Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області
Справа № 695/2324/18
номер провадження 2-о/695/1/20
11 січня 2020 року м. Золотоноша
Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області в складі :
головуючого судді Середи Л.В.
за участю:
секретаря Біліченко С.В.,
заявника ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Золотоноші цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення, -
ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, якою просив суд встановити юридичний факт його поранення при виконанні обов'язків військової служби 28.07.2014 року та 25.11.2014 року внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.
Вимоги вказаної заяви мотивовані тим, що заявник є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права» та перебуваючи на військовій службі у період з 20.06.2014 року по 05.08.2015 року виконував бойові завдання в складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади, військової частини НОМЕР_1 . Заявник наполягає, що під час супроводу колони з тилового командного пункту до контрольно-пропускного пункту військової частини НОМЕР_1 , 28.07.2014 року, біля населеного пункту Дібрівка Донецької області на колону біло здійснено напад збройними формуваннями Російської Федерації, під час бою з якими він отримав поранення. Після проведення тривалого лікування заявник повернувся до виконання своїх службових обов'язків. Однак 25.11.2014 року заявник, перебуваючи в складі військової частини НОМЕР_1 та виконуючи бойові завдання в районі Донецького аеропорту, потрапив під обстріл з боку збройних формувань, внаслідок якого отримав поранення.
За наслідками отриманих поранень заявнику надана II група інвалідності, його визнано непридатним до військової служби в мирний час, обмежено придатним у воєнний час .
Враховуючи вказане вище заявник наполягає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області він отримав вказані вище поранення та було порушено його право на життя і здоров'я, передбачене ст. 27 Конституції України, ст.2 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» від 04 листопада 1950 року.
Встановлення юридичного факту поранення, який стався при виконанні ним обов'язку військової служби внаслідок саме військової агресії Російської Федерації проти України буде породжувати юридичні наслідки набуття статусу жертви міжнародного збройного конфлікту, як особи, що перебувала під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, яка ратифікована Україною 03.07.1954 року, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.
Таким чином, враховуючи зазначене вище, з метою встановлення причинно-наслідкового зв'язку між пораненнями заявника внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та виконання ним обов'язку військової служби, заявник звернувся до суду із даною заявою.
У судовому засіданні заявник ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_2 вимоги вказаної заяви підтримали повністю та надали суду пояснення, аналогічні поясненням, які викладені у заяві про встановлення юридичного факту. Надалі представник ОСОБА_2 у судове засідання не прибула, за повідомленням заявника із-за хвороби. Заявник просив розгляд справи закінчувати за відсутності його представника.
Представники заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України в судове засідання не з'явилися, однак направили до суду заяву відповідно до якої розгляді проси просили проводити за їх відсутності.
Представники Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені в установленому законом порядку.
При цьому суд враховує висновки Верховного Суду України у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 491/1408/16-ц про встановлення юридичного факту, згідно з якими визначено, що належним повідомленням про судовий процес є надіслання на адресу Посольства Російської Федерації в Україні відповідного листа.
На підставі зазначеного та керуючись нормами ст. 223 ЦПК України суд здійснює розгляд справи у відсутність представників заінтересованих осіб.
Суд, заслухавши пояснення учасників процесу та дослідивши матеріали справи, приходить до висновку, що вказана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Як вбачається з даних військового квитка заявника, останній був призваний на військову службу в Збройні сили України та, перебуваючи на військовій службі у період з 20.06.2014 року по 05.08.2015 року, виконував бойові завдання в складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади, військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до свідоцтва про хворобу № 38 від 30.01.2015 року, ОСОБА_1 перебуваючи в зоні проведення АТО, 27.07.2014 року отримав поранення у вигляді вогнепального сліпого осколкового поранення м'яких тканин задньої поверхні правого плечового суглобу, гострої компресійної невропатії правих ліктьового, променевого, серединного нервів. Вказане поранення визнано таким, що пов'язано з виконанням обов'язків військової служби.
