019 року у справі №826/15235/16.
Відповідно до вимог статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Поряд з цим, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ст.117 КЗпП України).
Крім того, у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 Верховний Суд України прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні №4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237- цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З огляду зазначене передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, суд враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи
Отже, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Як уже зазначалось 02 липня 2018 року позивач виключено зі списку особового складу військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення. Разом з тим, остаточний розрахунок проведено з ним лише 12 червня 2019 року, тобто не в день звільнення ОСОБА_1 (02 липня 2018 року), а з порушенням строків встановлених ст.116 КЗпП України - 12 червня 2019 року.
Згідно п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) зарплата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за це період.
Згідно довідки військової частини НОМЕР_1 середньомісячне грошове забезпечення позивача за останні 2 календарних місяців, що передували звільненню складає - 9457,84грн., а середньоденне грошове забезпечення складає 461,36грн.
Судом встановлено , що кількість днів у затримці остаточного розрахунку становить 239, а відтак враховуючи положення постанови Кабінету Міністрів України № 100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» , апеляційний суд встановив, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку становить ?110 265,04? грн.?
Відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з. ч.1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Доводи апеляційної скарги, на переконання колегії суддів, не спростовують висновків суду, та в повній мірі відповідають позиції відповідача, викладеній у відзиві до адміністративного позову, яка в цілому суперечить чинному законодавству та спростовується наявними у матеріалах справи доказами, а також рішеннями Конституційного суду України.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв оскаржене рішення з додержанням норм процесуального права.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд,
апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 460/1498/19 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. В. Глушко
І. І. Запотічний