Справа № 202/4849/17
(2/199/1000/19)
Іменем України
16.12.2019 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді Якименко Л.Г.
за участю секретаря Грицай А.В.,
позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання права власності, -
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 про визнання права власності. В обгрунтування заявлених позовних вимог посилався на те, що 24.03.2009 року між ним та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу, за яким він придбав у відповідачки за 135 тис. грн. будинок АДРЕСА_1 . Грошові кошти відповідачка отримала в день укладання правочину, однак нотаріальне оформлення договору просила здійснити пізніше та почала всіляко ухилятися від його оформлення.
Вказане домоволодіння належало відповідачці на підставі договору купівлі-продажу від 30.12.2003 року та право власності зареєстровано КП «ДМБТІ», реєстраційний №4224441 від 08.01.2005 року. З метою захисту своїх прав позивач вернувся до суду та просив визнати за ним право власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке складається із: житлового будинку А-1 загальною площею 55,4 кв.м; прибудови а-1, загальною площею 4,7 кв.м; погребу П-да-1, загальною площею 4,6 кв.м; ганку а, загальною площею 0,9 кв.м; незавершеного житлового будинку Г-2, загальною площею 84 кв.м, підвалу П-дГ-2, загальною площею 29,5 кв.м; прибудови ІГ1-2, загальною площею 52,6 кв.м; масандри М-с, загальною площею 136,6 кв.м, веранда г-1 загальною площею 7,3 кв.м; ганку г, загальною площею 22,4 кв.м; вбиральної Ж, загальною площею 1 кв.м.. душа З, загальною площею 2 кв.м.; літньої кухні Й загальною площею 6,3 кв.м; гаражу І загальною площею 20,3 кв.м; Навісу Л загальною площею 11,2 кв.м.; сараю М загальною площею 27,2 кв.м, без актів вводу в експлуатацію.
Відповідачка надала до суду відзив, у якому зазначила, що відповідно до договору купівлі-продажу від 30.12.2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Куліш В.П., вона набула права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 . Це домоволодіння придбала для свого сина, аби він проживав зі своєю дружиною, пізніше вирішила його продати та видала для цього довіреність ОСОБА_5
Про ОСОБА_1 їй стало відомо із заочного рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська, яке було винесено 25 травня 2009 року.
Відповідно до цього рішення позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені у повному обсязі та за ним визнано право власності на будинок АДРЕСА_1 .
Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 14.09.2017 року заочне рішення від 25.05.2019 року було скасоване.
Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 24.11.2017 року було залишено позовну заяву без розгляду, оскільки позивач не з'являвся в судове засідання.
У подальшому дана ухвала скасована постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 липня 2018 року, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Відповідачка вказує, що як на підставу своїх доказів, позивач посилається на договір купівлі-продажу квартири від 24 березня 2009 року, який нібито вона уклала з ОСОБА_1 , однак не долучає розписку про отримання коштів. Про договір домашньої угоди, який нібито було укладено 24 березня 2009 року, позивач замовчує, хоча відповідно до цього договору ОСОБА_4 нібито знову продає вищезазначене домоволодіння, але вже за 135 000 (та знову отримує повністю всю суму до підписання цього договору). Також відповідачка стверджує, що жоден із договорів вона не підписувала, домоволодіння ОСОБА_1 не продавала, кошти не отримувала та з позивачем ніколи не зустрічалась, тому просила відмовити у позові.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позов підтримав та пояснив, що купив у відповідачки недобудований будинок, сплатив кошти, від її імені діяла та підписувала усі документи ОСОБА_6 . Відповідачка ОСОБА_4 не була присутньою при укладанні угоди.
Представник позивача ОСОБА_2 позов підтримав та зазначив, що домоволодіння позивач придбав через представника відповідачки ОСОБА_6 , яка діяла на підставі довіреності від 18.06.2006 року. Після цього відповідачка відмовилась від договору. Позивач вважає себе власником будинку, оскільки він сплатив за нього гроші, до Індустріального суду ОСОБА_4 звернулась лише через 9 років. На підставі рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська позивачу було видано свідоцтво про право власності на житло.
Представник відповідачки ОСОБА_3 проти позову заперечувала та зазначила, що відповідачка договорів не підписувала та коштів від позивача не отримувала, коли дізналася про рішення Індустріального суду, то звернулася за захистом своїх прав.
Вислухавши пояснення позивача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав.
Судом встановлено, що на підставі договору купівлі продажу від 30.12.2003 року ОСОБА_4 на праві приватної власності належало домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.6,7).
Заочним рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 25.05.2009 року було задоволено позов ОСОБА_1 та визнано за ним право власності на вказане домоволодіння. (а.с.24).
20.07.2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із заявою про перегляд заочного рішення по даній справі та ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 14.09.2017 року вищезазначене рішення було скасоване та призначено справу до розгляду.
24.11.2017 року позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа КП «ДМБТІ», про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності, була залишена без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивача у судове засідання (а.с.49).
Постановою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12.07.2018 року вказана ухвала була скасована та направлено справу на продовження розгляду до суду першої інстанції (а.с.88-89).
Ухвалою Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 18.07.2018 року вказана цивільна справу була передана за підсудністю до Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська.
15.11.2019 року позивачем надана уточнена позовна заява, в якій він просить суд визнати за ним право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , на підставі ст.ст. 220, 316 ЦК України.
У матеріалах справи на а.с.4 знаходиться оригінал договору купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 , ціна договору 100 000 грн., укладений 28.02.2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , та підписаний ними особисто.
Також до уточненого позову доданий та знаходиться на а.с.126 оригінал договору домашньої угоди купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1 , ціна договору 135 000 грн., укладеної 24.03.2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , та підписаний ними особисто.
У той же час, позивач ОСОБА_1 у судовому засіданні пояснив, що особисто з ОСОБА_4 він жодних домовленостей не мав та договори вона особисто не підписувала, грошей за домоволодіння їй він не передавав.
Наявність двох договорів купівлі-продажу домоволодіння та різність ціни договору, пояснити не зміг.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Згідно з ч.ч.1-3 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до ст.319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Згідно з вимогами ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
В силу ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст.220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Враховуючи вищевикладене, надаючи оцінку усім зібраним по справі доказам, а також правовідносинам, які складися між сторонами, суд вважає, що позивач не довів укладання між ним та відповідачкою договору купівлі-продажу домоволодіння, та у зв'язку з цим підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , відповідно до вимог ст.ст. 220, 316 ЦК України, - відсутні, а тому даний позов не підлягає задоволенню.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 80, 81, 82 89, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 16, 202, 203, 215, 216, 220, 319, 321 ЦК України, -
ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_4 про визнання права власності, - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частину рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Суддя: