вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"17" грудня 2019 р. Справа№ 910/6831/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Дикунської С.Я.
суддів: Мальченко А.О.
Станіка С.Р.
секретар судового засідання Кубей В.І.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України»
на рішення Господарського суду міста Києва
від 10.07.2019 (повний текст складено 23.07.2019)
у справі №910/6831/19 (суддя Данилова М.В.)
за позовом Комунального підприємства з експлуатації і ремонту
житлового фонду «Житло-Сервіс»
до Товариства з обмеженою відповідальністю
«Телесистеми України»
про стягнення 76 694,75 грн.
Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» (далі - КП «Житло-Сервіс», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України» (далі - ТОВ «Телесистеми України», відповідач) про стягнення 76 694,75 грн. В обґрунтування своїх вимог зазначило про неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за Договором № 110-15 від 02.02.2015 щодо повної та своєчасної оплати коштів за ним, відтак просило стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 76 694,75 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.07.2019 у справі №910/6831/19 позовні вимоги задоволено. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України» на користь Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» грошові кошти, а саме заборгованості в розмірі 76 694,75 грн. та судовий збір у розмірі 1 921 грн.
Не погоджуючись із згаданим рішенням, ТОВ «Телесистеми України» оскаржило його в апеляційному порядку, просило скасувати повністю та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог зазначило, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з порушенням вимог процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права. За твердженнями апелянта, за умовами п. 3.2 Договору його обов'язок з оплати грошового зобов'язання виникає з моменту отримання від позивача відповідного рахунку-фактури, однак до позовної заяви позивачем не додано жодних рахунків-фактури за спірний період, як і доказів їх направлення відповідачу, отже позивач вважається таким, що прострочив свої зобов'язання, що в свою чергу звільняє відповідача від обов'язку здійснювати оплату. З огляду на наведене, на думку апелянта, суд першої інстанції дійшов хибного висновку щодо наявності у відповідача обов'язку з оплати грошових зобов'язань за Договором. На переконання апелянта, надані позивачем на підтвердження розміру заборгованості довідки-розрахунку заборгованості, гарантійні листи та зведені щомісячні розрахунки витрат електроенергії не є первинними документами в розумінні приписів чинного законодавства, відповідно не можуть бути належними та допустимими доказами на підтвердження заборгованості відповідача, оскільки самі по собі не породжують будь-яких прав та обов'язків сторін тощо.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому стверджував про безпідставність та необґрунтованість апеляційних вимог, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін. Зокрема, зазначив, що укладеним між сторонами Договором встановлено чіткий термін виконання відповідачем зобов'язань з оплати, а саме, до 25 числа кожного місяця, і цей термін не пов'язаний з отриманням рахунку-фактури. Оскільки розмір плати за користування внутрішніми стояками визначено Додатком № 1 до Договору (з урахуванням внесених Додатковими угодами до нього змін), відповідач мав можливість здійснювати щомісячні платежі, адже знав розмір щомісячного платежу, затверджену потужність споживання електроенергії, а також тариф на електроенергію, який затверджується НКРЕ та є загальнодоступним. На переконання позивача, відсутність рахунку-фактури не створює для відповідача об'єктивних перешкод для здійснення платежів та виконання зобов'язань за Договором. З приводу тверджень відповідача про ненадання позивачем первинних документів на підтвердження розміру заборгованості, позивач зазначив, що розмір щомісячних платежів визначається Договором, Додатками до нього, а також Додатковими угодами, що є належними та допустимими доказами, дослідженими судом першої інстанції. Крім цього, позивач просив стягнути з відповідача 3 000, 00 грн. витрат на правову допомогу, понесених ним під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
В наданих суду апеляційної інстанції поясненнях до апеляційної скарги (з урахуванням відзиву позивача), відповідачем наведено доводи, які, зокрема, були викладені в апеляційній скарзі, та крім цього зазначено, що долучені до позовної заяви Договір з Додатками не можуть вважатись належними та допустимими доказами, адже їх фотокопії засвідчені неналежним чином, адже не місять ні посади особи, яка їх засвідчила, ні її прізвища. Крім цього, апелянт (відповідач) зазначив, що оскільки оскаржуване ним рішення є незаконним, підстав для стягнення з нього на користь позивача судових витрат немає.
В судове засідання апеляційної інстанції 17.12.2019 з'явились представники сторін, представник відповідач надав пояснення, в яких підтримав свою апеляційну скаргу, просив її задовольнити за наведених в ній підстав, оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Представник позивача в даному судовому засіданні надав пояснення, в яких заперечив доводи апеляційної скарги, просив не брати їх до уваги, оскаржуване рішення як законне та обґрунтоване залишити без змін з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу, а також покласти на апелянта витрати на правову допомогу, понесені ним під час розгляду справи судом апеляційної інстанції.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши наявні матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції вимог процесуального та матеріального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як встановлено матеріалами справи, 02.02.2015 між КП «Житло-Сервіс» (позивач, підприємство за договором) та ТОВ «Телесистеми України» (відповідач, організація за договором) укладено договір № 110-15 (далі - Договір), за умовами п.1.1 якого підприємство надає організації можливість доступу до внутрішніх стояків слабих струмів з місцями для розміщення відповідного сертифікованого телекомунікаційного устаткування в технічних приміщеннях та його підключення до внутрішньо будинкових інженерних мереж у будинках, підтримує внутрішньобудинкові мережі та приміщення в належному технічному стані, а організація - на умовах цього Договору оплачує підприємству ці послуги.
Положеннями п. 3.1 Договору сторони погодили, що організація зобов'язується до 25-го числа кожного місяця сплачувати підприємству грошові кошти у розмірі, визначеному в Додатку №1 та Додатку №2 до Договору.
Відповідно до Додатку №1 до Договору розрахунок відшкодування втрат використання електроенергії здійснюється за формулою: споживання електроенергії згідно потужності обладнання по кожному об'єкту помножений на діючий тариф НКРЕ станом на день розрахунку.
За змістом п. 3.2 Договору підприємство надсилає організації до 20 числа поточного місяця рахунок - фактуру.
Сума щомісячної оплати за Договором згідно п. 3.3 може змінюватись в зв'язку із зміною вартості послуг, цін та тарифів, які впливають на розмір оплати, зміною кількості будинків, про що укладається Додаткова угода.
Договір на підставі п. 6.1 укладений терміном на один рік і діє з 01.02.2015. Дія Договору застосовується до відносин, які виникли до його укладення.
В подальшому між сторонами укладались Додаткові угоди до Договору, а саме Додаткові угоди б/н від 31.03.2017, б/н від 19.06.2017 та № 3 від 01.08.2017, якими сторони вносили зміни до Додатків № 1 та 2 до Договору в частині розміру плати та споживання електричної енергії.
За умовами Додаткової угоди № 3 від 01.08.2017 плата згідно Додатку №1 буде складати 3 291 грн. з ПДВ, а всього споживання електроенергії відповідно до Додатку № 2 буде складати 815 кВт/міс.
Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України ( п. 2 ч. 1 ст. 193 ГК України).
Відповідно до ст. 509 ЦК України, ст. 173 ГК України, в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Як визначено ст. ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договором згідно ст. 626 ЦК України є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору (ст. 628 ЦК України) становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
З огляду на встановлений ст. 204 ЦК України принцип правомірності правочину, суд визнає Договір № 110-15 від 02.02.2015 належною підставою, у розумінні норм ст. 11 ЦК України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
Положеннями ст. 629 ЦК України встановлено обов'язковість договору для виконання сторонами.
Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин згідно ст. ст. 193 ГК України, 525, 526 ЦК України повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань або одностороння зміна його умов, якщо інше не встановлено договором або законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Положеннями п. 3.1 Договору сторони погодили, що організація зобов'язується до 25-го числа кожного місяця сплачувати підприємству грошові кошти за Договором у розмірі, визначеному у Додатку №1 та Додатку №2 до Договору.
Як вище згадувалось, між позивачем та відповідачем було укладено Договір, за умовами якого позивачем надано відповідачу можливість доступу до внутрішніх стояків слабих струмів з місцями для розміщення відповідного сертифікованого телекомунікаційного устаткування в технічних приміщеннях та його підключення до внутрішньобудинкових інженерних мереж у будинках згідно Додатку №1, а також позивач підтримує внутрішньобудинкові мережі та приміщення в належному технічному стані, а відповідач оплачує позивачу експлуатаційні витрати.
Проте, відповідач своїх зобов'язань щодо оплати належним чином не виконав, відтак у нього виникла перед позивачем заборгованість, розмір якої, зокрема, підтверджується довідкою розрахунком заборгованості станом на 01.03.2019 за Додатковою угодою №3 від 01.08.2017 до Договору.
Вищезгадана заборгованість також підтверджується зведеними щомісячними розрахунками втрат електроенергії, які здійснювалися за формулою: споживання електроенергії, згідно потужності обладнання по кожному об'єкту, помножений на діючий тариф НКРЕ станом на день розрахунку.
При цьому, відповідач не заперечував з приводу наявності заборгованості перед позивачем та неодноразово визнавав її у своїх гарантійних листах, якими надавав позивачу гарантії щодо сплати цієї заборгованості.
З приводу посилань відповідача (апелянта) на те, що надані позивачем на підтвердження факту визнання відповідачем свого грошового зобов'язання гарантійні листи не є первинними документами в розумінні приписів Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», а відтак, не можуть бути належними та достатніми доказами на підтвердження заборгованості відповідача, адже самі по собі не підтверджують будь-яких прав та обов'язків сторін є безпідставними та необгрунтованими. Так, умовами Договору не передбачено складання та підписання будь-якого документа на підтвердження факту надання послуг у певний період (місяць), отже доказом надання послуг фактично є Договір з Додатками, який діяв протягом періоду надання послуг. В матеріалах справи немає й доказів заперечення відповідачем факту та якості наданих протягом спірного періоду послуг.
З приводу доводів відповідача (апелянта) про те, що місцевим судом не прийнято до уваги, що за умовами Договору обов'язок з оплати відповідачем послуг виникає з моменту отримання від позивача відповідного рахунку -фактури, проте доказів як виставлення таких рахунків, так і направлення їх відповідачу та отримання позивачем суду не надано, слід зазначити, що право відстрочення виконання відповідачем свого зобов'язання з оплати наданих позивачем послуг через прострочення позивачем зобов'язання з виписки рахунку - фактури на його оплату передбачене ч. 2 ст. 613 ЦК України, відповідно до якої, якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.
Положеннями ч. 1 цієї статті визначено поняття прострочення кредитора, зокрема, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, встановлених договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку.
Отже, необхідно встановити, чи виникли у відповідача труднощі в виконанні ним свого зобов'язання з оплати послуг внаслідок ненадання йому позивачем обумовленого Договором рахунку-фактури на його оплату.
Як встановлено матеріалами справи, вартість послуг погоджена сторонами у Додатках до Договору, оплатити їх відповідач має за реквізитами Договору, зокрема, на визначений рахунок позивача.
За таких обставин, апеляційний суд вважає, що відповідач мав всі необхідні для здійснення платежу за послуги реквізити й відсутність рахунка -фактури не заважала йому цього зробити.
З огляду на наведене, відсутні правові підстави вважати, що мало місце таке прострочення позивача як кредитора в розумінні вимог ст. 613 ЦК України, до виконання якого відповідач в порядку ч. 2 ст. 613 ЦК України мав право відстрочити своє зобов'язання з оплати послуг, ненадання ж рахунку -фактури не є відкладальною умовою у розумінні приписів ст. 212 ЦК України, оскільки не є обумовленою сторонами обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні.
Отже, наявність у позивача договірного зобов'язання виписати рахунок-фактуру відповідачу як умови оплати наданих позивачем послуг не може братися судом до уваги, оскільки факт відсутності такого документу в цьому конкретному випадку не заважав відповідачу виконати договірне зобов'язання з оплати послуг.
За таких обставин, апеляційний суд визнає обґрунтованими висновки суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача про стягнення заборгованості у сумі 76 694,75 грн. підлягають задоволенню в повному обсязі.
Крім цього, під час розгляду справи судом апеляційної інстанції позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 3 000, 00 грн. витрат на правову допомогу.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, витрат на професійну правничу допомогу.
За змістом ст. 131-2 Конституції України для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.
Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 16 ГПК України.
Положеннями ч. 8 ст. 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За приписами ст. 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
- розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
- розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Вирішуючи питання про такий розподіл, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним порівняно з ціною позову. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити даний розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.
За змістом наведених законодавчих приписів необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Витрати, які підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» порядку. Дія цього Закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.
У відповідності до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, передбаченому цим Законом.
За приписами ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження понесених на професійну правничу допомогу витрат заявник надав копію Договору про надання правничої допомоги №174-19 від 01.02.2019, укладений між Адвокатським об'єднанням «Шенлі» та КП «Житло-Сервіс», Додатку № 1 до Договору, в якому вказана вартість послуг, а також детальний опис робіт (наданих послуг) у справі № 910/6831/19, пов'язаних із розглядом справи у Північному апеляційному господарському суді від 21.10.2019, який містить найменування наданих адвокатом послуг та їх вартість в розмірі 3 000, 00 грн.
При цьому, відповідачем не надано доказів неспівмірності понесених позивачем витрат на адвокатські послуги позовним вимогам.
З огляду на наведене, сукупність доказів щодо витраченого адвокатом часу на підготовку матеріалів до судового засідання, складність юридичної кваліфікації правовідносин у справі, апеляційний суд дійшов висновку, що документально підтверджені витрати на оплату послуг адвоката в розмірі 3 000, 00 грн. є співмірними із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг й виконаних робіт та ціною позову, підлягає задоволенню в заявленому розмірі.
Доводи апелянта стосовно неповного з'ясування обставин справи, неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального прав, порушення норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Крім цього, враховуючи приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України та ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім цього, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим та апеляційним судами, інші доводи апелянта за текстом його апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Керуючись ст.ст. 269-270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. ст. 276, 281-284 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України» залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 10.07.2019 у справі №910/6831/19 - без змін.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України» (02094, м. Київ, вул. Червоногвардійська, буд. 27А, ідентифікаційний код 34726705) на користь Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» (02081, м. Київ, вул. Дніпровська Набережна, буд. 25-Б, ідентифікаційний код 31025659) 3 000, 00 грн. витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Видачу наказу доручити Господарську суду міста Києва.
Матеріали справи №910/6831/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.
Повний текст постанови складено 24.12.2019
Головуючий суддя С.Я. Дикунська
Судді А.О. Мальченко
С.Р. Станік