ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
13.01.2020Справа № 910/14987/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Пукшин Л.Г., розглянувши у порядку письмового провадження матеріали господарської справи
за позовом Комунального підприємства "Міський інформаційний центр" (61166, м. Харків, пр-т. Науки, 38)
до Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА" (04053, м. Київ, пров. Нестерівський, 3-5)
про стягнення 99 145,14 грн.
Представники сторін: не викликались
Комунальне підприємство "Міський інформаційний центр" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА" про стягнення 99 145,14 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що починаючи з жовтня 2011 року і до сьогоднішнього дня відповідач незаконно розміщує спеціальну рекламу (щит стаціонарний 1,27*5,85*2), а саме, без укладеного договору про надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій за адресою: м. Харків, пр. Московський, 297-Б, що є підставою для стягнення з останнього плати за фактичне користування місцем у розмірі 99 145,14 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.10.2019 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі №910/14987/19 та вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Даною ухвалою, суд у відповідності до ст.ст. 165, 166 Господарського процесуального кодексу України встановив відповідачам строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив.
22.11.2019 через загальний відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти позову та зазначає про відсутність у позивача повноважень щодо надання розповсюджувачам в користування місць, що знаходяться у комунальній власності. Також відповідач зауважує щодо помилковості визначення інформаційного табло (цінового пілону, стели) АЗС як конструкції для розміщення зовнішньої реклами, оскільки інформація про продукцію не вважається рекламою. Разом з цим, позивач не надав жодного доказу, що місце де розміщено щит, є комунальною власністю.
03.12.2019 до канцелярії суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач не погоджується з доводами відповідача та зазначає, що комунальне підприємство є спеціально уповноваженим органом, якому делеговано органом місцевого самоврядування функцію щодо надання в користування місць, що знаходяться у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій. Позивач також зауважує, що спеціальна конструкція - щит стаціонарний, який відповідач розташовує за адресою: м. Харків, пр. Московський, 297-Б, є зовнішньою рекламою та містить інформацію рекламного характеру, оскільки встановлюється з метою привернення уваги споживачів та стимулювання зацікавленості в товарах та послугах відповідача.
12.12.2019 від відповідача надійшли письмові заперечення, у яких останній зазначає, що матеріали справи не містять відповідних документів, які б підтверджували наявність умов, за яких позивач має право передавати у користування місця, де розміщений щит відповідача та стягувати будь-які кошти. Крім того, відповідач піддає сумніву розрахунок плати за фактичне користування місцем, оскільки останньому не зрозуміло, чому позивач визначає для відповідача коефіцієнт конструкції за п.7, а не за п. 6 Порядку визначення розміру плати за користування місцями, які перебувають у комунальній власності та надаються розповсюджувачам зовнішньої реклами для розташування спеціальних конструкцій, затвердженого рішенням Харківської міської ради від 23.06.2010 №182/10.
23.12.2019 до канцелярії суду надійшли письмові пояснення позивача, відповідно до яких останній звертає увагу, що відповідач своїм листом №01/01/12/01/03/25/152ик від 01.01.2019 сам визнав спеціальну конструкцію, яку він розташовує за адресою: м. Харків, пр. Московський, 297-Б, зовнішньою рекламою, а вказане місце таким, що перебуває у комунальній власності. Крім того позивач зазначає, що оскільки спеціальна конструкція, яку відповідач розташовує на місці, що знаходиться у комунальній власності, підпадає під ознаки визначення стаціонарного щита, закріпленого в Правилах розміщення зовнішньої реклами у м. Харкові, то у зв'язку з цим, позивачем при розрахунку плати за фактичне користування місцем було визначено коефіцієнт конструкції, зазначений в п.7 Порядку.
Відповідно до ч. 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
Частиною 1 ст.143 Конституції України встановлено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Стаття 144 Конституції України передбачає, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до ч. 1 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
До виключної компетенції міської ради належить прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (п. 31 ст. 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні).
Так, рішенням Харківської міської ради VI сесії XXIV скликання від 25 вересня 2002 р «Про створення комунального підприємства «Міський інформаційний центр» було створено комунальне підприємство «Міський інформаційний центр», якому делеговано повноваження з надання в експлуатацію розповсюджувачам зовнішньої реклами місць, що знаходяться у комунальній власності територіальної громади міста Харкова, для розташування спеціальних конструкцій.
Згідно Рішення Харківської міської ради від 30.09.2009 р. № 234/09 «Про надання жноважень» комунальне підприємство «Міський інформаційний центр» уповноважено надавати розповсюджувачам зовнішньої реклами у тимчасове користування місця, які перебувають у комунальній власності, незалежно від їх балансоутримувача, для розташування рекламних засобів в порядку, визначеному рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради «Про порядок розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові».
Розміщення зовнішньої реклами на території міста Харкова здійснюється на підставі Закону України «Про рекламу» від 03.07.96 р. (із змінами та доповненнями), постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.03 за №2067 «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами», рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 02.10.2013р. за № 609 «Про затвердження Правил розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові», Рішення 45 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 23.06.2010р. №183/10 «Про затвердження Порядку надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій», Рішення 45 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 23.06.2010р. №182/10 «Про затвердження Порядку визначення розміру плати за користування місцями, які перебувають у комунальній власності та надаються розповсюджувачам зовнішньої реклами для розташування спеціальних конструкцій» та інших нормативних актів чинного законодавства.
Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про рекламу» та п. З Типових правил розміщення зовнішньої реклами, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.03 р. №2067 та п.4.1. Правил розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові, затверджених рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 02.10.2013р. за № 609 , розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами.
Рішенням 45 сесії 5 скликання Харківської міської ради від 23 червня 2010 року № 183/10 «Про затвердження Порядку надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій» (із змінами та доповненнями) (надалі - Рішення №183/10) затверджено відповідний Порядок, відповідно до п. 1 якого, місця розташування спеціальних конструкцій, які перебувають у комунальній власності, знаходяться на балансі комунального підприємства «Міський інформаційний центр» і не передані у повне господарське відання, оперативне управління, користування (оренду) іншим комунальним підприємствам, установам, організаціям, (надалі - місця розташування спеціальних конструкцій), надаються розповсюджувачам зовнішньої реклами в користування на підставі договору про надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій (надалі - Договір), що укладається між комунальним підприємством «Міський інформаційний центр» (надалі за текстом - КП «МІЦ») та розповсюджувачем зовнішньої реклами.
Відповідно до п. 3 Порядку у випадку виявлення використання розповсюджувачами зовнішньої реклами місць, передбачених п. 1 та п. 5 цього Порядку, без укладення Договору, розповсюджувач зовнішньої реклами повинен сплатити за фактичне користування такими місцями за весь час їх використання, а КП «МІЦ» має право отримати таку плату.
Комунальне підприємство «Міський інформаційний центр» звертаючись з позовом до суду зазначає, що з 01.10.2011 року та до сьогоднішнього дня відповідач незаконно розміщує спеціальну конструкцію - щит стаціонарний (1,27x5,85x2) без укладеного договору про надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій, на місці, що знаходиться у комунальній власності, за адресою: м. Харків, пр. Московський, 297-Б.
З матеріалів справи вбачається, що 25.09.2019 позивач звертався до відповідача з претензією №2590/0/2-19, у якій просив останнього сплатити плату за фактичне користування місцями комунальної власності, зокрема, місцем на якому розміщена спеціальна конструкція (щит стаціонарний 1,27х5,85х2) за адресою: м. Харків, пр. Московський, 297-Б. Проте, дана претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.
02 жовтня 2019 року відповідач звернувся до позивача з листом №01/01/12/01/03/25/152ик від 01.10.2019 з наданням відповідних документів, в якому повідомив, що в порядку встановленому «Правилами розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові», затвердженими рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 02.10.2013р. за № 609, отримав у робочого органу пріоритет на місце по пр. Московський, 297-Б для подальшого отримання відповідного дозволу та укладання з КП «МІЦ» договору про надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій.
У відповідь на вищевказаний лист, позивач направив 04.10.2019 на адресу відповідача лист №2852/0/2-19 з двома примірниками договору про надання в користування місць, що знаходяться у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій з додатками для підписання.
