Постанова
Іменем України
24 грудня 2019 року
місто Київ
справа № 201/1225/17
провадження № 61-11089св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2017 року у складі судді Ходаківського М. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Пономарь З. М., Баранніка О. П., Посунся Н. Є.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК»
(далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) про розірвання договору та зобов'язання вчинити дії.
На обґрунтування своїх вимог посилався на те, що він є користувачем послуг банку, в якому на ім'я позивача відкритий рахунок та видано картку № НОМЕР_1 у валюті євро та картку № НОМЕР_2 у валюті долари США. Починаючи з квітня 2014 року, ОСОБА_1 не може отримати (зняти) готівкові кошти із зазначених карток, а також не може здійснити платежі через електронну систему відповідача Приват 24. Після закінчення строку дії карток 11 листопада 2016 року позивач отримав замість картки № НОМЕР_1 картку № НОМЕР_3 , замість картки № НОМЕР_2 картку № НОМЕР_4 , але нові картки також були заблоковані. Станом на 16 листопада 2016 року на картці № НОМЕР_1 були наявні грошові кошти у розмірі 1 253, 01 євро, а на картці № НОМЕР_2 були наявні грошові кошти у розмірі 4 335, 75 дол. США. На неодноразові звернення позивача до відповідача із заявами щодо роз'яснення причин зазначеного, чіткої відповіді він не отримав, у зв'язку із чим 02 грудня 2016 року позивач направив на адресу відповідача заяву про розірвання банківського договору (закриття карткового рахунка) та перерахування залишку коштів на інший рахунок, що відкритий у іншій банківській установі. Проте грошові кошти із цих карток так і не були перераховані на інший рахунок позивача, не були виплачені позивачу, у зв'язку із чим ОСОБА_2 просив розірвати договір на відкриття карткових валютних рахунків.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2017 року, з яким погодився Апеляційний суд Дніпропетровської області, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції керувався тим, що стороною позивача всупереч вимогам статей 10, 60 ЦПК України 2004 року не надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладення договору (договорів) банківського рахунку, внесення грошових коштів на рахунок (рахунки), а також наявності грошових коштів (станом на день звернення до суду та ухвалення рішення) на відповідних банківських рахунках, відкритих на ім'я позивача в ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на виконання умов відповідних договорів банківського рахунку. Суд критично оцінив посилання позивача на ксерокопії карток № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 та роздруківку з інтернет-джерела щодо наявності грошових коштів на зазначених рахунках як на доказ укладення відповідних договорів, внесення на рахунки грошових коштів та їх наявність на цих рахунках, оскільки за номерами карток банку з фотознімком позивача неможливо встановити, що ці картки було видано за договорами саме банківського рахунку (а не депозитного рахунку, кредитного тощо), а із наданої роздруківки незрозуміло, яку інформацію вона містить.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 , не погодившись із судовими рішеннями, у лютому 2018 року надав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалася доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суди не надали належної оцінки наданим позивачем доказам. Окрім цього, на переконання заявника, суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у проведенні комплексної фінансово-банківської та комп'ютерно-технічної експертизи.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 07 березня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 213 ЦПК України 2004 року, статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підтвердження наявності невиконаних ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» перед ОСОБА_1 грошових зобов'язань у розмірі 1 253, 01 євро, які наявні на банківському рахунку за карткою № НОМЕР_1 , що була змінена на картку № НОМЕР_3 , та грошових коштів у розмірі 4 335, 75 дол. США, які наявні на банківському рахунку за карткою № НОМЕР_2 , що була змінена на картку № НОМЕР_4 , позивачем надано двосторонні ксерокопії карток № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 , а також роздруківку з інтернет-джерела.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За правилами статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Згідно із статтею 1066 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
За правилом частин першої, другої статті 1067 ЦК України договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.
Згідно з пунктом 2.9 Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ від 01 червня 2011 року № 174, банк (філія, відділення) зобов'язаний (зобов'язана/зобов'язане) надати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі у вигляді паперового або електронного документа відповідно до законодавства, умов договору та згідно з внутрішньобанківськими правилами, правилами платіжної системи). Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
Під час вирішення позовних вимог банку суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивачем не надані належні та допустимі докази відкриття банківського рахунка, внесення на нього грошових коштів у відповідних розмірах, зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позову.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).
Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.
В оцінці дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів Верховний Суд врахував, що неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало однією з підстав для вмотивованих висновків судів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки саме зазначені позивачем обставини, а не висновки судів ґрунтуються на припущеннях. Позивач мав довести належними та допустимими доказами факт укладення із відповідачем договору банківського вкладу, внесення на нього грошових коштів.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанцій безпідставно відмовив у задоволенні клопотання позивача про проведення експертизи Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки відповідна ухвала апеляційного суду належним чином мотивована та обґрунтована тим, що питання, які ставилися на вирішення експертизи, мають бути підтверджені іншими письмовими доказами.
Доводи касаційної скарги щодо неналежної оцінки судами доказів щодо наявності між сторонами договірних зобов'язань із договору банківського рахунка у цілому зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко