Справа № 161/10690/18 Провадження №11-кп/802/476/19 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Категорія:ч.1 ст. 286 КК України Доповідач: ОСОБА_2
17 грудня 2019 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
законних представників
потерпілої ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12018030010000079 за апеляційними скаргами прокурора у кримінальному провадженні та захисника ОСОБА_11 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2019 року,
Даним вироком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Хорохорин Луцького району Волинської області, українця, громадянина України, з середньою-спеціальною освітою, неодруженого, непрацюючого, проживаючого АДРЕСА_1 , раніше не судимого
засуджено за:
ч. 1 ст. 286 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 (два) роки, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 (один) рік 6 (шість) місяців;
ч.1 ст.135 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік обмеження волі.
На підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю злочинів шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно визначено ОСОБА_7 покарання у виді обмеження волі строком на 2 (два) роки 6 (шість) місяців, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 (один) рік 6 (шість) місяців.
Строк відбуття покарання обвинуваченому постановлено рахувати з моменту приведення вироку до виконання.
Запобіжний захід обвинуваченому до вступу вироку в законну силу застосовано у вигляді особистого зобов'язання з покладенням обов'язків: 1) не виїжджати за межі м. Луцьк та Луцького району Волинської області, без дозволу суду; 2) повідомляти суд про зміну місця проживання, роботи або навчання.
Цим вироком цивільний позов прокурора Луцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної ради до ОСОБА_7 про відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням неповнолітньої потерпілої ОСОБА_12 залишено без задоволення, цивільний позов потерпілої ОСОБА_12 до ОСОБА_7 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також витрат пов'язаних із наданням правової допомоги - задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_7 в користь потерпілої ОСОБА_12 матеріальну шкоду в розмірі 24435,92 (двадцять чотири тисячі чотириста тридцять п'ять гривень дев'яносто дві копійки) гривень, моральну шкоду в розмірі 70 000 (сімдесят тисяч) гривень та витрати пов'язані із наданням правової допомоги в розмірі 5600 (п'ять тисяч шістсот) гривень.
Вироком вирішено долю речових доказів та арештованого майна.
За вироком суду ОСОБА_7 визнаний винним та засуджений за те, що він, 08.01.2018 року, близько 21:40 год., в темну пору доби, керуючи, керуючи технічно справним автомобілем марки «Опель Вектра» н.з. « НОМЕР_1 », рухаючись на пр. Відродження в крайній лівій смузі руху в напрямку до пр. Молоді зі сторони вул. Рівненської в м. Луцьку, зі швидкістю приблизно 50-55 км./год., наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, який розташований навпроти будинку № 14а на пр. Відродження в м. Луцьку, не вибрав безпечної швидкості, проявив безпечність та неуважність, неправильно оцінив дорожню обстановку, відволікся від її спостереження, продовжував рух прямо зі сталою швидкістю тим самим, не переконався у відсутності на пішохідному переході пішоходів, порушивши п.п.2.3 (б), 12.1, 18.1 Правил дорожнього руху України, не вжив негайних заходів для зменшення швидкості руху аж до зупинки транспортного засобу, таким чином не надав дорогу пішоходу ОСОБА_12 , яка здійснювала перехід проїжджої частини дороги по нерегульованому пішохідному переході зліва направо відносно руху транспортного засобу, та здійснив наїзд на останню. Внаслідок порушення правил безпеки дорожнього руху обвинувачений ОСОБА_7 спричинив потерпілій ОСОБА_12 тілесне ушкодження у вигляді черепно-мозкової травми у вигляді забою головного мозку в лівій тім'яній частці з посттравматичним субарахноідальним крововиливом над тенторіумом і по міжпівкулевій щілині на рівній тім'яних долей ззаду. Згідно висновку судово-медичної експертизи № 206 від 06.03.2018 року, за ступенем тяжкості закрита черепно-мозкова травма у вигляді забою головного мозку в лівій тім'яній частці з посттравматичним субарахноїдальним крововиливом над тенторіумом і по міжпівкулевій щілині на рівні долей ззаду - відноситься до категорії середнього ступеня тяжкості, за ознакою тривалого розладу здоров'я, оскільки для її лікування знадобився час більше 21-ї доби. В прямому причинному зв'язку з виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та наслідками, що настали, перебуває грубе порушення водієм ОСОБА_7 вимог п.п.2.3 (б), 12.1, 18.1 Правил дорожнього руху України.
Він же, 08.01.2018 року, близько 21:40 год., після того, як допустив наїзд автомобілем марки «Опель Вектра» н.з. « НОМЕР_1 » на потерпілу ОСОБА_12 , завідомо знаючи, що остання перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, отриманого в результаті дорожньо-транспортної пригоди і яку обвинувачений ОСОБА_7 поставив в небезпечний для життя стан, маючи змогу надати їй допомогу на місці ДТП, не зупинився та самовільно покинув місце пригоди.
Не оспорюючи фактичні обставини кримінального провадження прокурор оскаржує вирок у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м'якості.
