Справа № 539/692/17 Номер провадження 22-ц/814/2363/19Головуючий у 1-й інстанції Алтухова О.С. Доповідач ап. інст. Пилипчук Л. І.
16 грудня 2019 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя Пилипчук Л.І.,
судді Бондаревська С.М., Кривчун Т.О.,
секретар Зеленська О.І.,
з участю ОСОБА_1 , її представника - адвоката Чабаненка В.О., представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Ларькіної Г.Ю., представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката Кузьмич Н.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (із повідомленням учасників справи) у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 05 липня 2019 року (повний текст складено 10 липня 2019 року) та додаткове рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 16 липня 2019 року (повний текст складено 16 липня 2019 року), постановлені суддею Алтуховою О.С.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , виконавчого комітету Лубенської міської ради, ОСОБА_3 , треті особи: КП «Лубенське МБТІ», приватний нотаріус Лубенського міського нотаріального округу Стромко Ірина Вадимівна, про визнання дублікату свідоцтва про право власності на житло недійсним, визнання неправомірним і скасування рішення Лубенської міської ради, визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на частину домоволодіння,
14.03.2017 ОСОБА_1 звернулася в суд із вказаним позовом, в якому просила визнати:
- недійсними дублікат свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1 , виданий 27.05.2016 виконавчим комітетом Лубенської міської ради на ім'я ОСОБА_2 та договір дарування указаного житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки площею 0,06 га від 05.06.2016, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Лубенського міського нотаріального округу Полтавської області Стромко І.В;
- неправомірним і скасувати рішення Лубенської міської ради №331 від 28.12.2005 в частині реєстрації права власності на нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1 на ОСОБА_4 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 21/50 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 , що складається із житлового будинку А-2, гаража Б, погрібу б, літньої кухні В, вбиральні Г, огорожі №1.
Заявлені вимоги ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що є матір'ю відповідача ОСОБА_2 , на якого оформлено свідоцтво про право власності на будинок по АДРЕСА_1 . Цей будинок вона та її чоловік ОСОБА_5 будували на земельній ділянці, виділеній останньому під забудову рішенням Лубенської міської ради Полтавської області від 18.11.1992. Будівництво велось з 1993 року за спільні кошти і власними силами.
10.03.1999 ОСОБА_5 подарував незакінчений будівництвом будинок, 58% готовності, сину ОСОБА_2 та усі обов'язки по закінченню будівництва і здачі його в експлуатацію покладались на ОСОБА_2 . Останній обов'язки по договору дарування не виконав, оскільки завершували будівництво (42%) вона, позивач, із чоловіком. Весною 2005 року вона та її чоловік перейшли на постійне місце проживання до цього будинку, зайнявши частину, яка була відведена для батьків. У 2007 році ОСОБА_5 помер, а вона залишилась одна проживати у спірному будинку, який добудувала, утримувала та сплачувала комунальні послуги, тоді як ОСОБА_2 проживав зі своєю сім'єю за іншою адресою: АДРЕСА_2 . У 2013 році, після розірвання шлюбу, ОСОБА_2 повернувся проживати у будинок по АДРЕСА_1 разом зі своїм сином.
У жовтні 2014 року, коли у будинку було здійснено крадіжку, а її син в цей час перебував на військовій службі в зоні проведення антитерористичної операції, дізналася про те, що у 2006 році відповідач оформив на себе право власності на весь будинок.
Із травня 2015 року в їх будинку почала проживати співмешканка сина - ОСОБА_6 , а 17 липня 2015 року їй, позивачу, було перекрито доступ у будинок, захоплено все її майно, чим порушено її право на житло.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської областівід 27.10.2015 за ОСОБА_1 визнано право користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1 та вселено її в спірний будинок.
27.05.2016 відповідач отримав дублікат свідоцтва про право власності на будинок, а 05.06.2016 подарував цей будинок сторонній особі - ОСОБА_3 , в той час, коли існувала ухвала суду від 01.06.2016 про заборону відчуження спірного будинку.
Позивач вважає, що договір дарування укладено з метою невиконання судового рішення про її вселення до спірного будинку і тому цей договір слід розцінювати як уявну угоду, так як умови цього договору не виконані й у будинку проживає ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18.07.2017 позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково.
