ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
16 грудня 2019 року № 640/6976/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Смолія І.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України
про стягнення середнього заробітку за час вилущеного прогулу, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду м.Києва з позовом звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) до Міністерства внутрішніх справ України (далі - відповідач) про стягнення середнього заробітку за час вилущеного прогулу, зобов'язання вчинити дії.
Позивачем зазначено, що відповідачем не присвоєно спеціальне звання «майор» та не виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням доплати за спеціальне звання «майор».
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, надавши суду відзив, в якому просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 24.04.2014 згідно наказу №984о/с проходила службу у відділі громадської безпеки Управління транспортної міліції МВС України на посаді старшого інспектора.
Наказом МВС України від 10.12.2014 № 2561 о/с, відповідно до статті 17 Закону України «Про відпустки», ОСОБА_1 надано оплачувану відпустку у зв'язку із вагітністю та пологами з 20.11.2014 по 25.03.2015.
Згідно із наказом МВС України від 03.04.2015 № 589 о/с, відповідно до статті 18 Закону України «Про відпустки», ОСОБА_1 з 26.04.2015 по 20.01.2018 надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку.
Наказом МВС України № 2356 о/с від 06.11.2015 позивача згідно із п. 10 та 11 розділу XI Закону України «Про Національну поліцію» та відповідно до Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 06.11.2015 звільнено у запас Збройних Сил за п. 64 «з» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу в інші міністерства і відомства (організації).
Як зазначає відповідач, позивач вважаючи оскаржуваний наказ про звільнення протиправним, позивач звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом про: визнання протиправним та скасування наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 № 2356 о/с по особовому складу в частині звільнення ОСОБА_1 з займаної посади; поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора відділу громадської безпеки Управління транспортної міліції.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.03.2019 прийнятим у справі № 826/30/18 позов задоволено. Визнано протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України від 06.11.2015 №2356 о/с в частині звільнення ОСОБА_1 з займаної посади. Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора відділу громадської безпеки Управління транспортної міліції МВС України з 06.11.2015. Звернуто до негайного виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора відділу громадської безпеки Управління транспортної міліції МВС України з 06.1 1.2015.
На виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.03.2019 № 826/30/18, наказом МВС України від 24.04.2019 № 383 о/с поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого інспектора відділу громадської безпеки Управління транспортної міліції МВС України з 06.11.2015 (а.с. 44).
Законом України "Про міліцію" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, та Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, також у відповідній редакції визначено порядок проходження служби органів внутрішніх справ.
Згідно з ч. ст. 16 Закону України "Про міліцію", особовий склад міліції складається з працівників, що проходять державну службу в підрозділах міліції, яким відповідно до чинного законодавства присвоєно спеціальні звання міліції.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про міліцію" порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Положенням № 114 визначені спеціальні звання, які присвоюються особам, які перебувають на службі в органах внутрішніх справ. Безпосередньо до старшого начальницького складу відносяться такі спеціальні звання: майор міліції, підполковник міліції, полковник міліції.
Відповідно до абз. 5 пункту 27 Положення № 114, перші та чергові спеціальні звання рядового, молодшого, середнього і старшого начальницького складу присвоюються:
до підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби включно - начальниками головних управлінь МВС України в Криму, місті Києві та Київській області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі, на транспорті та науково-дослідних установ, ректорами вищих закладів освіти системи МВС України та прирівняними до них особами;
до полковника міліції, полковника внутрішньої служби включно - Міністром внутрішніх справ.
Згідно з пунктом 34 Положення №114 установлюються такі строки вислуги в спеціальних званнях осіб середнього І старшого начальницького складу: молодшого лейтенанта міліції, молодшого лейтенанта внутрішньої служби - 1 рік, лейтенанта міліції, лейтенанта внутрішньої служби - 2 роки, старшого лейтенанта міліції, старшого лейтенанта внутрішньої служби - 3 роки, капітана міліції, капітана внутрішньої служби - 3 роки, майора міліції, майора внутрішньої служби - 4 роки, підполковника міліції, підполковника внутрішньої служби - 5 років
Строк вислуги в спеціальному званні обчислюється від дня підписання наказу про присвоєння цього звання.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22.10.2014 №1118-р «Питання реформування органів внутрішніх справ України» було схвалено розроблену Міністерством внутрішніх справ Стратегію розвитку органів внутрішніх справ України та Концепцію першочергових заходів реформування системи Міністерства внутрішніх справ, основним завданням якої є оптимізація структури МВС.
Згідно зі змістом вказаної концепції МВС України повинне мати таку структуру, щоб жодним чином не асоціюватися з «міністерством поліції», виконуючи при цьому роль цивільного та відкритого органу.
Відповідно до цього документу МВС України є цивільним політичним органом управління ряду окремих служб.
На виконання взятих на себе зобов'язань МВС України розроблено та подано до Верховної Ради України проект Закону України «Про Національну поліцію», який після проходження відповідних погоджень прийнято 02.07.2015 та зареєстровано за № 580-У1ІІ.
Тобто, 02.07.2015 прийнято Закон України «Про Національну поліцію», який опубліковано 06.08.2015, із набранням чинності 07.11.2015.
Пунктом 5 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону передбачено втрату чинності Закону України «Про міліцію».
Відповідно до п. 7 розділу XI Прикінцевих та перехідних положень Закону було доручено Кабінету Міністрів України забезпечити створення центрального органу виконавчої влади поліції України та його територіальних органів.
На виконання цієї норми в межах повноважень, наданих ч. 1 ст. 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», постановою Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2015 року № 641 утворено Національну поліцію України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ.
Як вбачається зі змісту цієї постанови Уряду новостворений центральний орган виконавчої влади не є а ні правонаступником міліції, а ні структурним підрозділом МВС України.
Отже, в зв'язку з ліквідацією органів внутрішніх справ та втратив сили Закон України «Про міліцію» та з урахуванням Положення № 114 не передбачено вирішення питання щодо присвоєння спеціального звання «майор» громадянам, які не проходять службу в органах внутрішніх справ та/або звільнені зі служби.
Щодо вимоги позивача про стягнення з МВС України на користь ОСОБА_1 , середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням доплати за спеціальне звання «майор», суд зазначає наступне.
Згідно частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Право працівника на отримання середнього заробітку виникає лише тоді, коли працівник не працював до моменту поновлення його на посаді, або якщо його оплата праці була нижчою від отримуваної за посадою, з якої працівника було звільнено.
Вказана норма також кореспондується з визначеним статтею 43 Конституції України правом на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
У відповідності до п. 61 Положення додаткові і соціальні відпустки особам рядового і начальницького складу надаються відповідно до законодавства.
Відповідно до п.3.6.2. наказу МВС України від 31.12.2007 № 499 «Про впорядкування структури та умов грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за № 205/14896 (чинним на період виникнення правовідносин) особам рядового і начальницького складу за час перебування у відпустці по догляду за дитиною грошове забезпечення не виплачується. Таким особам призначається державна допомога по догляду за дитиною /до досягнення нею трирічного віку згідно із Законом України "Про державну допомогу сім 'ям з дітьми".
Згідно до п. 4 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 № 1105-XIV допомога по тимчасовій непрацездатності надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настання в неї одного з таких випадків, в тому числі, догляду за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом віком до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною.
У відповідності до ст. 18 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР за бажанням жінки або осіб, зазначених у частині третій цієї статті, у період перебування їх у відпустці для догляду за дитиною вони можуть працювати на умовах неповного робочого часу або вдома.
Таким чином, у спірний період позивач отримувала компенсацію втрати заробітної плати у формі допомоги по тимчасовій непрацездатності, відповідно, вимога про виплату грошового забезпечення є безпідставною,
Частиною 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем не доведено протиправності дій з урахуванням вимог, встановлених ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя І.В. Смолій