Справа №463/8543/19
Провадження №1-кс/463/5519/19
26 грудня 2019 року Личаківський районний суд м. Львова
Слідчий суддя ОСОБА_1 , з участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові скаргу ОСОБА_3 на постанову слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, ОСОБА_4 від 26.11.2019 року про закриття кримінального провадження, -
встановив:
заявник звернувся до слідчого судді Личаківського районного суду м. Львова зі скаргою на постанову слідчого Першого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, ОСОБА_4 від 26.11.2019 про закриття кримінального провадження № 42018000000001629 від 03.07.2018 за ч. 1 ст. 375 КК України.
Скаргу мотивує тим, що 26.11.2019 слідчим винесено постанову про закриття кримінального провадження № 42018000000001629 від 03.07.2018 за ч. 1 ст. 375 КК України. Вважає, що така постанова є незаконною, оскільки в кримінальному провадженні були правові підстави для повідомлення про підозру судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_5 за ч. 1 ст. 375 КК України. При цьому слідчий не надав йому можливості оскаржити постанову від 22.11.2019 про відмову у визнанні його потерпілим у кримінальному провадженні, а також не вирішив по суті його клопотання від 19.11.2018 про допит як свідка ОСОБА_6 . В судове засідання, в тому числі в режимі відеоконференцзв'язку, заявник не з'явився, одночасно у поданій до суду скарзі просив розглядати таку у його відсутності.
В судове засідання слідчий не з'явився із невідомих причин, повідомлявся про час і місце розгляду скарги. Його неявка не є перешкодою для розгляду скарги.
Дослідивши матеріали скарги, оглянувши матеріали кримінального провадження № 42018000000001629 від 03.07.2018 за ч. 1 ст. 375 КК України, слідчий суддя прийшов до наступного висновку.
03.07.2018 на підставі ухвали слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 13.06.2018 відомості за заявою ОСОБА_3 від 30.04.2018 про вчинення суддею Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_5 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 375 КК України, внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Постановою слідчого Першого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, ОСОБА_4 від 26.11.2019 закрито кримінальне провадження № 42018000000001629 від 03.07.2018 за ч. 1 ст. 375 КК України з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 284 КК України, за відсутності в діях судді ОСОБА_5 складу відповідного злочину.
Як вбачається із заяви про вчинення кримінального правопорушення від 30.04.2018, на думку заявника, суддя Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_5 вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 375 КК України, що виразилось у тому, що він 26.02.2015 ухвалив завідомо неправосудну постанову, якою відмовив його довірителю ОСОБА_7 у задоволенні його позову про скасування подання про звільнення останнього з військової служби.
При цьому під час досудового розслідування був проведений допит заявника ОСОБА_3 та ОСОБА_7 як свідків, під час яких останні показали, що суддя ОСОБА_5 виніс завідомо неправосудне рішення, оскільки, на їх думку, позов ОСОБА_7 підлягав задоволенню. Також в ході досудового розслідування був допитаний як свідок ОСОБА_5 , який вказав, що винесена ним постанова від 26.02.2015 є законною, оскільки залишена без змін ухвалами апеляційної та касаційної судових інстанцій. Крім того, в ході досудового розслідування отримано тимчасовий доступ до матеріалів адміністративних справ № 2а-1409/11/0970 та № 809/1885/14, які оглянуті слідчим згідно протоколу огляду від 12.09.2018 та копії яких долучені до матеріалів кримінального провадження, після чого за результатами досудового розслідування зазначеним письмовим доказам була надана правова оцінка в постанові про закриття кримінального провадження.
Зокрема, слідчим вірно констатовано, що незгода зі судовим рішенням не може бути підставою для кримінального переслідування судді, який його ухвалив. В разі незгоди із судовим рішенням особа вправі оскаржити його в порядку та спосіб, передбачений законом (що й мало місце в даному конкретному випадку), й звернення про вчинення кримінального правопорушення суддею у зв'язку з ухваленням ним судового рішення є втручанням у діяльність суду та способом впливу на суд, що порушує гарантований Конституцією України принцип незалежності суддів. До зазначеного висновку слідчий обґрунтовано прийшов, виходячи із наступних підстав.
Статтею 126 Конституції України визначено гарантії незалежності і недоторканності суддів, згідно з якими вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, що означає заборону будь-яких дій стосовно суддів незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків чи схилити їх до винесення неправосудного рішення. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді.
Конституційний Суд України у своїх неодноразових рішеннях послідовно підтвердив викладені ним правові позиції щодо гарантій незалежності суддів з урахуванням міжнародних стандартів, закріплених у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ратифікованій Верховною Радою України 17 липня 1997 року, та в низці інших міжнародних документів, а саме: «Основні принципи незалежності судових органів», ухвалені резолюціями 40/32 від 29 листопада 1985 року та 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, «Процедури ефективного здійснення Основних принципів незалежності судових органів», затверджені 24 травня 1989 року Резолюцією 1989/60 ООН, Європейська хартія «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, Рекомендації № (94) 12 Комітету міністрів ради Європи «Незалежність, дієвість та роль суддів» від 13 жовтня 1994 року та інших.
Зокрема, у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень ч.ч. 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 Конституційний Суд України визначив, що «недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Разом з тим, відповідно до положення ч. 1 цієї статті Конституції України, недоторканність суддів як гарантія їхньої незалежності у виконанні професійних обов'язків може не обмежуватися обсягом, визначеним у ч. 3 статті 126 Конституції України».
Додаткові гарантії незалежності і недоторканності суддів, крім уже передбачених Конституцією України, можуть встановлюватися також законами. Не допускається зниження рівня гарантій незалежності і недоторканості суддів в разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів. Зниження рівня гарантій незалежності суддів опосередковано може призвести до обмеження можливостей реалізації права на судовий захист (п.п. 1.2, 1.3, 4.2, 4.3).
Аналогічні роз'яснення змісту гарантій незалежності й недоторканності суддів надано у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13 червня 2007 року. За позицією ВСУ як правило, заяви про вчинення суддями злочину у вигляді, на думку заявника, ухвалення суддями відповідного судового рішення, викликані просто незгодою заявника з прийнятим рішенням, або бажанням таким чином вплинути на результат розгляду справи поза межами встановленої судової процедури. Це є прямим тиском на суд, втручанням у здійснення правосуддя та прямо порушує норми Конституції України, суперечить Основним принципам незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року та 13 грудня 1985 року щодо гарантування засад незалежності судових органів.
Здійснення органами досудового розслідування слідчих дій в рамках розпочатого досудового розслідування щодо надання оцінки законності судового рішення та витребування пояснень у суддів з приводу ухваленого рішення тощо при явному зловживанні учасником процесу свого законодавчого права на оскарження такого рішення до вищої інстанції не узгоджується та прямо протирічить положенням статті 124 Конституції України, оскільки делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Згідно з правовими висновками, викладеним у Рекомендації CM/REC (2010) 12 Комітету Ради Європи від 17 листопада 2010 року, судді не зобов'язані роз'яснювати, якими переконаннями вони керувалися при прийнятті судових рішень (п. 15).
Ініціювання кримінального переслідування судді у згаданому контексті є способом незаконного впливу на суд, суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання у діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і має наслідком відповідальність, установлену законом.
Враховуючи вищенаведене, слідчим Першого слідчого відділу слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, ОСОБА_4 винесена постанова із дотриманням вимог КПК України. При цьому слідчим було враховано, що Постанова судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_5 від 26.02.2015 є законною, оскільки залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18.05.2015 та ухвалою ВАС України від 01.12.2015.
Інші доводи скарги, зокрема, щодо неможливості оскаржити постанову від 22.11.2019 про відмову у визнанні ОСОБА_3 потерпілим у кримінальному провадженні, а також щодо не вирішення по суті його клопотання від 19.11.2018 про допит як свідка ОСОБА_6 , то такі є необґрунтованими.
Зокрема, на виконання вимог ухвали слідчого судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 18.06.2019, якою скасовано попередню постанову слідчого про закриття кримінального провадження, слідчим було розглянуто клопотання ОСОБА_3 від 26.12.2018 про визнання його потерпілим та постановою від 22.11.2019 відмовлено у його задоволенні. При цьому заявник ОСОБА_3 не був позбавлений права оскаржити зазначену постанову слідчого від 22.11.2019 про відмову у визнанні його потерпілим у кримінальному провадженні із дотриманням визначених у кримінально-процесуальному законі строків, в тому числі одночасно з поданням скарги на постанову про закриття кримінального провадження.
Крім того, слідчим суддею встановлено, що клопотання від 19.11.2018 про допит як свідка ОСОБА_6 залишено без розгляду слідчим з підстав того, що заявник ОСОБА_3 не є потерпілим у кримінальному провадження, у зв'язку з чим у ст. 220 КПК України не віднесений до переліку учасників кримінального провадження, які вправі звертатися до слідчого із клопотаннями про проведення слідчих дій, про що його повідомлено листом слідчого від 17.12.2018. Зазначена бездіяльність слідчого, на думку заявника ОСОБА_3 , була оскаржена ним в судовому порядку, однак ухвалою слідчого судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20.02.2019 таку скаргу було залишено без розгляду.
Таким чином, підстав для задоволення скарги слідчий суддя не вбачає, а тому у її задоволенні відмовляє.
Керуючись ст.ст. 303-309, 395 КПК України, -
постановив:
у задоволенні скарги ОСОБА_3 на постанову слідчого Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, ОСОБА_4 від 26.11.2019 року про закриття кримінального провадження № 42018000000001629 від 03.07.2018 за ч. 1 ст. 375 КК України - відмовити.
Ухвала на постанову про закриття кримінального провадження підлягає апеляційному оскарженню в порядку і строки передбачені ст.ст. 310, 395 КПК України.
Слідчий суддя ОСОБА_1