Справа № 361/2333/19 Головуючий 1 інстанція- Петришин Н.М.
Провадження № 22-ц/824/2643/2020 Доповідач апеляційна інстанції- Савченко С.І.
іменем України
08 січня 2020 року м.Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Савченка С.І., суддів Верланова С.М., Мережко М.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2019 року у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за кредитним договором,-
У вересні 2019 року АТ КБ «ПриватБанк» звернувсядо суду із вказаним позовом,який мотивував тим, що 15 травня 2012 року між банком і відповідачем ОСОБА_1 було укладено договір про надання банківських послуг, який включає анкету-заяву позичальника, «Умови та правила надання банківських послуг», «Правила користування платіжною карткою», а також «Тарифи банку». Згідно вказаного договору банк надав відповідачу кредит на споживчі цілі у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 89000 грн. із сплатою 37,2 % річних на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки, а відповідач зобов'язався повернути отриманий кредит та сплатити проценти за його користування.
Вказував, що за умовами кредитного договору позичальник мав своєчасно повертати кредит та проценти платежами, однак не виконує цих обов'язків, має прострочену заборгованість, яка станом на 25 лютого 2019 року становить 102208,63 грн., з яких тіло кредиту - 89000 грн., проценти - 7865,36 грн. та штраф: фіксована частина - 500 грн., процентна складова - 4843,27 грн. Посилаючись на ст.1054 ЦК України та умови кредитного договору, просив стягнути із відповідача на користь банку заборгованість за кредитом у розмірі 102208,63грн. та судові витрати.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2019 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» борг за тілом кредиту у розмірі 89000грн. та судовий збір у розмірі 1762,75 грн. В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись із судовим рішенням, АТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог і ухвалити нове, яким задоволити вимоги банку про стягнення процентів в повному обсязі, посилаючись на незаконність і необгрунтованість судового рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального
- 2 -
та неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що суд не дотримався встановлених процесуальним законом засад змагальності, об'єктивності і неупередженості, оскільки за відсутності заперечень відповідача проти позову, самостійно навів доводи проти позовних вимог позивача щодо стягнення процентів та помилково послався на судову практику Верховного Суду, яка не є і не може бути доказовою базою у справі. При цьому суд, відмовляючи у задоволенні вимог про стягнення процентів, підмінив необхідність обгрунтування рішення доказами посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду, не проаналізувавши співвідношення обставин та правовідносини по різним справам. Зокрема, суд послався на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, в якій відповідач заперечував погодження умов кредитного договору у належний спосіб. В даній справі заперечення відповідача проти позову відсутні, тобто мають місце інші фактичні обставини ніж у справі № 342/180/17, а тому посилання на цю справу є бездоказовим та безпідставним. При вирішенні спору судом не врахована судова практика, зокрема постанови Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі № 428/2873/17 та від 08 липня 2019 року у справі № 923/760/18, згідно яких неознайомлення та непідписання позичальником Умов та Правил надання банківських послуг не може бути підставою для визнання неукладеними кредитних правовідносин.Висновок суду про відсутність підстав для стягнення з відповідачки процентів суперечить положенням ч.1 ст.1048, ст.1054 ЦК України та ст.169 Кодексу європейського договірного права, які встановлюють оплату у вигляді процентів за користування грошовими коштами. Окрім того, оскаржуване рішення призводить до нехтування принципами платності кредитного договору та наносить істотну шкоду усім споживачам банківських послуг, банку та порушує стабільність фінансового сектору держави, бо важливою ознакою кредитної операції є те, що вона надається за рахунок залучених грошових коштів.
Відповідач ОСОБА_1 відзиву на апеляційну скаргу не подав.
Згідно ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Оскільки в даній справі ціна позову становить 102208,63 грн., що менше ста розмірів прожиткового мінімуму, і дана справа не відноситься до тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без проведення судового засідання, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Задовольняючи позов частково і стягуючи тіло кредиту, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що відповідач ОСОБА_1 не повернув у повному обсязі отримані ним кредитні кошти, що у свою чергу свідчить про порушення прав АТ КБ «Приватбанк» як кредитора і необхідність їх захисту шляхом стягнення заборгованості за
- 3 -
тілом кредиту у розмірі 89000 грн.
Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Згідно ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Згідно ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Судом першої інстанції встановлено, що 15 травня 2012 рокувідповідач ОСОБА_1 з метою отримання банківських послуг звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та заповнив і підписав анкету-заяву, на підставі якої банк надав відповідачу грошові кошти на споживчі цілі у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 89000 грн., що стверджується копією анкети-заяви та копією паспорта.
Отже, між сторонами виникли права і обов'язки, які грунтуються на кредитних правовідносинах, врегульованих параграфом 2 глави 71 ЦК України «Кредит».
Також, судом встановлено, що відповідач користувався кредитними коштами і здійснював періодичне погашення кредиту в розмірі від 27,48 грн. до 5305 грн. Останнє погашення кредиту відбулося 08 ютого 2019 року на суму 2000 грн., після чого оплати на погашення кредиту відповідачем не проводилися, що стверджується наданим банком розрахунком.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
З огляду на вимоги закону та встановлені у справі обставини, суд вірно захистив права позивача як кредитора і стягнув на його на користь тіло кредиту в розмірі 89000 грн.
Також, колегія суддів погоджується із висновками суду про відмову у задоволенні вимог про стягнення процентів у розмірі 7865,36 грн., та штрафів: фіксована частина - 500 грн., процентна складова - 4843,27 грн.
Вирішуючи спір в цій частині суд першої інстанції вірно виходив з того, що анкета-заява ОСОБА_1 не містить відомостей ні про розмір процентної ставки за користування кредитними коштами, ні про розмір неустойки, а доданий до позову витяг з Умов та Правил надання банківських послуг, не містить підпису відповідача, що у свою чергу свідчить про відсутність згоди між сторонами з цих питань і як наслідок необгрунтованість вимог позивача.
При цьому, суд першої інстанції правильно врахував, що проценти за користування коштами можуть бути визначені, як за домовленістю сторін у договорі, так і встановлені законом. Підставами позову в даній справі банк зазначив стягнення саме процентів, визначених договором, що не знайшло свого підтвердження. Водночас вимог про стягнення процентів за користування коштами, встановлених законом, позивачем не заявлялося.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом засад змагальності і неупередженості, оскільки за відсутності заперечень відповідача проти позову, суд самостійно навів доводи проти позовних вимог позивача щодо стягнення процентів та помилково послався на судову практику Верховного Суду, яка не є і не може бути доказовою базою у справі, колегія суддів відхиляє як безпідставні та необгрунтовані.
По-перше, наведені доводи свідчать про хибне розуміння позивачем приниципу змагальності, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які
- 4 -
мають значення для справи і на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог (ст.ст.12, 81 ЦПК України). Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів. Тобто, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.
У даній справі позивач в тому числі просить стягнути обумовлені кредитним договором проценти та нестойку (штрафи). Саме від доведеності досягнення між сторонами згоди щодо умов та розміру сплати процентів і неустойки (штрафу)у договорі залежало, чи виникли такі обов'язки у відповідача, чи ні. Позивач замість того, щоб надати належні, допустимі та достатні докази досягнення згоди у належній формі з цих питань, побудував свою правову позицію таким чином: оскільки відповідач не спростував викладені у позові обставини, то це і є достатнім доказом, який беззаперечно доводить необхідність сплати коштів у визхначених ним розмірах.
З такою логікою погодитися неможливо, оскільки згідно з принципом змагальності саме позивач має довести досягнення згоди між сторонами з цих питань, а перекладення цього обов'язку на відповідача нівелює застосування принципу змагальності (правова позиція Верховного Суду у постановах: від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
По-друге, процесуальний закон покладає на суд обов'язок при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України).
Такий припис цивільного процесуального закону кореспондується із положеннями п.1 ч.2 ст.45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно якої Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.
Окрім того, таке кореспондується із принципом юридичної визначеності, який є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права, закріпленим у преамбулі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як зазначено в Доповіді щодо верховенства права Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії), правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Існування суперечливих рішень, що їх виніс Верховний чи Конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, що надають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість їхньої судової практики.
Доводи апеляційної скарги про помилковість висновків суду щодо відсутності підстав для стягнення процентів та неустойки (штрафу) не грунтуються на вимогах закону.
Так, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі
- 5 -
досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорівданого виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ч.1 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ст.1055 ЦК України).
За змістом ст.10561 ЦК України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі.
Як вище вказувалося в матеріалах справи наявна анкета-заява, на підставі якої відповідач отримав грошові кошти і яка не містить відомостей про розмір процентів за користування грошовими коштами, що вказує на відсутність між сторонами домовленості про їх розмір, що у свою чергу свідчить про безпідставність застосування банком у розрахунку процентів за користування коштами у розмірі 37,20 % річних.
Крім того, у анкеті-заяві, підписаній сторонами, відсутні умови про встановлення відповідальності у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення зобов'язання у вигляді грошової суми та її визначеного розміру, що свідчить про недотримання вимогч.1 ст.547 ЦК України про укладення у письмовій формі правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання.
За таких обставин з огляду на відсутність домовленості між сторонами щодо умов та розміру сплати процентів та неустойки (штрафу, пені), вимоги банку в цій частині не грунтуються на законі і задоволенню не підлягають.
Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка міститься у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до громадянина про стягнення боргу за кредитним договором від 18 лютого 2011 року, де Велика Палата, скасовуючи рішення судів в частині стягнення процентів та пені і ухвалюючи нове рішення про відмову в позові в цій частині, вказала, що відсутність в анкеті-заяві домовленості про сплату процентів і неустойкине дає підстав вважати, що сторони обумовили у письмовому вигляді ціну договору у формі сплати процентів за користування кредитними коштами, а також відповідальність у вигляді неустойки (пені, штрафів) за порушення термінів виконання договірних зобов'язань.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що відмова у стягненні процентів суперечить положенням ч.1 ст.1048, ст.1054 ЦК України, які передбачають сплату процентів за користування грошовими коштами, недоречні, оскільки предметом спору у справі є стягнення процентів, які як вважає позивач, встановлені договором. Водночас вимог про стягнення процентів за користування коштами, встановлених законом, позивачем не заявлялося.