За доводами позивача, станом на момент звернення останнього з позовом до суду, відповідач не повернув позивачеві підписані примірники договору та не сплатив грошові кошти за фактичне користування місцем, що знаходиться у комунальній власності.
Таким чином, з урахуванням положень п. 3 Порядку надання в користування місць, які перебувають у комунальній власності, для розташування спеціальних конструкцій, та Порядку визначення розміру плати за користування місцями, які перебувають у комунальній власності та надаються розповсюджувачам зовнішньої реклами для розташування спеціальний конструкцій, затвердженого рішенням Харківської міської ради №182/10 від 23.06.2010, позивач просить суд стягнути з відповідача плату за фактичне користування місцем в період з 01.10.2011 по 17.10.2019 у розмірі 99 145,14 грн.
За змістом ст.ст. 4, 5 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Так, право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України.
Згідно з ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
Однак, виходячи з наведених позивачем аргументів та наданих ним доказів, суд приходить до висновку про недоведеність позивачем відповідно до вимог господарського процесуального законодавства факту використання відповідачем в період з 01.10.2011 по 17.10.2019 місця за адресою: м. Харків, пр. Московський, 297-Б, на якому розміщена спеціальна конструкція (щит стаціонарний 1,27х5,85х2) Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА".
При цьому додані до позову роздруківки фото із мережі Інтернет, які позивач вважає доказами, що підтверджують розміщення відповідачем стаціонарного щита за адресою: пр. Московський, 297 - Б, м. Харків в період з 01.10.2011 року по 17.10.2019 року, не приймаються судом до уваги, з огляду на наступне.
Вирішуючи питання щодо доказів, суд має враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Слід зазначити, що правило належності доказів обов'язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб'єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом. Питання про прийняття доказів спершу повинно вирішуватися під час їх представлення суду. Однак остаточно може з'ясуватися неналежність доказу і на подальших стадіях, під час їх оцінки судом, аж до проголошення рішення.
Мета судового дослідження полягає у з'ясуванні обставин справи, юридичній оцінці встановлених відносин і у встановленні прав і обов'язків (відповідальності) осіб, які є суб'єктами даних відносин. Судове пізнання завжди опосередковане, оскільки спрямоване на вивчення події, що мала місце в минулому. Повнота судового пізнання фактичних обставин справи передбачає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, а з іншого - виключення зайвих доказів. З усіх поданих особами, що беруть участь у справі, доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність доказів - спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу в конкретній справі тільки потрібних і достатніх доказів. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів (відомості, що містяться в засобах доказування) і самими фактами, що є об'єктом судового пізнання.
У відповідності до ч. 1 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних й інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).
Згідно із ч. 2 ст. 96 Господарського процесуального кодексу України електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Враховуючи вищенаведене, надані позивачем роздруківки фото із мережі Інтернет за жовтень 2011 року та червень 2015 року не можуть бути прийняті судом як належні та допустимі докази по справі.
Крім того суд звертає увагу, що в період за який позивач заявляє стягнення з відповідача коштів за фактичне користування місцем, а саме з 01.10.2011 по 17.10.2019, позивач вперше звернувся до відповідача з претензією лише 25.09.2019, тобто, за місяць до звернення з позовом до суду. Інших доказів звернення на адресу відповідача щодо необхідності сплати коштів за користування місцем чи врегулювання питання щодо використання земельної ділянки, на якій розміщується спеціальна конструкція, матеріали справи не містять.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України (далі за текстом - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 ГПК України.
Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У відповідності до статті 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
Приймаючи до уваги вищезазначене, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог та повного і всебічного з'ясування обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не є достатньо обґрунтованими, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено факту використання відповідачем місця, яке перебуває у комунальній власності, для розміщення спеціальної конструкції (щита стаціонарного) в період з 01.10.2011 року по 17.10.2019 року, за який позивач просить стягнути плату за фактичне користування. Таким чином, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог Комунального підприємства "Міський інформаційний центр" щодо стягнення з Публічного акціонерного товариства "УКРНАФТА" плати у розмірі 99 145,14 грн за вищевказаний період.
З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 13.01.2020
Суддя Л. Г. Пукшин