вул. Пирогова, 29, м. Вінниця, 21018, тел./факс (0432)55-80-00, (0432)55-80-06 E-mail: inbox@vn.arbitr.gov.ua
"10" грудня 2019 р. Cправа № 902/286/17
Господарський суд Вінницької області у складі головуючого судді Тварковського А.А.,
за участю
секретаря судового засідання Німенко О.І.,
відповідача - Воловодюка В.В.
представників:
позивача - Олексюк Т.В.,
відповідача - Путіліна Є.В.,
третьої особи (КП "ВООБТІ"): Березюк С.Я.,
третьої особи (КП "ВМБТІ"): Слишинського І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали господарської справи
за позовом: Вінницької міської ради (вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050)
до: Фізичної особи - підприємця Воловодюка Володимира Володимировича ( АДРЕСА_1 )
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Комунальне підприємство "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації" (вул. Кропивницького, буд. 2, м. Вінниця, 21100) та Комунальне підприємство "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" (вул. Соборна, буд. 64, м. Вінниця, 21050)
про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу та про скасування реєстрації права власності,
В провадженні Господарського суду Вінницької області судді Білоуса В.В. перебувала справа за позовом Вінницької міської ради до Фізичної особи - підприємця Воловодюка Володимира Володимировича про звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу та про скасування реєстрації права власності.
Ухвалою суду від 29.03.2017 за вказаним позовом порушено провадження у справі № 902/286/17 та призначено до розгляду на 23.05.2017. Цією ж ухвалою залучено до розгляду у справі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача КП "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації" і КП "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації".
Відповідно до ухвали суду від 08.06.2017 зупинено провадження у справі № 902/286/17 до закінчення розгляду адміністративної справа № 127/14446/15-а (провадження № 2а/127/445/15) та отримання господарським судом належним чином завіреної копії процесуального документа за результатами розгляду зазначеної адміністративної справи.
Указом Президента України від 10.11.2017 за № 357/2017 суддю Білоуса В.В. призначено на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Відповідно до розпорядження керівника апарату Господарського суду Вінницької області від 20.11.2017 здійснено повторний автоматичний розподіл справи № 902/286/17, за результатами якого справу було розподілено судді Банаську О.О.
Ухвалою суду від 21.11.2017 дану справу суддею Банаськом О.О. прийнято до свого провадження.
Указом Президента України від 07.05.2019 за № 195/2019 суддю Банаська О.О. призначено на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Відповідно до розпорядження керівника апарату Господарського суду Вінницької області від 08.05.2019 здійснено повторний автоматичний розподіл справи № 902/286/17, за результатами якого справу розподілено судді Тварковському А.А.
Ухвалою суду від 13.05.2019 справу прийнято до провадження вказаним складом суду.
03.10.2019 через канцелярію суду надійшла заява представника відповідача про поновлення провадження у справі з додатком копії постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.09.2019 у справі №127/14446/15-а.
Предметом позовних вимог в адміністративній справі №127/14446/15-а (провадження № 2а/127/445/15) за позовом Воловодюка В.В. до Адміністративної комісії при виконавчому комітеті Вінницької міської ради була вимога про визнання протиправною та скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, закриття провадження по справі. Зокрема, позов мотивований тим, що постановою № 581 адміністративної комісії при виконавчому комітеті Вінницької міської ради від 11.06.2015 за порушення ст. 152 КУпАП накладено на Воловодюка В.В. адміністративне стягнення у вигляді штрафу в сумі 1360 грн. В даному протоколі зазначено, що Воловодюк В.В. вчинив правопорушення передбачене ст. 152 КУпАП шляхом умисного самовільного зайняття на території загального користування по вул. 600-річчя (біля буд. №60 ) земельної ділянки розміром 0,0041 га та встановлення на ній власного металевого павільйону, який використовується для здійснення господарської діяльності по закупівлі вторинної сировини (поліетилену, склотари, макулатури) при відсутності документу, що засвідчує право на використання та володіння нею.
Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 16.12.2015, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28.01.2016, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 12.09.2019 у справі №127/14446/15-а вказані постанову та ухвалу залишено без змін.
Ухвалою суду від 09.10.2019 провадження у справі № 902/286/17 поновлено, вирішено здійснювати розгляд справи у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 24.10.2019.
22.10.2019 через канцелярію суду надійшло пояснення представника відповідача з додатком копій постанов судів касаційної інстанції щодо різного застосування одних й тих самих норм правил благоустрою з урахуванням предмету спору у даній справі.
У судове засідання 24.10.2019 з'явилися усі учасники судового процесу.
Представник відповідача підтримав заяву, яка міститься у матеріалах справи про виклик у судове засідання експерта Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Колонюка В.В.
За результатами підготовчого судового засідання 24.10.2019 суд дійшов висновку про задоволення вказаної заяви представника відповідача про виклик судового експерта Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Колонюка В.В. для надання ним роз'яснень згідно складеного висновку за №131/132/15-21 від 15.08.2016, а також про відкладення підготовчого засідання до 19.11.2019, про що постановлено відповідні ухвали у протокольній формі.
08.11.2019 через канцелярію суду надійшло клопотання третьої особи - Комунального підприємства "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації" про проведення підготовчого судового засідання у справі за відсутності представника останнього. Окрім того, вказана третя особа повідомила, що не заперечує щодо призначення справи № 902/286/17 до судового розгляду по суті та просила призначити наступне судове засідання не раніше 05.12.2019.
У судове засідання 19.11.2019 з'явилися усі учасники судового процесу, за винятком представника Комунального підприємства "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації". Зазначену третю особу про дату, час та місце розгляду справи повідомлено належним чином ухвалою суду, яка направлялася рекомендованою поштовою кореспонденцією.
В ході проведення підготовчого засідання суд заслухав пояснення експерта Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Колонюка В.В. щодо висновку за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи №131/132/15-21 від 15.08.2016.
За наслідками проведеного судового засідання 19.11.2019 суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 10.12.2019, про що постановлено відповідну ухвалу у протокольній формі.
10.10.2019 у судове засідання з'явилися усі учасники судового процесу.
Представник позивача заявлений позов підтримала у повному обсязі з підстав та обставин, викладених у позовній заяві та поясненнях, які містяться у матеріалах справи.
Відповідач та представник відповідача проти позову заперечили у повному обсязі, посилаючись на викладене у відзиві на позовну заяву та ряд інших письмових пояснень, які містяться у матеріалах справи.
Представник Комунального підприємства "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації" висловила позицію щодо заперечення позовних вимог, вказала на правомірне набуття Воловодюком В.В. права власності на павільйон, розміщений на спірній земельній ділянці.
У свою чергу представник Комунального підприємства "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" зазначив, що підтримує позовні вимоги у даній справі.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення учасників процесу, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.
В якості підстав заявлених позовних вимог позивач зазначає, що у відповідності до ст. 16 Закону України "Про оренду землі" та на підставі рішення Вінницької міської ради №899 від 30.03.2007 між Вінницькою міською радою укладено договір оренди земельної ділянки від 28.04.2007, зареєстрований у Вінницькій регіональній філії ДП "Центр ДЗК при Держкомземі України", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 12.06.2007 за №04000100160.
За умовами вказаного договору відповідачу передано в оренду земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя (біля буд. №60) та на якій розміщено тимчасову споруду.
Як стверджує позивач, після закінчення дії договору оренди, відповідач не повернув об'єкт оренди орендодавцю - Вінницькій міській раді, а продовжує використовувати зазначену земельну ділянку без правовстановлюючих документів, що свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки. При цьому згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи (висновок експерта №131/132/15-21 від 15.08.2016) об'єкт, який розміщено на цій земельній ділянці і використовується відповідачем у господарській діяльності, не є об'єктом нерухомого майна, тому реєстрацію за відповідачем права власності на цю тимчасову споруду проведено з порушенням вимог чинного законодавства, що є підставою для її скасування
Таким чином, позивач вказує, що такі неправомірні дії відповідача порушують права територіальної громади м. Вінниці в особі Вінницької міської ради, як власника земельної ділянки, внаслідок чого остання звернулася до суду із позовними вимогами про звільнення земельної ділянки площею 41 кв.м. шляхом демонтажу розташованої на ній тимчасової споруди з габаритними розмірами 3,72 х 9,1м (33,85 кв.м.) та скасування реєстрації права власності Воловодюка В.В . на павільйон літ. "А ", розташований в місті Вінниця за адресою м . Вінниця, вул. 600-річчя , б/н (біля буд. №60).
Суть заперечень відповідача зводиться до такого:
- відповідно до договору купівлі-продажу від 13.05.2003, зареєстрованого в КП "ВМБТІ" 19.05.2003 №360, Воловодюк В.В. є власником павільйону під літ. "А", розташованого в м. Вінниці по вул.600-річчя б/н (біля будинку №60), тобто право власності ним було набуто ще у 2003 році, а не самочинно розміщене як зазначає позивач;
- згідно технічного паспорту на приймальний пункт, виготовленого КП "ВООБТІ", фундамент і цоколь в приймальному пункті бетонні, підлога - асфальт;
- з огляду на наявність у відповідача договору купівлі-продажу від 13.05.2003, зареєстрованого в КП "ВМБТІ" 19.05.2003 за №360 у встановленому на час набуття такого майна порядку, дії щодо використання вказаної земельної ділянки під майном є правомірними;
- 28.04.2017 між Воловодюком В.В. та Вінницькою міською радою було укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,0041 га в м. Вінниця по вул.600-річчя (біля будинку №60), при чому на розгляд Вінницької міської ради подавались документи, що підтверджують право власності на будівлю;
- після закінчення договору оренди земельної ділянки від 28.04.2017 відповідач звертався до Вінницької міської ради з клопотанням про поновлення вказаного договору, однак відповідно до додатку №2 до рішення Вінницької міської ради в поновленні договору оренди земельної ділянки відмовлено;
- земельна ділянка передавалася в оренду Воловодюку В.В. разом із розташованим на ній об'єктом нерухомого майна (павільйоном), реконструкція об'єкта на момент закінчення договору оренди земельної ділянки від 28.04.2017 відповідачем не здійснювалася.
- відповідач вказує, що трирічний строк позовної давності сплинув, а позов у даній справі подано в 2017 році, тобто більш ніж через 6 років після відмови в поновленні договору оренди земельної ділянки (щодо вимоги про звільнення земельної ділянки) та більш як через 10 років після реєстрації павільйону на земельній ділянці (щодо вимоги про скасування державної реєстрації об'єкта нерухомості);
- використання об'єкту нерухомості - павільйону, що належить на праві власності Воловодюку В.В . не порушує правил благоустрою м. Вінниці;
- оскільки реєстрація павільйону була проведена КП "ВООБТІ" на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу, а питання недійсності вказаного договору позивачем не порушувалося, то відсутні правові підстави для скасування реєстрації, проведеної на підставі такого договору.
Письмових пояснень третіх осіб в обґрунтування власної правової позиції щодо заявленого позову матеріали справи не містять.
Як слідує з матеріалів справи та досліджених судом доказів, 28.04.2007 між Вінницькою міською радою (Позивач, Орендодавець) та Воловодюком Володимиром Володимировичем (Орендар) укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до п.п. 1, 3, 4 якого орендодавцем на підставі рішення Вінницької міської ради від 30.03.2007 № 899 надано, а орендарем набуто право оренди земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул.600-річчя, (біля буд. 60). В оренду надається земельна ділянка площею 0,0041 га для комерційного використання у такому якісному стані без техногенної забрудненості. На земельні ділянці розміщена тимчасова споруда.
Договір укладається терміном на 6 (шість) місяців з моменту прийняття рішення Вінницькою міською радою про передачу земельної ділянки в оренду (п. 9 Договору оренди).
Передача об'єкта оренди у тимчасове користування Воловодюку В.В. підтверджується обопільно підписаним актом прийому-передачі земельної ділянки від 12.06.2007.
Зазначений договір оренди зареєстровано у Вінницькій регіональній філії "Центр ДЗК при Держкомземі України" 12.06.2007.
21.04.2015 в ході проведення представниками Департаменту архітектури, містобудування та кадастру Вінницької міської ради обстеження прибудинкової території багатоквартирного житлового будинку №60 по вул.600-річчя складено акт, яким зафіксовано, що біля будинку № 60 по вул.600-річчя самочинно, без відповідних дозвільних документів, розміщено тимчасову споруду (ТС) для провадження підприємницької діяльності, власником якої є гр. Воловодюк В.В .
Вказаним актом визначено, що тимчасову споруду прямокутної форми, з габаритними розмірами 3,72м х 9,1 м, виготовлено зі збірно-розбірних полегшених конструкцій, без фундаменту, стіни та покрівля виконані з металевих листів по металевому каркасу. Комплексною схемою розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Вінниці, яка затверджена рішенням виконкому міської ради від 21.06.2012 № 1524 не передбачено розміщення ТС у зазначеному місці.
Листом від 03.06.2015 Воловодюк В.В. повідомив Вінницьку міську раду про повернення, з поміж інших, земельної ділянки за договором оренди №040700100160 від 12.06.2007, площею 0,0041 га, розташованої в м. Вінниці по вул.600-річчя біля будинку №60. Додатком до вказаного листа зазначено акт прийому передачі земельної ділянки в двох примірниках.
У відповідь на вказаний лист відповідача Вінницька міська рада листом від 03.07.2015 за №В-01-48421/5-05-8 повідомила, що земельну ділянку буде прийнято до комунальної власності за умови її приведення у стан, не гірший порівняно з тим, у якому їх було передано в оренду, а також після надання підтверджуючих документів щодо сплати за оренду землі в повному обсязі до моменту повернення земельної ділянки орендодавцю.
Разом з тим, як підтверджується матеріалами справи та слідує з матеріалів інвентаризаційної справи № 2724 на павільйон під літ. "А" розташований в м. Вінниці по вул. 600-річчя,б/н (біля будинку №60), 13.05.2003 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Малиш" (Продавець) та Воловодюком Володимиром Володимировичем (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (Договір) відповідно до п. 1 якого Продавець продав, а Покупець купив павільйон літ. "А", розташований в місті Вінниці по вулиці 600-річчя, б/н (біля будинку № 60) загальною площею - 33,0 кв.м.
Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Майструк В.І. 13.05.2003 та зареєстровано в реєстрі за № 1164.
Відповідно до п. 2 Договору відчужуваний павільйон належить "Продавцю" на підставі ухвали Арбітражного суду Вінницької області від 14.05.2001, справа №266/10, зареєстрованого КП "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації" 20.08.2001 за №360. При цьому запис щодо переходу права власності ТОВ "Малиш" до Воловодюка В.В. на павільйон загальною площею 33,0 кв.м. також внесено до Реєстрової книги №6 за реєстровим №360.
Згідно з відомостями, що містяться в оціночному акті №1 від 18.05.1995, який наявний у матеріалах інвентаризаційної справи № 2724 на павільйон під літ. "А" розташований в м. Вінниці по вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60), з поміж іншого, визначено, що конструктивними елементами зазначеного павільйону є: фундамент і цоколь (цегляний), стіни (каркасні, обшиті пластиком), міжповерхове перекриття (підшивне ДСП), підлога (цемент), дах (односкатний, азбофанера).
В матеріалах даної справи міститься висновок експерта за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи, проведеної в межах розгляду цивільної справи №127/19002/15-ц. Експертизу здійснював судовий експерт Вінницького відділення Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Колонюк В.В. Об'єктом дослідження вказаної експертизи було земельне поліпшення (майновий об'єкт), розташоване за адресою: вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60) м. Вінниця.
Відповідно до висновку експерта №131/132/15-21 від 15.08.2016 за сукупністю ознак, зазначених в наявній на дослідження технічній та правовстановлюючій документації, павільйон літ. "А" (приймальний пункт склотари), розташований по вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60) в м. Вінниці, відноситься до об'єктів нерухомого майна. Порівняння вимог нормативних документів, що пред'являються до об'єктів нерухомого майна, врахування результатів отриманих при візуально-інструментальному натурному обстеженні об'єкта дослідження, відсутність права забудови земельної ділянки відповідно до п. 6.2.3 рішення Вінницької міської ради 13 сесії 5 скликання № 899 від 30.03.2007 "Про затвердження документації із землеустрою та передачу в оренду земельних ділянок гр. Воловодюку В.В." (справа №127/19002/15-ц, арк.42), фактичну можливість переміщення даного об'єкта дослідження, дають підстави вважати, що павільйон літ. "А" (приймальний пункт склотари), який розміщений за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60), за сукупністю зазначених характеристик, не може бути віднесений до об'єктів нерухомого майна.
В судовому засіданні 19.11.2019 судовий експерт Колонюк В.В. надав пояснення щодо висновку судової експертизи, вказав про неможливість переміщення павільйону літ. "А" (приймальний пункт склотари), який розміщений за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60), без пошкодження зазначеного об'єкта. Також експерт пояснив, що група капітальності не є визначальною ознакою приналежності об'єкта до нерухомого майна, а в досліджуваному об'єкті наявний фундамент висотою 20 см, хоча згідно встановлених норм висота фундаменту має становити 90 см.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, заперечень відповідача, надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам та наявним у справі доказам, суд враховує таке.
Відповідно до частини четвертої статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічні положення містить частина 1 статті 321 Цивільного кодексу України (ЦК України).
Судом встановлено, що 13.05.2003 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Малиш" (Продавець) та Воловодюком Володимиром Володимировичем (Покупець) укладено договір купівлі-продажу (Договір) відповідно до п. 1 якого Продавець продав, а Покупець купив павільйон літ. "А", розташований в місті Вінниці по вулиці 600-річчя, б/н (біля будинку № 60) загальною площею - 33,0 кв.м.
Вказаний договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Майструк В.І. 13.05.2003 та зареєстровано в реєстрі за № 1164.
В силу приписів статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтями 203, 204, 215 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину відповідно до якого, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.
Станом на момент прийняття рішення у даній справі договір купівлі-продажу від 13.05.2003 судом не визнано недійсним, окрім того, його недійсність прямо не передбачено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Згідно зі ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.
При застосуванні положень ст.120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 11.02.2015 р. у справі № 6-2цс15.
Зазначене зумовлено принципом слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, який закріплений у ст. 377 ЦК України, ст.120 ЗК України.
У постанові Вищого господарського суду України від 22.09.2015 у справі № 922/2257/14 висловлена правова позиція, яка полягає в тому, що у всіх випадках переходу права власності на будівлю або споруду право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права на зведені на ній об'єкти.
Таким чином, право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об'єкти нерухомості (в даному випадку будівлі), у власності або користуванні.
Згідно з ч.1 ст.316, ст.317, ч.1, 2, 3 ст.319, ч.1, 2 ст.321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 ЦК України).
Частиною 2 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ч. 1 ст. 181 ЦК України).
З викладеного слідує, що нерухоме майно нерозривно пов'язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а відтак використання нежитлового приміщення, яке належить відповідачу, неможливе без відповідної земельної ділянки. При цьому право користування земельною ділянкою виникає одночасно з реєстрацією права власності на нерухомість, яка на ній знаходиться.
Таким чином, хоча право користування земельною ділянкою, яка знаходиться під нерухомістю, що належить відповідачу на праві власності, належним чином не оформлене, зазначене не може бути підставою для обмеження права відповідача як власника нерухомого майна на користування зазначеним майном та, відповідно, земельною ділянкою на якій воно розташоване, оскільки, як зазначалося вище, користування нерухомістю неможливе без користування земельною ділянкою. Зазначені обставини, в свою чергу, виключають можливість звільнення спірної земельної ділянки під будівлею з посиланням на її самовільне зайняття.
Відповідно до ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною 2 цієї ж статті визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом.
Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено право людини на доступ до правосуддя, а у ст. 13 вказаної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, а саме - особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Звертаючись з позовом до суду Вінницькою міською радою формально використано, передбачений ст.16 ЦК України, ст.20 ГК України, спосіб захисту прав, але без врахування конкретних обставин і правовідносин сторін, а саме того, що на спірній земельній ділянці знаходяться об'єкти нерухомого майна (приймальний пункт), який відповідач придбав у власність на підставі договору купівлі-продажу від 13.05.2003, посвідченого приватним нотаріусом Майструк В.І. 13.05.2003 та зареєстрованого в реєстрі за № 1164, який судом не визнано недійсним, окрім того його недійсність прямо не передбачено законом. При цьому ТОВ "Малиш" (Продавець) набуло право власності на павільйон на підставі ухвали Арбітражного суду Вінницької області від 14.05.2001 у справі №266/10), яка на момент укладення договору купівлі продажу з Воловодюком В.В. (Покупець) була чинною та не скасованою (зміненою) у встановленому законом порядку.
Згідно з нормами чинного законодавства, зокрема положеннями статей 182, 331, 334 ЦК, основною умовою для визначення статусу нерухомого майна будь-якого об'єкта нерухомості (у тому числі й тих об'єктів, правовий статус яких законодавчими актами не визначений: асфальтовані чи бетонні площадки, під'їзні колії, автомобільна дорога, автомобільні платформи, спортивні споруди тощо) є державна реєстрація прав на нього.
Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон 1952-ІV) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2).
Об'єкти нерухомого майна мають бути капітального типу (ст. 4 Закону № 1952-ІV), а не тимчасовими, що є характерним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, визначення яких міститься в ст.28 Закону від 17.02.2011 № 3038-VІ "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон № 3038-VІ).
Також відповідно до абз. 7 п. 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22.06. 2011 № 703) не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є можливим без їх знецінення та зміни призначення.
Аналогічне правило містилося в п. 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 № 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.07.2010 № 1692/5) Наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства юстиції України від 14.12.2012 № 1844/5.; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 за № 157/6445; далі - Тимчасове положення).
Вказаний приймальний пункт є об'єктом нерухомого майна, що безпосередньо підтверджується поясненнями судового експерта, представника КП "Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації та слідує з матеріалів інвентаризаційної справи № 2724 на павільйон під літ. "А" розташований в м. Вінниці по вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60), яка містить оціночний акт №1 від 18.05.1995, відповідно до якого конструктивними елементами зазначеного павільйону є, наряду з іншим, фундамент і цоколь (цегляний), підлога (цемент).
Разом з тим п. 3.2. Інструкції "Про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна", затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24.05.2001 №127 (в редакції чинній на момент проведення технічної інвентаризації) визначено, будівлі тимчасового характеру (навіси, палатки, кіоски, накриття, літні душі, теплиці, покриті поліетиленовою плівкою тощо) обміряються та включаються до матеріалів інвентаризації. Це будівлі - збірно-розбірні, без фундаменту, з недовговічного матеріалу, сезонного використання (без утеплення основних огороджувальних конструкцій).
Натомість належна відповідачу будівля, на переконання суду не може бути характеризована як будівля тимчасового характеру, оскільки при наявності фундаменту не є за своїми будівельно-технічними характеристиками збірно-розбірною будівлею, яку можливо перемістити без її знецінення. Неможливість переміщення павільйону літ. "А" (приймальний пункт склотари), який розміщений за адресою: м. Вінниця, вул. 600-річчя, б/н (біля будинку №60), без пошкодження зазначеного об'єкта підтвердив у судовому засіданні 19.11.2019 судовий експерт Колонюк В.В., який проводив судову експертизу вказаного майна.
Таким чином, сукупність викладених вище обставин та нормативних приписів переконливо свідчить про те, що вказаний павільйон (приймальний пункт) є об'єктом нерухомого майна.
З огляду на вказане, обраний позивачем спосіб захисту у вигляді звільнення земельної ділянки на якій розміщено об'єкт нерухомості, право власності відповідача на який належним чином зареєстровано, є неефективним в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично не призводить до відновлення порушених прав Вінницької міської ради, з огляду на що в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Окремо слід зазначити, що прийняття судом рішення про зобов'язання Воловодюка В.В. звільнити за власний рахунок самовільно зайняту земельну ділянку, на якій знаходиться належний відповідачеві на праві власності об'єкт нерухомого майна, було б несправедливим і незаконним, оскільки б призвело до порушення прав власності відповідача на ці об'єкти нерухомості, і зокрема, прав користуватися, розпоряджатися, мирно володіти нею.
Тобто, виходячи з того, що на теперішній час на земельній ділянці, розташований об'єкт нерухомого майна, що належить Воловодюку В.В. , який використовує його у підприємницькій діяльності, застосування обраного позивачем способу захисту своїх прав, фактично не призведе до їх відновлення, зокрема, до реального повернення земельної ділянки у користування позивача (постанова Вищого господарського суду України від 08.11.2017 у справі № 910/3510/17).
Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на належну йому будівлю шляхом її демонтажу є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України 475/97-ВР від 17.07.1997.
Згідно статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своє власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини ст. 1 Першого протоколу до конвенції містить три чітких норми:
- перша, викладена в першому реченні п. 1, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном;
- друга, що міститься в другому реченні п. 1, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення;
- третя, викладена в п. 2, визнає право держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
Ці норми не є окремими, вони пов'язані між собою. Друга та третя стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном. Отже, їх слід тлумачити у світлі загального принципу, викладеного в першій нормі (рішення у справах "Ян та інші проти Німеччини" та Холдинг "Совтрансавто" проти України").
У своїх висновках Суд неодноразово нагадував, що втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватися з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (рішення у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції"). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові ст.1 Першого протоколу, включно з другим реченням, яке необхідно розуміти у світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом ужиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення у справі "Прессос компанія Нав'єра С.А." та інші проти Бельгії").
Мета досягнення справедливого балансу інтересів суспільних (публічних) і приватних полягає у необхідності дотримання розумного співвідношення між засобами, що використовуються, та цілями, які повинні бути досягнуті. При цьому суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права (справи "Еванс проти сполученого Королівства", "Булвес" АД проти Болгарії", "Дубецька та інші проти України" "Гримковська проти України", "Хабровські проти України" тощо).
У рішенні Європейського суду з прав людини в справі "Федоренко проти України" зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.
Вирішуючи, чи було дотримано цієї вимоги, Суд виходить із того, що держава має широку свободу розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети певного закону. Суд обов'язково визначає, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом особи на "мирне володіння майном" у розумінні першого речення ст.1 Першого протоколу (рішення у справі "Звольський та Звольська проти Республіки Чехія").
Стала практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited проти України" від 23.01.2014) свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується (постанова Верховного Суду України від 18.01.2017 у справі № 6-2776цс16).
Приймаючи рішення у даній справі судом враховуються мета та ціль використання земельної ділянки, встановлені у сукупності обставини справи, які засвідчують, що право постійного користування земельною ділянкою відповідача виникло у відповідності до норм діючого законодавства на момент укладення договору купівлі-продажу від 13.05.2003. При цьому демонтаж належної на праві власності відповідачу будівлі призведе до припинення підприємницької діяльності, з огляду на використання павільйону в межах здійснення господарської діяльності.
Тобто відбудеться втручання у право користування об'єктом нерухомого майна, право на який набуто та зареєстровано правомірно у відповідності до норм законодавства.
Суд вважає, що заявлені позивачем вимоги спрямовані та безпосередньо стосуються, в тому числі, позбавлення відповідача права володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, а саме, фактично йдеться про припинення права власності відповідача, що суперечить положенням Конституції України та приписам законодавства, яке регулює відповідні правовідносини власності в Україні.
Таким чином, враховуючи, що на спірній земельній ділянці розташовується нерухоме майно відповідача, який є його законним власником, на підставі правовстановлюючих документів, тому примусове звільнення земельної ділянки шляхом знесення розташованого на ній об'єкта нерухомості, право власності на який оформлено у встановленому законом порядку, порушує права особи, гарантовані ст. 41 Конституції України.
З виникненням прав власності на будівлю чи споруду у особи виникає право одержати земельну ділянку в користування на якій розміщено придбане нею нерухоме майно, та земельну ділянку, необхідну для його обслуговування, а розглянути таке питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. При розгляді спору у даній справі судом встановлено, що Воловодюк В.В. правомірно набув право власності на нерухомість на підставі договору купівлі-продажу, що знаходиться на спірній земельній ділянці. Водночас, закінчення строку дії договору оренди на земельну ділянку, на якій розташована нерухомість, не може бути підставою для обмеження права відповідача як власника нерухомості на користування нерухомістю та як наслідок - земельною ділянкою, на якій вона розташована, оскільки користування нерухомістю неможливе без користування земельною ділянкою.
Суд наголошує, що зобов'язання відповідача в примусовому порядку звільнити земельну ділянку та передати її в натурі позивачу є порушенням права власності відповідача, гарантованого статтею 41 Конституції України. Зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної ділянки під будівлями з посиланням на її самовільне зайняття. З огляду на що, сама по собі відсутність у відповідача переоформлених на його ім'я правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне зайняття земельної ділянки. У таких випадках положення ст. 212 Земельного кодексу України застосуванню не підлягають і примусове звільнення земельної ділянки шляхом знесення розташованого на ній об'єкта нерухомості, право власності на який оформлено у встановленому законом порядку, порушує права особи, гарантовані ст. 41 Конституції України (постанова Верховного Суду України № 40/3 від 06.12.2010).
Аналогічну правову позицію підтримав Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в тотожних правовідносинах між сторонами, яку викладено у постановах № 902/341/17 від 14.03.2019 та №902/889/16 від 27.06.2018.
З урахуванням наведеного в сукупності заявлений Вінницькою міською радою позов в частині звільнення земельної ділянки шляхом демонтажу споруди задоволенню судом не підлягає.
Крім того, не підлягають задоволенню вимоги позивача в частині скасування реєстрації права власності Воловодюка В.В на павільйон літ. "А", розташований в місті Вінниця за адресою м . Вінниця , вул . 600-річчя, б/н (біля буд. №60), оскільки право відповідача на вказаний павільйон набуто та зареєстровано у встановленому законом порядку на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу від 13.05.2003, який є чинним та не визнаний недійсним в установленому законом порядку.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Жодних обставин, які б свідчили про неправомірність набуття права власності на приймальний пункт, судом не встановлено.
Інші доводи позивача спростовуються встановленими обставинами справи.
Вищевикладене вище у своїй сукупності є підставою для відмови в задоволенні позову Вінницької міської ради в повному обсязі.
Щодо заяви відповідача, викладеної у відзиві на позовну заяву, про застосування строку позовної давності, суд враховує таке.
Згідно із пунктом 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.07.2018 у справі № 910/237/18).
Законодавчо визначені способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Так, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, буде воно порушено чи ні.
Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу. При цьому право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права, тобто захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути тільки порушено у майбутньому і щодо якого не відомо, буде воно порушено чи ні.
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Враховуючи те, що суд дійшов висновку про відмову в позові з підстав його необґрунтованості, заявлений позов не призведе до захисту прав та інтересів позивача, тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності.
За змістом ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст. 76, 77, 78, 79 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Виходячи із оцінки наявних у справі доказів на предмет їх належності, допустимості, достовірності, достатності, а також із дослідження кожного із них окремо та у сукупності, суд, керуючись своїм внутрішнім переконанням на підставі всебічного, повного, об'єктивного з'ясування обставин справи, приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
В силу приписів ст.129 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14, 15, 18, 42, 45, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 91, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241, 242, 326 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Витрати на сплату судового збору залишити за позивачем.
3. Згідно з приписами ч.1 ст.241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
4. Відповідно до положень ч.1 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північно-західного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
5. Примірник повного судового рішення надіслати учасникам справи рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
Повне рішення складено 20 грудня 2019 р.
Суддя А.А. Тварковський
віддрук. прим.:
1 - до справи;
2 - позивачу - вул. Соборна, 59, м. Вінниця, 21050;
3 - відповідачу - АДРЕСА_1;
4 - КП "Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації" - вул.Соборна, буд.64, м.Вінниця, 21050;
5 - КП "Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації" - вул.Кропивницького, буд. 2, м.Вінниця, 21100.