Визнано дублікат свідоцтва про право власності на нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1 , виданий 27.05.2016 у виконавчим комітетом Лубенської міської Ради на ім'я ОСОБА_2 - недійсним.
Визнано неправомірним та скасовано рішення Лубенської міської ради №331 від 28.12.2005 в частині реєстрації права власності на нерухоме майно - житловий будинок по АДРЕСА_1 на ОСОБА_2
Визнано недійсними договори дарування від 05.06.2016 у житлового будинку з господарськими будівлями та земельної ділянки, площею 0,06 га, розташованими по АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчені приватним нотаріусом Лубенського міського нотаріального округу Полтавської області Стромко І.В.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 21/100 частину домоволодіння по АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку А-2, гаражу Б; погребу б; літньої кухні В; вбиральні Г; огорожі №1.
Вирішено питання судових витрат.
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 21.09.2017 апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволені частково, скасовано рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18.07.2017 та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено./а.с.211-217 т.1/
Постановою Верховного Суду від 14.11.2018 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 18.07.2017 та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 21.09.2017 скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції./а.с.99-102 т.2/
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 05.07.2019 в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15.03.2017 щодо накладення арешту на домоволодіння, що належить ОСОБА_3 , який розташований в АДРЕСА_1 , та заборони ОСОБА_3 укладати будь-які угоди по відчуженню вищевказаного домоволодіння./а.с.61-69 т.3/
Рішення районного суду вмотивовано не доведеністю належними та допустимими доказами заявлених позовних вимог. Зокрема, в матеріалах справи відсутні будь-які докази чи дані, що свідчать про те, що між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та їх сином ОСОБА_2 існувала письмова домовленість про створення спільної сумісної власності. Окрім того, позивачем не надано жодного належного доказу завершення нею з чоловіком будівництва спірного будинку.
Додатковим рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 16.07.2019 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в сумі 2816,00 грн.; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у сумі 2816,00 грн./а.с.74-75 т.3/
Позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції від 05.07.2019 та додаткове рішення цього ж суду від 16.07.2019 й ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Вважає, що міськрайонним судом не враховано мотиви, викладені у постанові Верховного Суду по вказаній справі, а також попередніх рішень суду першої інстанції від 27.10.2015, 25.01.2016, 12.08.2016.
З урахуванням постанови Верховного Суду від 14.11.2018 позивач вважає, що єдиною підставою скасування рішення суду першої інстанції від 18.07.2017 стало визнання договору дарування недійсним повністю, а не частково, а в іншій частині позовних вимог Верховний Суд фактично підтримав висновки районного суду про наявність підстав для їх задоволення.
Вважає, що судовий процес відносно неї, як позивача, та оцінка наданих нею доказів був упередженим, а показання свідків перекручені та спотворені судом на користь відповідача. Доводить, що заявлені нею позовні вимоги підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , а доводи відповідача та його представникає наклепницькими та бездоказовими, такими, що спростовані нею в письмових поясненнях від 04.06.2019, які районний суд протиправно не прийняв, а у задоволенні клопотання про з'ясування цих обставин відмовив.
Вказує, що судом першої інстанції залишено поза увагою наявні у матеріалах справи письмові докази, та як наслідок - суд неправильно встановив фактичні обставини справи, які мають значення для її належного розгляду. Зокрема, вважає, що суд залишив поза увагою письмові докази, які мають суттєве значення для справи та відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України не потребують доказування, а саме: рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27.10.2015, від 25.01.2016 та від 12.08.2016, якими встановлено, що спірний будинок збудовано ОСОБА_5 і ОСОБА_1 ; акти вуличного комітету від 23.07.2015, від 29.07.2015, від 12.06.2017, акт будинкового комітету від 19.07.2015, якими підтверджено, що будинок збудовано силами і коштами батьків з 1993 року, в той час, коли проживали сім'єю з ОСОБА_2 до 2000 року.
Відсутність документів про будівництво і добудову позивач обумовлює тим, що вони залишилися у спірному будинку, доступу до якого вона не має, що також підтверджується наведеними доказами, а також витягами з кримінальних проваджень №12016170240001121,№12016170240001814, №120161702400011715, №1201617024000126.
Посилаючись на усні пояснення ОСОБА_2 від 22.05.2019, в яких він не зміг пояснити суду, де брав будівельні матеріали та яка їх вартість, вважає доведеним, що відповідач не має жодного відношення ні до будівництва житлового будинку, ні до його добудови 42%. Вважає, що районний суд знівелював свідчення самого ОСОБА_2 у його запереченні від 19.02.2013, в яких відповідач повідомив, що не мав коштів на завершення будівництва через фінансові труднощі родини, яка потребувала чималих коштів, а при спробі обмежити родину у фінансуванні в 2013 році дружина подала на розлучення.
З урахуванням ст.331 ЦК України вважає, що міськрайонним судом порушено права тих, хто збудував і добудував спірний житловий будинок, а саме, її та ОСОБА_5 . Із підстав, викладених у позовній заяві, наголошує, що про оформлення відповідачем на себе права власності на все домоволодіння дізналася у жовтні 2014 року, тому строк для подання позову нею не пропущений.
Відповідач ОСОБА_2 та представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_11 подали відзив на апеляційну скаргу, в якому просять відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а судові рішення залишити без змін.
Вважають, що позивач не довела, що разом із покійним чоловіком своїми силами та коштами здійснила добудову спірного житлового будинку. В процесі добудови між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та їх сином ОСОБА_2 не укладалася письмова угода про створення ними спільної сумісної власності, тому позовні вимоги про визнання права власності на 21/50 частину домоволодіння задоволенню не підлягають.
При укладенні 05.06.2016 між відповідачами договору дарування спірного будинку дарувальник не мав обмежень щодо свого права розпорядження предметом договору, цей договір не був уявним, тому відсутні підстави для визнання його недійсним./а.с.148-154 т.3/
20.09.2019 та 15.10.2019 приватний нотаріус Стромко І.В. надала пояснення на апеляційну скаргу, в яких просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а судові рішення залишити без змін./а.с.160-161 т.3/
20.09.2019 та 09.10.2019 КП «Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» подало заяви про розгляд справи за відсутності представника бюро, при розгляді справи покладається на розсуд суду.
08.10.2019 ОСОБА_12 подала відповідь на відзив, якою заперечила викладене у відзиві відповідачів на її апеляційну скаргу./а.с.214-218 т.3/
У суді апеляційної інстанції позивач та її адвокат підтримали доводи апеляційної скарги, наполягаючи на її задоволенні, оскільки вважають доведеним участь позивача та її покійного чоловіка у добудові 42% незавершеного будівництвом будинку, 58% якого було подаровано сину в 1999 році.
Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ларькіна Г.Ю. проти апеляційної скарги заперечила з підстав, викладених у відзиві.
Представник відповідача ОСОБА_3 - адвокат Кузьмич Н.О. також заперечила проти апеляційної скарги, наполягаючи на правомірності набуття її довірителем права на спірний будинок на підставі договору дарування.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників справи, вивчивши матеріали справи і перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.
Судом установлено та не оспорюється сторонами, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі з 1970 року.
Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 18 листопада 1992 року №202 ОСОБА_5 виділено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку в АДРЕСА_1 , та 01.12.1992 видано дозвіл на індивідуальне житлове будівництво за вказаною адресою./а.с.8 т.1/
Рішення виконкому Лубенської міської ради від 24.12.1997 №289 ОСОБА_5 дозволено продовжити строк будівництва до 24.12.1998./а.с.10 т.1/
24.12.1998 рішенням виконкому Лубенської міської ради №316 дозволено незакінчений будівництвом житловий будинок, що становить 58% готовності, у АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_5 , подарувати сину ОСОБА_2 ; всі обов'язки по закінченню будівництва та здачі його в експлуатацію покладаються на ОСОБА_2 /а.с. 211 т.2/.
10.03.1999 між ОСОБА_13 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Першої Лубенської державної нотаріальної контори Афанасієвською І.В., зареєстрований в реєстрі за №2-464, відповідно до умов якого ОСОБА_13 подарував ОСОБА_2 незакінчений будівництвом житловий будинок 58% АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому всі обов'язки по закінченню будівництва житлового будинку та здачі його в експлуатацію договором покладено виключно на ОСОБА_2 /а.с. 11 т.1/.
Рішенням виконкому Лубенської міської ради від 22.12.1999 №276 за ОСОБА_2 закріплена і залишена в приватній власності земельна ділянка, що розташована в АДРЕСА_1 ./а.с. 212-218 т.2/
28.12.2005 рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області затверджено акт про закінчення будівництва та введення його в експлуатацію ОСОБА_2 /а.с. 9 т.1/.
16.01.2006 ОСОБА_2 отримав свідоцтво про право власності на спірний будинок./а.с. 13 т.1/
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 жовтня 2015 року, яке набрало законної сили 18 лютого 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виселення із будинку, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права на проживання, вселення в спірний будинок, визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням, розташованим у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та вселено її у вказаний житловий будинок. У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено./а.с.18-20 т.1/
05 червня 2016 року ОСОБА_2 подарував житловий будинок та земельну ділянку з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташовані у АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 . Відповідні договори дарування посвідчені 05.05.2016 приватним нотаріусом Лубенського міського нотаріального округу Полтавської області Стромко І.В. по р.№№ 545,548./а.с. 52,97-98 т.1/
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, міськрайонний суд виходив з підстав їх недоведеності, що виключає можливість застосування наслідків пропуску строку позовної давності. Рішення суду першої інстанції обгрунтовано тим, що 10.03.1999 власник ОСОБА_13 подарував ОСОБА_2 будинок готовністю 58%, а не частку від цього будинку, при цьому всі обов'язки по закінченню будівництва і введення його в експлуатацію згідно договору покладені на відповідача ОСОБА_2 . Тобто, дарувальник мав волевиявлення на набуття права власності своїм сином на будинок у цілому, за життя ОСОБА_13 указаний правочин жодною із сторін не оспорювався та є чинним. Доказів існування між сторонами письмових домовленостей про створення спільної сумісної власності матеріали справи не містять. Не доведеними є твердження позивача, що будівництво спірного будинку завершували вона та її покійний чоловік, тоді як наявні в матеріалах справи витяги з ЄРДР та актів вуличного комітету не стосуються предмета доказування, яким є факт будівництва 42% спірного домоволодіння. Показання допитаних у суді свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_14 та ОСОБА_9 районним судом оцінено критично, оскільки вони стосуються періоду будівництва будинку до укладення договору,а факт замовлення і оплати дверей не може бути підтвердженням добудови позивачем 42% будинку.
Враховуючи, що ОСОБА_2 мав законне право провести реєстрацію права власності на все домоволодіння за собою та отримувати дублікати правовстановлюючих документів, решта заявлених позивачем вимог задоволенню не підлягають.
Апеляційний суд з такими висновками суду першої інстанції погоджується. Доводи апеляційної скарги правильність таких висновків не спростовують, зводяться до незгоди з рішенням суду та переоцінки доказів, яким суд надав належну правову оцінку.
Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення прави.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення (ч.2 ст.77 ЦПК).
Відповідно до ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, яків ходять до предмета доказування.
Відповідно до ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
За приписами ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно статті 263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обгрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» при розгляді позовів, пов'язаних зі спільною власністю громадян, суди мають виходити з того, що відповідно до чинного до 01 січня 2004 року законодавства спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШтС України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно. що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункти 1,2 статті 17, стаття 18 Закону України «Про власність»).
В інших випадках спільна власність громадян визнається частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності у разі придбання майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.
Із матеріалів справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між сторонами до набрання чинності Цивільним кодексом 2004 року та продовжилися після набрання ним чинності.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що ОСОБА_13 подарував сину ОСОБА_2 не частину спірного будинку, а будинок готовністю 58%, поклавши на нього обов'язок завершення будівництва та введення в експлуатацію. Враховуючи, що вказаний договір дарування відбувся з відому ОСОБА_1 , яка, як дружина дарувальника, не оспорювала його, слід дійти висновку, що перехід у 1999 році права власності на незавершене будівництво та обов'язків забудовника до ОСОБА_2 є правомірним.
Предметом доказування у даній справі є завершення будівництва спірного будинку, а саме здійснення будівництва на 42% за рахунок участі позивача та її покійного чоловіка їхньою працею та коштами та, як наслідок, створення спільної сумісної власності.
Аналізуючи та оцінюючи надані позивачем докази, міськрайонний суд дійшов обгрунтованого висновку про недоведеність заявлених позивачем вимог, оскільки в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що між ОСОБА_1 , ОСОБА_5 та їх сином ОСОБА_2 існувала письмова домовленість про створення спільної власності та що будівництво спірного будинку завершила вона з покійним чоловіком.
При цьому апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що акти вуличного комітету, на які посилається позивач на підтвердження здійснення нею з чоловіком добудови і завершення будівництва спірного будинку, не мають відношення до предмета доказування.
Зокрема, в акті вуличного комітету від 23.07.2015 про обстеження проживання у будинку, який належить ОСОБА_2 , зазначено, що комісія встановила і підтверджує, що будинок по АДРЕСА_1 зведено на земельній ділянці, відведеній під забудову ОСОБА_13 , який в шлюбі з ОСОБА_1 і збудували цей будинок. Весною 2015 вони переїхали в цей будинок на постійне проживання, продовжуючи будівництво. Восени 2005 року ОСОБА_13 тяжко захворів та догляд за ним здійснювала ОСОБА_1 У 2006 році будинок зданий в експлуатацію і оформлений на ОСОБА_2 . Після смерті ОСОБА_5 (2007 рік) доглядала за будинком, добудувала його, звела паркан, ворота,зробила водовідвід із дахів будівель, підготовила до проживання дві кімнати, інші кімнати побілила, зробила зовнішнє утеплення частини будинку./а.с.135 т.2/
Вказаний акт не є належним і допустимим доказом створення спільної сумісної власності позивача і відповідача ОСОБА_2 на спірну частину житлового будинку, оскільки викладене в ньому є загальними твердженнями, без конкретизації часу, обсягів виконаних робіт та підтвердження їх відповідними доказами, без посилання на джерело викладеної в акті інформації /а.с.135 т.2/,
Інші акти, на які позивач посилається, взагалі не стосуються позовних вимог, що є предметом розгляду в даній справі. Зокрема, в акті від 29.07.2015 зазначено про недопущення позивача ОСОБА_2 у кімнату будинку АДРЕСА_1 а.с.83 т.1/, в акті від 12.06.2017 - про перешкоди у доступі ОСОБА_1 до подвір'я спірного будинку із-за неможливість відкрити хвіртку за повідомленим їй при вселенні кодом /а.с.127 т.1/, в акті від 27.06.2017 - проперешкоди в доступі ОСОБА_1 до спірного будинку/а.с.128 т.1/
За таких обставин зазначені акти не є належними та достатніми доказами набуття позивачем права на частину спірного будинку.
Апеляційний суд відхиляє, як неспроможні, доводи апеляційної скарги, що позовні вимоги підтверджені письмовими доказами, які мають суттєве значення для справи та відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України не потребують доказування, а саме: рішеннями Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27.10.2015, від 25.01.2016 та від 12.08.2016, якими, за твердженням ОСОБА_1 , встановлено, що спірний будинок збудовано нею та ОСОБА_5 .
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, які встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Однак, як убачається зі змісту наведених позивачкою рішень Лубенського міськрайонного суду Полтавської області, вони не містять преюдиційних обставин для даної справи.
Зокрема, рішенням суду від 27.10.2015 визнано право ОСОБА_1 , як члена сім'ї власника житлового будинку ОСОБА_2 , на користування спірним будинком. Дійсно у тексті вказаного рішення, в мотивованій його частині, зазначено, що ОСОБА_1 разом з чоловіком ОСОБА_5 спільно, за власні кошти продовжували будівництво будинку, який 16.01.2006 був зданий в експлуатацію і власником якого є ОСОБА_2 /а.с.18-20 т.1/ Однак викладене не створює преюдиції факту створення спільної сумісної чи часткової власності, оскільки зазначене не було предметом позову у вказаній справі, в якій ОСОБА_1 доводила своє право користування жилим приміщенням у будинку, а не право власності.
З цих же підстав апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо преюдиційного значення в даній справі рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 25.01.2016 відмовлено у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_15 про усунення перешкод щодо участі у вихованні та вільному спілкуванні з дитиною батьком, який проживає окремо; рішення цього ж суду від 12.08.2016, яким відмовлено у позові ОСОБА_1 про визнання права власності на частку у житловому будинку за набувальною власністю, оскільки вона не є власником цього будинку, а лише користується ним, як член сім'ї. /а.с.18-20, 22, 90-91 т.1/
Отже, вказані судові рішення не підтверджують, що добудова 42% спірного будинку здійснена позивачем та її покійним чоловіком їхньою працею та коштами на підставі письмової домовленості із власником ОСОБА_2 . Натомість, дарування незавершеного будівництва з переведенням прав забудовника на користь сина, введення в експлуатацію спірного житлового будинку і оформленням права власності на нього підтверджує, що його батьки, в тому числі позивачка, визнали його право власності.
Апеляційний суд також відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування районним судом мотивів, викладених у постанові Верховного Суду від 14.11.2018, якою було скасовано попередні судові рішення в даній цивільній справі та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції./а.с.99-102 т.2/
Із обставин справи дійсно вбачається, що дозвіл на індивідуальне будівництво в АДРЕСА_1 , було отримано ОСОБА_5 01.12.1992 під час шлюбу з позивачем, однак 10.03.1999 незакінчений будівництвом спірний будинок (58% готовності) забудовник подарував сину ОСОБА_2 . Позивачем не доводилося, що таке відчуження проведено без її згоди. Продовження та завершення будівництва спірного будинку, навіть за її та чоловіка участі без угоди щодо створення спільної власності з новим власником - ОСОБА_2 не створює правового статусу цього будинку як спільної сумісної чи часткової власності сторін. Крім того, позивач не надала суду доказів, які б підтверджувала конкретний обсяг понесених нею та покійним чоловіком затрат на добудову та які б становили 21/50 частку спірного будинку, про право власності на яку вона заявила.
Суд першої інстанції належним чином оцінив додані до матеріалів справи позивачем витяги з ЄРДР та акти вуличного комітету, які не стосуються спору в даній справі, а також показання свідків. Зокрема, покази свідків ОСОБА_7 та ОСОБА_14 стосуються періоду будівництва будинку до укладення договору дарування між ОСОБА_13 та ОСОБА_2 , а показання ОСОБА_9 щодо замовлення та оплати дверей позивачем не підтверджують добудову позивачем 42% будинку та не можуть бути підставою для визнання права власності на частину будинку.
Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції перекрутив показання свідків та спотворив на користь відповідача, тоді як заявлені нею позовні вимоги підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .
Апеляційний суд дослідив показання свідків, на які посилається позивач, та встановив, що вони не мають доказового значення щодо предмету позову, оскільки містять загальні висловлювання про те, що позивач з чоловіком приймала участь у будівництві, виконуючи певні роботи власними силами за рахунок будівельних матеріалів, виписаних за місцем роботи ОСОБА_5 .
Так, свідок ОСОБА_7 повідомив, що раніше працював з ОСОБА_5 та проживав до його смерті в одному будинку по АДРЕСА_5 . За місцем роботи покійний виписував будівельні матеріали за рішенням профспілки, головою якої був свідок. Будівельні матеріали отримувалися в рахунок зарплати, їх кількість та який це був період, - не пам'ятає. Свідок звільнився на пенсію у 2007 році, ОСОБА_5 пішов на пенсію на п'ять років раніше. За чиї кошти добудовувався будинок, коли ОСОБА_5 пішов на пенсію - не знає.
Свідок ОСОБА_9 пояснив, що робив у спірному будинку двері та підлогу за замовленням позивачки, за життя її чоловіка, приблизно у 2005-2006 роках.
Свідок ОСОБА_14 пояснила, що бачила, як ОСОБА_1 трудилася на будівництві будинку - штукатурила, робила стяжку, ремонтувала піч. За чиї кошти після 1999 року будувався будинок - не знає, припускає, що з чоловіком за спільні кошти. Після смерті свого чоловіка у 2000 році жодного разу у будинок по АДРЕСА_1 не приходила. Далі свідок уточнила, що один раз приходила, коли будівництво вже було завершено, але відповідач її туди не пустив.
Свідок ОСОБА_10 у судовому засіданні 17.05.2017 пояснив, що, як зварювальник, допомагав по дому в 2005 році, ОСОБА_1 чистила труби, красила батареї, підсобляла.
Дослідивши показання вказаних свідків, апеляційний суд приходить до висновку, що вони не відповідають вимогам ст.ст.79,80 ЦПК України щодо достовірності та достатності, оскільки на їх підставі неможливо встановити дійсні обставини справи, які входять до предмету доказування.
19.09.2019 ОСОБА_1 подала в апеляційний суд заяву-клопотання про долучення до матеріалів справи письмових свідчень свідків, допитаних у судовому засіданні по рішенню від 27.10.2015 та заявлених нею по даній справі, а саме, свідків ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 /т.3 а.с.141-146/
Апеляційний суд не приймає до уваги зазначені письмові пояснення, оскільки вони не є належними доказами в розумінні вимог ст.ст.76,78,230 ЦПК України.
Також не є належним та допустимим доказом позовних вимог ОСОБА_20 копія заперечень ОСОБА_2 у його справі про розірвання шлюбу, в якому нібито останній визнає, що будинок був побудований батьками. Суд першої інстанції дослідив матеріали цивільної справи про розірвання шлюбу та оригінал вказаного заперечення, в якому зазначено, що будинок був подарований. При цьому в копії заперечень, наданої ОСОБА_1 , явно вбачається виправлення слова «подарованому» на «побудованому»./т.2 а.с.252/
Доводи позивача щодо будівництва спірного будинку для проживання двох сімей також не знайшли свого підтвердження, оскільки із технічного плану будинку не вбачається, що він має відокремлені (на дві квартири у будинку) житлові і допоміжні приміщення. Центральний вхід у житловий будинок з вулиці Миронченка розташований через приміщення 1-1, 1-2 (коридор), а вхід через приміщення 1-7 обумовлений входом до котельні (1-8). /а.с.16 т.1/ Докази того, що спірний будинок від початку забудови проектувався на дві окремі квартири - відсутні, а можливість проживання в цьому будинку двох сімей обумовлюється наявністю житлових приміщень та правом члена сім'ї чи бувшого члена сім'ї власника на проживання у будинку.
Доводи апеляційної скарги, що згідно постанови Верховного Суду від 14.11.2018 єдиною підставою скасування рішення суду першої інстанції від 18.07.2017 стало визнання договору дарування недійсним повністю, а не частково, а в іншій частині позовних вимог Верховний Суд фактично підтримав висновки районного суду про наявність підстав для їх задоволення, - є довільним тлумаченням змісту судового рішення та не спростовують висновки суду першої інстанції за результатами повторного розгляду справи.
Не заслуговують на увагу та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги щодо упередженості суду до неї, оскільки вони грунтуються на суб'єктивному сприйнятті процесуальних дій суду, в тому числі оцінки зібраних у справі доказів, яка зроблена судом не на її користь, тоді як матеріали справи вказують, що суд першої інстанції діяв в межах наданих йому повноважень, з дотриманням норм процесуального права.
Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що доводи відповідача та його представника є наклепницькими та бездоказовими, такими, що спростовані нею в письмових поясненнях від 04.06.2019, які районний суд протиправно не прийняв, а у задоволенні клопотання про з'ясування цих обставин відмовив, - апеляційний суд визнає неспроможними, оскільки суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи та надав їм належну правову оцінку. Письмові пояснення сторони у справі не є доказами та підлягають доведенню кожною стороною відповідно до визначеного ч.3 ст.12,ч.1 ст.81 ЦПК України обов'язку доказування і подання доказів. Лише обставини,визнані судом загально відомими, не потребують доказування (ч.3 ст.82 ЦПК України).
Не звільняє позивача від обов'язку доказування й обгрунтування відсутності у неї документів про будівництво і добудову тим, що вони залишилися у спірному будинку, доступу до якого вона не має, посилаючись на витяги з кримінальних провадженнях. Вказані позивачем витяги з ЄДРДР підтверджують внесення відомостей до реєстру за заявами ОСОБА_1 , однак не є доказом позовних вимог.
Апеляційний суд визнає неспроможними та відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 при наданні усних пояснень в судовому засіданні від 22.05.2019 не зміг пояснити суду, де брав будівельні матеріали та яка їх вартість, а отже не має жодного відношення ні до будівництва, ні до добудови 42%, а суд першої інстанції порушив положення ст.331 ЦК України.
Відповідно до положень ч.2 ст.328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Тобто діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно. За приписами норми ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно, зокрема, житлові будинки, виникає після завершення будівництва (створення майна), прийняття його в експлуатацію та держаної реєстрації.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_2 завершив будівництво та рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради від 28.12.2005 затверджено акт про закінчення будівництва та вводу в експлуатацію, а 16.01.2006 йому видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно й здійснено державну реєстрацію КП «Лубенське МБТІ» в реєстровій книзі №86, реєстровий номер 10144./а.с.10, 13-14/
Отже, вказані вимоги закону відповідачем при набутті права власності на спірний будинок дотримані та позивачем не спростовано презумпцію правомірності набуття відповідачем у січні 2006 року права власності на новостворений об'єкт нерухомості, яким він розпорядився на власний розсуд, подарувавши його ОСОБА_3 згідно нотаріально посвідченого договору дарування від 05.06.2016.
Крім того, апеляційний суд враховує, що позивач, заперечуючи матеріальну спроможність ОСОБА_2 закінчити будівництво подарованого незавершеного будівництвом житлового будинку, також не надала доказів своїх матеріальних можливостей та відповідних затрат на спірну добудову.
Доводи позивача, що про оформлення відповідачем на себе права власності на все домоволодіння дізналася у жовтні 2014 року та не пропустила строк звернення до суду апеляційним судом до уваги не приймаються, оскільки ніяким чином не спростовують висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд відхиляє доводи позивача в апеляційній інстанції про те, що відповідачі уклали щодо спірного житлового будинку правочин, який суперечить вимогам ч.ч.1,5 ст.203 ЦК України та відповідно до ст.215 ЦПК України є підставою для визнання правочину недійсним, оскільки укладений під час дії ухвали Лубенського міськрайонного суду Полтавської області суду від 01.06.2016 про заборону відчуження спірного домоволодіння. По-перше, позивач не є стороною договору, не набула права власності на вказаний будинок та не може обмежувати право власника ОСОБА_2 щодо розпорядження його майном на власний розсуд. По-друге, вказана ухвала суду щодо заборони відчуження постановлена в іншій цивільній справі та не була пред'явлена позивачем до виконання негайно. На час укладення 05.06.2016 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчення приватним нотаріусом Стромко І.В. ніяких арештів чи заборон відчуження, заборони реєстраційних дій чи інших обтяжень житлового будинку та земельної ділянки у Єдиних Державних реєстрах не було, а тому не існувало перешкод на укладення та посвідчення вказаного договору.
Доводи позивача щодо уявності, фіктивності оспорюваного нею правочину зводяться до твердження, що вказаний договір не був спрямований на настання реальних правових наслідків та укладений з метою невиконання судового рішення про її вселення до спірного будинку. Однак судом першої інстанції з'ясовано, що рішення суду про її вселення було належно виконано.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що права власника на розпорядження будинком є первинним, та власник будинку має право на вільне розпорядження своєю власністю, яке не може бути поставлене в залежність від прав користувачів будинку, захист прав та свобод яких передбачений нормами житлового законодавства та ЦК України.
Позивачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів, що оспорюваний договір дарування мав ознаки введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Сама по собі обставина, що в даний час ОСОБА_3 постійно у будинку не проживає, не свідчить про фіктивність договору. Крім того, ОСОБА_3 проводить поточний ремонт будинку: у 2016 році ним проведено заміну вікон у житловому будинку, у 2017 році відремонтований дах після стихійного лиха./а.с.172-170 т.2/.
За таких обставин висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для визнання договору дарування недійсним є правомірним та обгрунтованим.
Інші доводи позивача є ідентичними підставам звернення до суду, нічим не підтверджені та є припущеннями позивача, на яких не може ґрунтуватися рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINANDOTHERSv. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 05 липня 2019 рокута додаткове рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 16 липня 2019 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 20.12.2019.
Головуючий суддя Л.І. Пилипчук
Судді С.М.Бондаревська
Т.О.Кривчун