Посилається, що суд першої інстанції при формулюванні обвинувачення ОСОБА_7 за вчинення умисного завідомого залишення без допомоги потерпілої ОСОБА_12 , яка перебувала в небезпечному для життя стані і була позбавлена вжиття заходів до самозбереження внаслідок іншого безпорадного стану, а саме, отримання середньої тяжкості тілесних ушкоджень в результаті вчинення наїзду неї автомобілем під керуванням ОСОБА_7 , якщо той, хто залишив без допомоги сам поставив потерпілу в небезпечний для життя стан, тобто злочину, передбаченого ч.1 ст. 135 КК України зайво включив до обвинувачення ознаку, про те, що обвинувачений зобов'язаний був піклуватись про потерпілу і мав змогу надати їй допомогу.
Крім цього, наводить у своїй апеляційній скарзі, що додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами наближене до мінімальної межі, визначеної санкцією ч.1 ст. 286 КК України, на строк 1 рік 6 місяців, є надто м'яким, з огляду на обставини вчинення злочину, його наслідки, стан здоров'я потерпілої, думку потерпілої, якій на даний час збитки в повному обсязі не відшкодовані, і яка наполягала на призначенні виключно суворого покарання.
Разом із тим апелянт вважає висновки суду в частині залишення без розгляду цивільного позову прокурора Луцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної ради до ОСОБА_7 про відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням неповнолітньої ОСОБА_12 необґрунтованими, оскільки кошти були сплачені ОСОБА_7 на рахунок КП «Луцька міська клінічна лікарня», в той час як ОСОБА_12 проходила лікування у Волинському обласному дитячому територіальному медичному об'єднанні.
Просить вирок суду скасувати, ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_7 за ч.1 ст. 286 КК України покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на 3 роки; за ч.1 ст. 135 КК України покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік. На підставі ч.1 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно визначити покарання ОСОБА_7 у виді обмеження волі строком на 2 роки 6 місяців з позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 3 роки.
Виключити з формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним за ч.1 ст. 135 КК України кваліфікуючу ознаку «зобов'язаний був піклуватись про потерпілу і мав змогу надати їй допомогу».
Цивільний позов прокурора Луцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної ради до ОСОБА_7 про відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням неповнолітньої ОСОБА_12 задовольнити повністю. В решті вирок залишити без змін.
Захисник ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 оскаржує вирок суду у зв'язку невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі винного. Посилається на те, що судом не було взято до уваги, що обвинувачений визнав свою вину повністю, та підтвердив факт залишення потерпілої в небезпеці, протягом всього часу розслідування кримінального провадження давав правдиві визнавальні показання, чим активно сприяв розкриттю злочинів, щиро розкаявся у скоєному, добровільно відшкодував витрати на лікування. Також суд належним чином не врахував особу обвинуваченого, який характеризується виключно з позитивної сторони, його вік, стан здоров'я, ту обставину, що обвинувачений допомагає своїм батькам у веденні сільського господарства. Просить вирок суду першої інстанції в частині призначеного основного і додаткового покарання змінити, призначити ОСОБА_7 за ч.1 ст. 286, ч.1 ст. 135 КК України остаточне покарання з застосуванням інституту звільнення від відбування основного покарання з випробуванням з встановленням йому іспитового строку на підставі ст. 75 КК України, без призначення додаткової міри покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. В решті вирок суду залишити без змін.
Заслухавши доповідача, який виклав суть вироку і доводи апеляційних скарг, обвинуваченого, його захисника, які підтримали подану адвокатом апеляційну скаргу, заперечили скаргу прокурора, думку прокурора, який підтримав свою апеляційну скаргу, просив відмовити в задоволенні скарги захисника, перевіривши матеріали кримінального провадження, апеляційний суд приходить до наступного висновку.
Згідно з вимогами статті 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно до ст. 374 КПК України, у разі визнання особи винуватою у мотивувальній частині вироку зазначається формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення.
Викладені у вироку суду висновки про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286, ч.1 ст. 135 КК України, за вчинення яких його засуджено, ґрунтуються на сукупності зібраних у провадженні доказів, які у повному обсязі досліджені судом першої інстанції під час судового розгляду провадження, та є взаємоузгодженими між собою і відповідають фактичним обставинам справи.
В апеляційних скаргах не оспорюється факт вчинення ОСОБА_7 інкримінованих йому правопорушень та кваліфікація його дій за ч. 1 ст. 286 та ч. 1 ст. 135 КК України.
Проте при перевірці матеріалів кримінального провадження апеляційним судом установлено, що доводи прокурора про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при формулюванні обвинувачення за ч. 1 ст. 135 КК України є слушними.
Так, при викладенні фактичних обставин щодо вчинення засудженим ОСОБА_7 залишення в небезпеці потерпілої ОСОБА_12 , тобто злочину, передбаченого ч.1 ст.135 КК України суд помилково вказав, що обвинувачений зобов'язаний був піклуватись про потерпілу і мав змогу надати їй допомогу, тобто вказівку, яка не відповідає правовій кваліфікації дій обвинуваченого. Оскільки, як слідує із матеріалів кримінального провадження, в ході судового розгляду доведено вчинення ОСОБА_7 завідомого залишення без допомоги потерпілої ОСОБА_12 , яка перебувала у небезпечному для життя стані і була позбавлена вжити заходів до самозбереження внаслідок іншого безпорадного стану в разі, коли обвинувачений сам поставив потерпілу в небезпечний для життя стан.
