Справа № 183/3493/19
№ 1-кп/183/1108/19
19 грудня 2019 року м. Новомосковськ
Колегія суддів Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області у складі: головуючого судді ОСОБА_1 , суддів - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , секретаря судового засідання - ОСОБА_4 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні обвинувальний акт у кримінальному провадженні № 12018040420000275 відносно:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Покровське Покровського району Дніпропетровської області, громадянина України, з вищою освітою, не одруженого, працюючого ПП « ОСОБА_5 », судимого: 13.10.2017 року Кіровським районним судом м. Дніпропетровська за ч. 1 ст. 263 КК України до позбавлення волі строком 4 роки з позбавленням військового (спеціального) звання «старший лейтенант міліції»; на підставі ст. 2 ЗУ «Про амністію у 2016 році» від призначеного основного та додаткового покарання звільнений, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 ,
обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 14 ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 194 КК України,
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця м. Дніпропетровська, громадянина України, з середньою освітою, одруженого, маючого на утриманні малолітню дитину 2014 року народження, не працюючого, не судимого, який зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_2 ,
обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14 ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 263 КК України,
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженця м. Дніпропетровська, громадянина України, з вищою освітою, одруженого, маючого на утриманні малолітню дитину 2007 року народження, працюючого тренером педагогом ДЮСШ № 4, не судимого, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , та проживає за адресою: АДРЕСА_4 ,
обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14 ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 194 КК України,
за участю прокурора - ОСОБА_8 ,
захисників - ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,
ОСОБА_11 , ОСОБА_12 ,
обвинувачених - ОСОБА_5 , ОСОБА_7 ,
ОСОБА_6 ,
В судовому засіданні колегією суддів поставлено на розгляд питання доцільності продовження строку раніше обраного запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_5 .
Прокурор заявив клопотання про зміну обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу з домашнього арешту на запобіжний захід на тримання під вартою строком на 60 днів.
Обвинувачений ОСОБА_5 просив відмовити у задоволенні клопотання прокурора про зміну йому запобіжного заходу на тримання під вартою, не заперечував проти продовження йому строку запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.
Захисник ОСОБА_9 заперечував проти клопотання прокурора про зміну обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу на тримання під вартою, вважає клопотання необґрунтованим і безпідставним, не заперечував проти продовження обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.
Захисник ОСОБА_13 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , кожен окремо, заперечували проти задоволення клопотання прокурора, та не заперечували проти продовження обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.
Обвинувачені ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , кожен окремо, підтримали думку захисників.
Розглянувши клопотання прокурора, вислухавши думку всіх учасників провадження, колегія суддів прийшла до таких висновків.
В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_5 обґрунтовано обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 14 ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 194 КК України, які віднесено законом до категорії тяжких та особливо тяжких.
При вирішенні клопотання прокурора про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_5 колегія суддів враховує, що вказані у клопотанні прокурора ризики, передбачені п.п. 1, 2, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, дійсно продовжують існувати. Про наявність ризиків свідчить те, що ОСОБА_5 обвинувачується у скоєнні кримінальних правопорушень, віднесених законом до категорії тяжких та особливо тяжких, за найбільш тяжкий злочин передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років. Відтак, колегія суддів вважає, що обвинувачений ОСОБА_5 , розуміючи можливість призначення покарання у виді позбавлення волі на тривалий строк, може переховуватися від органів досудового розслідування та суду, вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальні правопорушення, у яких обвинувачується ОСОБА_5 .
Також, колегія суддів враховує тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому ОСОБА_5 у разі визнання його винуватим у кримінальних правопорушеннях, у вчиненні яких він обвинувачується.
Однак, колегія суддів також враховує позицію та доводи захисника ОСОБА_9 та обвинуваченого ОСОБА_5 , щодо можливості продовження останньому запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту.
У відповідності з ч. 1 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов'язків. Все, наведене раніше, на думку колегії суддів, неодмінно свідчить про наявність підстав для продовження застосування у відношенні обвинуваченого ОСОБА_5 запобіжного заходу.
