03 січня 2020 року
м. Чернівці
Справа № 725/6394/19
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Одинака О. О.
суддів Височанської Н.К., Половінкіної Н.Ю.
секретар Ковальчук Н.О.
позивач ОСОБА_1
відповідач ОСОБА_2
апеляційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Першотравневого районного суду міста Чернівці від 26 листопада 2019 року,
головуючий в суді першої інстанції суддя Скуляк І.А.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
В листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом.
Позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь борг за договором позики від 8 листопада 2014 року в розмірі 2 000 000 гривень.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 26 листопада 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики визнано неподаною та повернуто позивачу.
Суд першої інстанції виходив з того, що зазначені в ухвалі Першотравневого районного суду міста Чернівці від 15 листопада 2019 року недоліки позовної заяви позивачем не було усунуто у встановлений судом строк.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційний скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду.
Узагальнені доводи осіб, які подали апеляційну скаргу
Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права.
Зазначає, що йому було надано лише 1 день для виправлення недоліків позовної заяви у відповідності до ухвали Першотравневого районного суду міста Чернівці від 15 листопада 2019 року , що є порушенням його прав на доступ до правосуддя.
Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи
Відзив на апеляційну скаргу не подавався.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
В листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 на його користь боргу за договором позики від 8 листопада 2014 року в розмірі 2 000 000 гривень.
Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 15 листопада 2019 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу один день з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків позовної заяви (а.с.10).
Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано відомостей про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору та підтвердження про те, що позивачем не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Окрім того, ОСОБА_1 не надав попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи та відповідно не додав до позовної заяви доказів сплати судового збору, а у випадку звільнення його від такої сплати не посилався на докази щодо наявності підстав для такого звільнення.
Ухвалою Першотравневого районного суду міста Чернівці від 26 листопада 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики повернуто позивачу (а.с.20)
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково з наступних підстав.
Так, згідно з частиною 1 статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Відповідно до частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити:
1) найменування суду першої інстанції, до якого подається заява;
2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв'язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти;
3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються;
4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини;
6) відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору;
7) відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися;
8) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;
9) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи;
10) підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
Відповідно до частини 5 статті 177 ЦПК України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Згідно з частинами 1-3 статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити).
Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
Помилковим є висновок суду першої інстанції про необхідність сплати позивачем судового збору за його вимогою про стягнення з ОСОБА_2 боргу за договором позики.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.
Пунктом 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначені пільги щодо сплати судового збору, зокрема, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 13 листопада 2019 року поштою було направлено до суду першої інстанції позовну заяву та заяву про вжиття заходів забезпечення позову, до якої було додано копію посвідчення серії НОМЕР_1 від 14 березня 2016 року про встановлення позивачу 1 групи інвалідності.
Отже позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Однак суд першої інстанції всупереч покладеному на нього обов'язку не дослідив та не надав оцінки наданим позивачем документам, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про необхідність визнання неподаною та повернення позовної заяви ОСОБА_1 , зазначивши як одну із підстав такого повернення несплату позивачем судового збору.
Посилання суду першої інстанції щодо не зазначення позивачем попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи не може бути підставою для повернення позовної заяви заявнику, з огляду на таке.
ЄСПЛ зауважив, що внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (пункт 110 рішення ЄСПЛ від 20 лютого 2014 року у справі «Шишков проти Росії»).
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції.
Апеляційний суд виходить з того, що не зазначення позивачем попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат не може бути підставою для повернення позовної заяви, оскільки згідно з частиною 2 статті 134 ЦПК України у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, викладеною Верховним Судом в постанові від 18 вересня 2019 року у справі № 134/585/19.
Помилковим також є висновок суду першої інстанції про те, що позивач в позовній заяві зобов'язаний посилатися на докази, які підтверджують вжиття заходів досудового врегулювання спору.
Відповідно до частини 1 статті 16 ЦПК України сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов'язковими згідно із законом.
Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
З урахуванням викладеного положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Оскільки нормами ЦПК України не передбачено обов'язкове досудове урегулювання спору щодо стягнення боргу за договором позики, а право особи звернутися до суду за захистом свого права реалізується незалежно від можливості здійснити врегулювання спору в позасудовому порядку, позивач не був зобов'язаний в позовній заяві зазначати відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі заходи не проводилися.
Також необґрунтованим є встановлення судом першої інстанції в своїй ухвалі від 15 листопада 2019 року одноденного строку для усунення недоліків позовної заяви, який, на думку колегії суддів, є недостатнім для виконання заявником вказаних вимог та є порушенням норм статті 121 ЦПК України, якою передбачено, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій.
Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню цивільного судочинства.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року).
У справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
За таких обставин, суд першої інстанції при вирішенні даного питання порушив норми процесуального права та дійшов помилкового висновку про повернення заяви, порушивши при цьому право позивача на доступ до правосуддя, закріплене в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково. Ухвалу суду першої інстанції слід скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Ухвалу Першотравневого районного суду міста Чернівці від 26 листопада 2019 року скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Головуючий О.О. Одинак
Судді: Н.К. Височанська
Н.Ю. Половінкіна