Згідно з даними свідоцтва про хворобу № 403 від 15.07.2015 року, ОСОБА_1 перебуваючи в зоні проведення АТО, повторно 24.11.2014 року отримав поранення у вигляді вогнепального наскрізного кульового поранення м'яких тканин нижньої третини правого плеча, яке ускладнилося правобічним після травматичним плечовим плекситом з переважним ураженням дистальних відділів. Вказане поранення визнано таким, що пов'язано з виконанням обов'язків військової служби.
За наслідками отриманого поранення заявнику надана II група інвалідності.
Разом з тим при встановленні факту, що саме в результаті збройної агресії Російської Федерації проти України заявник отримав поранення, виконуючи обов'язки військової служби та захищаючи Батьківщину, суд враховує наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 315 ЦПК України, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо:
- згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
- чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
- заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
- встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.
З аналізу зазначених норм вбачається, що в судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.
При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи тягне він правові наслідки.
ОСОБА_1 звернувся до суду у порядку окремого провадження задля встановлення факту, що має юридичне значення. Метою встановлення такого факту є набуття статусу жертви міжнародного збройного конфлікту.
Встановлення судом індивідуального юридичного факту має здійснюватись шляхом оцінки наданих заявником доказів з метою з'ясування обставин конкретної справи.
Згідно із статтею 17 Конституції України, оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладається на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про оборону України» збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.
Таким чином, підставою для задоволення заяви має бути доведений факт вчинення вказаних у ст.1 Закону України «Про оборону України» дії чи дій, що у причинному-наслідковому зв'язку потягнуло отримання заявником поранення під час проходження військової служби.
Разом з тим, в судовому засіданні вказаний факт не був підтверджений належними і допустимими доказами, наданими заявником.
Так суд зважає на те, що на підтвердження доводів заявника останнім був наданий акт проведення спеціального розслідування поранення від 31.07.2014 року, однак із його змісту вбачається, що було проведено спеціальне розслідування поранення ОСОБА_1 в результаті якого встановлено, що 28.07.2014 року під час супроводу колони з тилового командного пункту до командного пункту військової частини в районі південніше населеного пункту Дібрівка, приблизно о 09 год. 40 хв. був здійснений напад на колону та зав'язався бій з незаконним збройним формуванням, під час якого отримав поранення солдат ОСОБА_1 .
Таким чином вбачається, що а ні в свідоцтві про хворобу № 38 від 30.01.2015 року, а ні у вказаному акті проведення спеціального розслідування поранення від 31.07.2014 року не встановлено причетність збройних сил Російської Федерації до поранення заявника, а зазначено, що таке поранення відбулося саме внаслідок бою з незаконним збройним формуванням.
Крім того суд зважає і на наявність різних дат у отриманні поранення ОСОБА_1 , які зазначені у вказаному вище свідоцтві про хворобу № 38 та № 403 та акті проведення спеціального розслідування поранення від 31.07.2014 року.
Також на підтвердження своїх доводів заявником надано акт проведення спеціального розслідування поранення від 26.11.2014 року із змісту якого також вбачається, що 25.11.2014 року близько 17 год. 30 хв. в аеропорту м. Донецьк особовий склад зведеної групи військової частини був обстріляний збоку російсько-терористичних збройних формувань. У ході бою отримав поранення солдат ОСОБА_1 . Проте у резолютивній частині даного акту визнано, що солдат ОСОБА_3 , а не ОСОБА_1 , отримав поранення під час виконання бойового завдання антитеррористичної операції. Отже, даний документ викликає сумніви, як неналежно оформлений.
Крім того, із вказаного акту неможливо достовірно прийти до переконання, що до поранення ОСОБА_1 були причетні саме збройні сили Російської Федерації.
Більше того, із вказаного визначення в акті від 26.11.2014 року не можливо встановити як саме визначались та за якими саме критеріями визначалися такі формування, адже підпорядкування таких формувань Міністерству оборони Російської Федерації чи іншим силовим відомства Російської Федерації не встановлено та матеріалами справи не стверджено.
Крім того, в обґрунтування заяви заявником надані статті з мережі Інтернет, у яких відсутні відомості про обставини військових дій 28.07.2014 та 25.11.2014 року, відсутні в них відомості також і про факти поранення заявника, а тому вони не стверджують ті доводи, на які посилається останній, а саме: факту поранення заявника саме збройними силами Російської Федерації.
Заявником наданий Звіт, підготовлений Міжнародним Партнерством за Права людини разом з Норвезьким Гельсинським комітетом та Українською Гельсинською спілкою з прав людини, який містить аналіз обстрілів населених пунктів Луганської області, карту обстрілів м. Авдіївка, резолюція ПАРЄ 1988 (2014) з приводу подій на Майдані (Київ) з 18 по 20 лютого 2014 року, резолюція 2067 (2015) щодо зниклих осіб безвісті у Донецькій, Луганській області та окупованому Криму, тобто вказані документи стосуються подій у населених пунктах та періодах, які не є предметом даної заяви.
Будь-яких інших доказів на підтвердження вимог заявника матеріали справи не містять.
Згідно з ч.,ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до норм ст.,ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до норм ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, здійснивши системний аналіз наявних у матеріалах справи доказів, суд дійшов висновку, що докази, надані заявником до заяви на підтвердження викладених у ній обставин, є недостатніми для підтвердження факту, про який просить заявник.
Також суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
При встановленні судом юридичного факту суд враховує конкретні життєві обставини, з наявністю та/або відсутністю яких норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення суб'єктів конкретних правових відносин. Отже, встановлення судом індивідуального юридичного факту має здійснюватись шляхом оцінки наданих заявником доказів з метою з'ясування обставин конкретної справи.
Таким чином вбачається, що метою такого провадження є підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, а не їх самостійне визначення та встановлення.
Більше того слід зауважити, що наказом Міністерства оборони України 06.02.2001 № 36 від затверджена Інструкція про розслідування та облік нещасних випадків з військовослужбовцями, професійних захворювань і аварій у Збройних Силах України, де розділом V вказаної інструкції визначено особливості розслідування нещасних випадків, що сталися в районах бойових дій або проведення антитерористичної операції, згідно з якою розслідування вказаних нещасних випадків відноситься до компетенції призначеної командиром військової частини комісії.
Окрім того порядок установлення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) передбачений Положенням про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженим наказом Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року №402 й віднесено до компетенції органів військо-лікарської експертизи, а обставини травми встановлюються на підставі довідки виданої командиром (начальником) військової частини.
Суд не вправі перебирати на себе повноваження вказаних комісій, а отже не вправі встановлювати факти нещасного випадку та обставини їх заподіяння, які не встановлені створеною у встановленому законом порядку комісією.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.11.2019 року по справі №161/853/19 зазначила, що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті, у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов'язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом
Таким чином, суд вважає, що в судовому засіданні не доведений належними та допустими доказами факт вчинення конкретної вказаної у ст.1 Закону України «Про оборону України» дії, яка перебуває у причинному-наслідковому зв'язку з отриманням заявником поранень під час проходження військової служби, тому заява не підлягає до задоволення.
Посилання на те, що факт збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України є загальновідомим суд вважає таким, що не обґрунтовує заяву, оскільки згідно із ст.1 Закону "Про оборону України" збройна (військова) агресія проявляється у конкретних діях або дії, що визначені законом.
Нормами ст. 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За таких обставин, враховуючи наявні в матеріалах справи докази, а також зазначені у заяві підстави, на які посилається заявник, суд приходить до переконання, що вказана заява ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення задоволенню не підлягає.
Оскільки заявник від сплати судового збору звільнений, то витрати по оплаті судового збору слід залишити за рахунок держави.
На підставі зазначеного та керуючись ст. 12, 13, 76-83, 141, 258, 259, 264, 265, 268 ЦПК України, ЗУ «Про оборону України», суд -
У задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його проголошення.
Суддя : Середа Л.В.