До таких же висновків прийшла Велика Палата у наведеній вище постанові від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, де відмовляючи ПриватБанку у позові про стягнення процентів зазначила, що вимог про стягнення процентів за користування позиченими коштами, з підстав та у розмірах встановлених актами законодавства, зокрема ст.1048 ЦК України позивач не пред'явив.
Це ж стосується посилань скаржника на ст.169 Кодексу європейського договірного права, які є безпідставними, оскільки суд відмовив у позові з мотивів недоведеності вимог
- 6 -
банку про стягнення процентів, обумовлених договором, а не передбачених законом.
Колегія суддів відхиляє з викладених вище підставдоводи апеляційної скарги АТ КБ «ПриватБанк» про те, що сторони у потрібній формі досягли згоди щодо змісту договору про надання банківських послуг, який включає заяву позичальника, «Умови та правила надання банківських послуг», «Тарифи банку», в тому числі досягли згоди щодо розміру процентів і неустойки, як такі, що не грунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Посилання ПриватБанку на те, що конкретні умови кредитування, в тому числі розмір процентів, визначаються Умовами та правилами надання банківських послуг безпідставні, оскільки зазначені Умови не містять підпису відповідачки. Доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору і що саме з цими Умовами ознайомилася, погодилася і мала на увазі відповідачка, підписуючи анкету-заяву, банком не надано, а відтак підстави брати їх до уваги відсутні.
Саме така правова позиція сформована у ряді постанов Верховного Суду України, зокрема: від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15; від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2462цс16; від 22 березня 2017 року у справі № 6-2320цс16, де вказано про те, що Умови та правила надання банківських послуг, які не містять підпису позичальника, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору.
Аналогічна позиція викладена у вказаній вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, де Велика Палата, зазначила, що витяг з Тарифів обслуговування кредитних карт «Універсальна» «Універсальна, 30 днів пільгового періоду» та витяг з Умов та правил надання банківських послуг в ПриватБанку, які наявні в матеріалах справи, не містять підпису відповідачки, а тому їх не можна розцінювати як складову частину спірного кредитного договору, укладеного між сторонами 18 лютого 2011 року шляхом підписання заяви-анкети, в частині права банку здійснювати нарахування процентів.
Це ж стосується доводів скарги про те, що розмір неустойки (пеня, штраф) визначається Умовами та правилами надання банківських послуг.
Згідно ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися в тому числі неустойкою (штрафом, пенею).
Згідно ч.1 ст.547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
За змістом ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Як вже зазначалося, Умови та правила не містять підпису позичальника, а відтак їх не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про встановлення такого виду забезпечення виконання зобов'язання як неустойка (пеня, штраф), що відповідає наведеним вище правовим позиціям Верховного Суду.
Посилання скаржника на необхідність врахування судової практики Верховного Суду у постановах: від 28 березня 2019 року у справі № 428/2873/17 та від 08 липня 2019 року у справі № 923/760/18, згідно яких неознайомлення та непідписання позичальником Умов та Правил надання банківських послуг не може бути підставою для визнання неукладеними кредитних правовідносин, безпідставні.
Наведені доводисуперечать положенням закону з таких міркувань.
З урахуванням логічного й системного тлумачення положень ст.ст.403-404 ЦПК
- 7 -
України і ст.ст.13, 36, 45 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» можна зробити висновок, що у цивільному процесуальному законі визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, які полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду.
Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати КЦС - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів КЦС.
Таким чином, у цьому випадку підлягає застосуванню не позиція, що міститься у наведених скаржником постановах колегії суддів КЦС, а саме висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17, який і врахований судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні даного спору.
Окрім того, такий висновок відповідає приниципу юридичної визначеності, бо якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123).
Посилання у скарзі на неможливість застосування вказаної постанови Великої Палати з огляду на наявність в ній інших фактичних обставин ніж в даній справі недоречні, оскільки судом застосовано висновок Великої Палати про застосування норм права, який є визначальним та фундаментальним щодо правової оцінки змісту кредитних правовідносини між банком і позичальником за кредитною карткою, і не пов'язаний із фактичними обставинами справи, як помилково вважає скаржник.
Апеляційна скарга містить посилання на те, що оскаржуване рішення призводить до нехтування принципами оплатності кредитного договору та наносить істотну шкоду усім споживачам банківських послуг, самому банку та вцілому порушує стабільність фінансового сектору держави. Наведені доводи носять загальний характер, не спростовують законності та обгрунтованості судового рішення, в тому числі не спростовують висновків суду про необхідність дотримання сторонами вимог закону щодо форми та змісту кредитного договору при його укладанні та чіткого визначення істотних умов.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.
Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.
Згідно ч.3 ст.389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах (ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
- 8 -
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 вересня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.
Головуючий
Судді: