23.12.2019 р. Справа № 914/1557/19
За позовом: Первинної профспілкової організації Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» Професійної спілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України, м. Миколаїв Львівської області,
до відповідача 1: Львівської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України, м. Львів,
до відповідача 2: Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент», м. Миколаїв Львівської області,
за участю третьої особи - 1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: за участю третьої особи - 2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: про: Миколаївської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України, м. Миколаїв Львівської області, Профспілку працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України, м. Київ, розірвання Договору від 22.05.2001 Суддя Березяк Н.Є. Секретар судового засідання Полянський А.П.
За участю представників сторін:
позивача: Дашо Т.Ю. - представник, Гусак Л.Ф. - голова;
відповідача 1: Комарницька В.П. - представник;
відповідача 2: Чебачова Ю.О. - представник;
третя особа - 1: не з'явився;
третя особа - 2: не з'явився.
На розгляді Господарського суду Львівської області перебуває справа №914/1557/19 за позовом Первинної профспілкової організації Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» Професійної спілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України до Львівської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України та до Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» про розірвання Договору від 22.05.2001.
Ухвалою суду від 19.08.2019 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 23.09.2019. В подальшому підготовче засідання відкладено на 21.10.2019.
Рух справи відображено в попередніх ухвалах суду.
В судовому засіданні 23.12.2019 судом розглянуто клопотання відповідача 1 про закриття провадження у справі, яке він обґрунтовує тим, що даний спір не підлягає вирішенню у порядку господарського судочинства, а провадження у справі підлягає закриттю відповідно до ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України. Свою позицію обґрунтовує тим, що відповідно п.12 Постанови Пленуму ВСС України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 №3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" спори, передбачені ст.20,42 Закону України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, незалежно від того, що сторонами у справі є юридичні особи.
Аналогічний висновок міститься і в п. 1 Постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» №10 від 24.10.2011, підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції.
Відповідно до п. 3 вказаної Постанови пленуму Вищого господарського суду України, у вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у ст. 3 Господарського кодексу України.
Як стверджує заявник, предметом спору у даній справі є розірвання договору який визначає порядок перерахування та розподілу членських профспілкових внесків, а суб'єктами спору є первинна профспілкова організація та Львівська обласна організація профспілки( як ланки професійної спілки працівників промисловості та будівельних матеріалів України) та ПрАТ «Миколаївцемент», як роботодавець Правове становище професійних спілок, їх статус та повноваження регулюються Кодексом законів про працю України, Законом «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Тобто, як зазначає відповідач -2, укладення, розірвання, виконання договору, який є предметом спору у даній справі, не є правочином у господарській діяльності. Натомість даний договір регулює відносини передбачені трудовим законодавством та Законом № 1045-ХІV.
Представник позивача проти поданого клопотання заперечив та надав усні пояснення по суті справи.
Так, суд розглянувши клопотання про закриття провадження у справі, заслухавши пояснення учасників процесу, зазначає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (ст. 4 КЗпП України).
Згідно статті 1 Кодексу законів про працю України, такий регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Главою ХV КЗпП України передбачено вирішення індивідуальних трудових спорів.
Згідно ст. 231 КЗпП України у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням комісії по трудових спорах підприємства, установи, організації (підрозділу)
Статтею 232 КЗпП України передбачено, що безпосередньому розглядові у районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах підлягають трудові за заявами:
1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;
2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу;
3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу;
4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав;
6) працівників про оформлення трудових відносин у разі виконання ними роботи без укладення трудового договору та встановлення періоду такої роботи.
Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:
1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;
2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;
3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину з інвалідністю, а одиноких матерів (батьків) - при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;
4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;
5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.
Колективні трудові спори це спори між найманими працівниками, трудовим колективом (профспілкою) і власником чи уповноваженим ним органом, в яких йдеться про зіткнення інтересів сторін трудових правовідносин і порядок вирішення таких спорів визначено Законом України від 3 березня 1998 року № 137/98-ВР "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)".
Правові й організаційні засади функціонування системи заходів з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), здійснення взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними врегульовано цим Законом. Встановлені цим Законом норми поширюються на найманих працівників та організації, утворені ними відповідно до законодавства для представництва і захисту їх інтересів, і на роботодавців, організації роботодавців та їх об'єднання.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» колективний трудовий спір (конфлікт) - це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин, щодо: встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю.
Сторонами колективного трудового спору на виробничому рівні є наймані працівники (окремі категорії найманих працівників) підприємства, установи, організації чи їх структурних підрозділів або первинна профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація та роботодавець (стаття 3 вказаного Закону).
Судовий порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів) процесуальним законодавством та Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» передбачений у таких випадках: розгляд заяви власника або уповноваженого ним органу про визнання страйку незаконним (стаття 23 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»); розгляд заяви Національної служби посередництва і примирення про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у випадках, передбачених статтею 24 цього Закону, і коли сторонами не враховано рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) (стаття 25 вказаного Закону); оскарження профспілками неправомірних дій або бездіяльності посадових осіб, винних у порушенні умов колективного договору чи угоди (частина п'ята статті 20 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»); невиконання роботодавцем обов'язку щодо створення умов діяльності профспілок, регламентованих колективним договором (частини друга, четверта статті 42 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).
Виходячи з системного аналізу вище перелічених норм права, суд дійшов висновку, що вирішення колективних трудових спорів не є предметом регулювання КЗпП України.
Крім того, до матеріалів справи саме відповідачем 1 долучено Постанову Львівського апеляційного суду від 07.02.2019 у справі №447/2568/16-ц за позовом Первинної профспілкової організації Публічного акціонерного товариства «Миколаївцемент» до Публічного акціонерного товариства «Миколаївцемент», голови правління Публічного акціонерного товариства «Миколаївцемент», Львівської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України про визнання неправомірними дій, утримання від вчинення дій та повернення недоотриманих коштів, (що стосувалася саме цього договору від 22.05.2001 року який визначає порядок перерахування та розподілу членських профспілкових внесків), в якій суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість вирішення цього спору у порядку цивільного судочинства та закрив провадження у справі.
Оскільки Львівський апеляційний суд відмовив позивачу у розгляді його справи в порядку цивільного судочинства, зазначивши, що даний спір належить до розгляду в порядку господарського судочинства, господарський суд вважає, що з огляду на припис частини шостої та сьомої статті 31 ГПК України позивач не зможе реалізувати його право на доступ до суду за правилами цивільного судочинства.
Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №490/9823/16-ц зазначено, що «ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).»
З огляду на ті обставини, шо цивільний суд відмовив позивачу у розгляді його справи ( спір виник на підставі договору що є предметом розгляду даної справи) за правилами цивільного судочинства, закриття провадження у господарській справі з тих підстав, що, як стверджує відповідач-1, даний спір слід розглядати за правилами цивільного, а не господарського судочинства, юрисдикційний конфлікт поставить під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.
Відповідно до ч.6 та ч.7 ст. 31 ГПК України спори між судами щодо підсудності не допускаються.
З огляду на викладене, клопотання відповідача 2 про закриття провадження у справі є не обґрунтованим та таким, що не підлягає до задоволення.
Керуючись ст. ст. 20, 31, 234 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. В задоволенні клопотання відповідача - 2: Львівської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України від 11.12.2019 №1-36/79 про закриття провадження у справі №914/1557/19 за позовом Первинної профспілкової організації Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» Професійної спілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України до Львівської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України та до Приватного акціонерного товариства «Миколаївцемент» про розірвання Договору від 22.05.2001 - відмовити.
2. Ухвалу суду надіслати учасникам справа.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та підлягає оскарженню в порядку передбаченому Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст ухвали виготовлено та підписано 27.12.2019.
Суддя Березяк Н.Є.