Аналізуючи доводи, наведені в клопотанні прокурора про зміну обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу з домашнього арешту на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, колегія суддів вважає наступне.
В своєму рішенні по справі «Єлоєв проти України» від 06 листопада 2008 року ЄСПЛ зазначає, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції, після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому слідчому судді, суду у разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.
Крім того, Суд часто констатує порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з тим, що, навіть коли йдеться про тривалі строки тримання під вартою, національні суди часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув'язнення, якщо взагалі роблять це, тоді як згідно з пунктом 3 статті 5 після спливу певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення свободи, а суди зобов'язані обґрунтовувати рішення про продовження тримання під вартою іншими підставами, які мають бути чітко вказані (рішення у справі «Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine), № 35231/02, пп. 63-65, від 27 листопада 2008 року). Суд не може рекомендувати, які конкретні заходи слід вжити у зв'язку з цим, але зазначає, що національні органи влади повинні розв'язати цю проблему, щоб не допустити подальшого надходження аналогічних скарг за цим пунктом статті.
Також, принципи конвенційного прецедентного права, застосований у всіх рішеннях ЄСПЛ, визначає, що ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового вироку; це слід робити з урахуванням низки інших відповідних фактів, які можуть або підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув'язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість обвинуваченого, його моральні переконання, майновий стан і зв'язки з державою, в якій він зазнає судового переслідування, а також міжнародні контакти (Рішення у справі «W. проти Швейцарії» від 26 січня 1993 року, серія А, №254-А, п. 33).
Колегія суддів вважає, що національне законодавство України, а також міжнародні норми виключають можливість наявності абстрактної, тобто нічим не підтвердженої підозри про вчинення особою тих чи інших дій. Про це в своїх рішення неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини, зокрема, рішення по справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 року.
П. 35 рішення ЄСПЛ у справі «Корнєв і Карпенко проти України» від 21.10.2010 року зазначено, що «Суд повторює: пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає, щоб позбавлення свободи було «законним», що включає умову дотримання «процедури, встановленої законом». У цьому Конвенція в більшій мірі відсилає до національного законодавства та встановлює зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства, але, на додаток до цього, вона також вимагає, аби при будь-якому позбавленні свободи забезпечувалася мета статті 5 Конвенції, а саме захист осіб від свавілля. Більше того, саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон (див. рішення у справі «Бенхем проти Сполученого Королівства» (Benham v. the United Kingdom) від 10 червня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996III, с. 752-753, пп. 40-41).
Дотримуючись цього твердження Європейського суду з прав людини, колегія суддів аналізує національне законодавство з питання застосування запобіжних заходів.
Так, ч. 3 ст. 176 КПК України визначає, що слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів, передбачених частиною першою цієї статті, не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м'яким запобіжним заходом є особисте зобов'язання, а найбільш суворим - тримання під вартою.
Вказана норма передбачає те, що саме слідчий та прокурор повинні доводити обставини, які б вказували про необхідність, перш за все, застосування будь-якого запобіжного заходу. По-друге, саме ці процесуально визначені особи повинні доводити те, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам.
Як вбачається з клопотання прокурора про зміну запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_5 з домашнього арешту на тримання під вартою, прокурор обґрунтовує його лише загальними фразами, у всіх своїх попередніх клопотанням зазначає одній й ті ж підстави, що вказує на формальний підхід прокурора до доведення необхідності продовження строку тримання під вартою обвинуваченого.
Частина 1 ст. 177 КПК України визначає, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам, визначеним п.п. 1-5 цієї статті.
Частина 2 ст. 177 КПК України передбачає, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.
В частині 1 ст. 183 КПК України зазначено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною п'ятою статті 176 цього Кодексу.
Пункт 5 ч. 1 ст. 184 КПК України містить вимоги до того, що клопотання про застосування запобіжного заходу повинно містити: виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини.
Як вбачається з клопотання прокурора, ні в самому клопотанні, ні прокурором в судовому засіданні таких доказів колегії суддів не надано, а текст клопотання містить лише визначення «може» та «матиме можливість».
Таким чином, колегія суддів вважає, що прокурором під час судового розгляду не були дотриманні вимоги чинного національного законодавства щодо подання клопотання та доведеності своїх доводів під час судового розгляду.
Європейський Суд з прав людини в своїх рішеннях щодо України зазначає, що системним порушенням вимог Конвенції є подання органами досудового розслідування та прокурорів клопотань, які мають певні недоліки. Найпоширенішими із них є: підготовка подань за стандартними шаблонами, недостатнє їх вмотивування та обґрунтованість. Досить поширеним є й те, що в них здебільшого звернуто увагу на тяжкість злочину та ризик того, що особа, яка його вчинила, може ухилитися від слідства і суду, продовжити вчиняти кримінальні правопорушення та впливати на свідків, які їм просто знайомі. При цьому на підтвердження зазначеного відповідні доводи та докази не додаються. З такими поданнями погоджуються прокурори, які після відмови суді першої інстанції у задоволенні таких подань звертаються з апеляціями, чим порушують як норми національного законодавства, так і вимоги Конвенції.
Порушенням вимог п. 3 ст. 5 Конвенції констатується в рішеннях ЄСПЛ, в тому числі, у зв'язку з відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Підхід ЄСПЛ до розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно, кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстав для подальшого втручання у право на свободу особи.
У відповідності з ч. 1 ст. 178 КПК України при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у статті 177 цього Кодексу, слідчий суддя на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, в тому числі, тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; репутацію підозрюваного, обвинуваченого; наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого.
Відповідно до п. 219 рішення ЄСПЛ «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011 року, продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважає інтереси забезпечення права на свободу. Така позиція ЄСПЛ міститься й в інших рішеннях, зокрема, у рішенні по справі «Єчюс проти Литви». «Зі спливом певного часу обґрунтована підозра перестає сама по собі бути виправданням для позбавлення особи свободи і судові органи повинні вмотивувати свої рішення про продовження тримання її під вартою іншими підставами» (рішення ЄСПЛ по справі «Яблонський проти Польщі»). «Крім того, такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами і аргументи «за» і «проти» звільнення з-під варти не повинні бути «загальними й абстрактними» (рішення ЄСПЛ по справі «Іловецький проти Польщі»).
Разом з тим, при вирішенні питання про продовження строку раніше обраного запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_5 у вигляді цілодобового домашнього арешту колегія суддів враховує те, що останній займається суспільно корисною працею, оскільки є приватним підприємцем; є учасником бойових дій; має місце реєстрації та постійного проживання.
Також, колегією суддів при вирішенні вказаного питання також враховується те, що ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні тяжкого та особливо тяжкого злочинів, може переховуватися від суду, незаконно впливати на потерпілих та свідків, тому вважає необхідним продовжити обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту, оскільки це забезпечить належну процесуальну поведінку обвинуваченого, та він буде обмежений у комунікації, та не матиме змоги впливати на потерпілих та свідків у кримінальному провадженні.
Оскільки, обставини на які посилався суд при обранні обвинуваченому запобіжного заходу у виді цілодобового домашнього арешту не змінилися колегія суддів вважає за необхідне, продовжити раніше обраний запобіжний захід ОСОБА_5 у вигляді цілодобового домашнього арешту до 14 лютого 2020 року включно.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 177, 178, 181, 331 КПК України, колегія суддів, -
В задоволенні клопотання прокурора про зміну обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою - відмовити.
Обвинуваченому у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187, ч. 1 ст. 14 ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 15 ч. 2 ст. 194 КК України, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , продовжити строк дії раніше обраного запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту за місцем реєстрації та проживання за адресою: АДРЕСА_1 , до 14 лютого 2020 року включно, з покладенням на нього обов'язків:
- цілодобово не залишати житло за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 без дозволу суду;
- прибувати до суду за кожною вимогою.
Ухвала в частині відмови в задоволенні клопотання прокурора про зміну обвинуваченому ОСОБА_5 запобіжного заходу може бути оскаржена до Дніпровського апеляційного суду через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом 7 днів з дня її оголошення.
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3