За таких обставин судове рішення підлягає зміні, шляхом виключення із його мотивувальної частини даної вказівки при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним за вчинення ОСОБА_7 злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України.
Згідно зі статтями 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом'якшують і обтяжують.
Згідно з роз'ясненнями, наведеними у п.20 постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорт, а також про адміністративні правопорушення на транспорті», при призначенні покарання за відповідною частиною статті 286 КК України, суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів, працівників, відповідальних за технічний стан і правильну експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання, та особу винного.
При перевірці вироку в частині призначеного покарання за доводами апеляційних скарг прокурора та захисника, апеляційний суд звертає увагу, що судом враховано обставини, на які посилаються апелянти.
Що стосується призначеного ОСОБА_7 покарання, то при вирішенні цього питання судом першої інстанції, у відповідності до вимог ст. 65 КК України, враховано ступінь тяжкості вчинених ним злочинів, які відносяться до категорії злочинів невеликої тяжкості, всі обставини справи та дані про особу обвинуваченого, а також враховано наслідки, що настали, стан здоров'я потерпілої, обставини, які пом'якшують покарання - активне сприяння розкриттю злочину, часткове відшкодування завданих збитків, відсутність обставин, які б обтяжували покарання, та правильно, на думку апеляційного суду, визначено йому покарання у виді обмеження волі в межах санкцій визначених ч.1 ст. 286, ч.1 ст. 135 КК України з позбавленням права керувати транспортнимим засобами.
Мотивуючи свої висновки щодо обраного ОСОБА_7 виду та розміру основного покарання, суд першої інстанції узяв до уваги, що обвинувачений раніше не судимий, вперше притягується до кримінальної відповідальності, свою вину визнав повністю, має постійне місце проживання за яким характеризується із позитивної сторони, його молодий вік, часткове відшкодування завданих збитків, в тому числі позицію потерпілої, яка в судовому засіданні вважала за необхідне обирати обвинуваченому суворий захід примусу.
Таким чином, оскаржуваний вирок, на думку суду, містить переконливі обґрунтування того, що зазначені обставини у своїй сукупності дають підстави для призначення засудженому основного покарання у середніх межах санкцій інкримінованих статей.
Разом із тим, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого суду про необхідність застосування до обвинуваченого додаткової міри покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 1 рік 6 місяців, з огляду на тяжкість та суспільно небезпечні наслідки злочинів, ту обставину, що ОСОБА_7 залишив потерпілу в небезпечному для життя стані, хоча й мав реальну можливість надати їй допомогу.
Суд відзначає, що злочин, передбачений частиною 1 статті 286 КК, спрямовано проти безпеки руху, а тому посилання прокурора на позицію потерпілої, яка наполягала на призначенні суворого покарання винному, як на необхідність призначення додаткового покарання строком на 3 роки апеляційним судом до уваги не береться, оскільки думка потерпілої сторони щодо виду та розміру покарання хоча і враховується судом при призначенні покарання, однак не є визначальною, адже у цьому випадку питання покарання стосується інтересів не лише потерпілого, а й усіх учасників дорожнього руху, а тому апеляційний суд вважає висновки суду першої інстанції в цій частині такими, що узгоджуються з вимогами чинного законодавства.
Що стосується посилань захисника, наведених в апеляційній скарзі щодо призначення ОСОБА_7 покарання за ч.1 ст. 286 КК України без застосування додаткового покарання у вигляді позбавлення права керувати транспортнми засобами, а також необхідності застосування до нього інституту звільнення від відбуття основного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, апеляційний вважає їх недостатніми.
Вчинення дорожньо-транспортної пригоди хоча і носить необережний характер, однак створило серйозну загрозу життю і здоров'ю потерпілої, призвело до погіршення її здібностей, поведінка винного після вчинення злочину свідчить про підвищений ступінь його суспільної небезпечності та таке психічне ставлення обвинуваченого до вчиненого на момент заподіяння злочинів, яке виразилось у тому, що він, дбаючи насамперед про себе для уникнення несприятливих наслідків, продемонстрував крайню байдужість до життя травмованої ним людини, заливши її в небезпеці, відтак, апеляційний суд не знаходить підстав для звільнення обвинуваченого від основного покарання із застосуванням ст. 75 КК України з випробуванням, а також призначення за ч.1 ст. 286 КК України лише основного виду покарання, як про це просить апелянт.
Виключення ж із судового рішення щодо ОСОБА_7 при формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним кваліфікуючої ознаки «зобов'язаний був піклуватись про потерпілу і мав змогу надати їй допомогу» не впливає на остаточну правову кваліфікацію дій обвинуваченого і не є підставою для пом'якшення йому покарання.
Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що обране покарання буде справедливим, необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_7 та попередження вчинення ним нових злочинів, що не можна визнати надмірно м'яким, як про це зазначено в апеляційній скарзі прокурора чи надто суворим, як про це стверджує сторона захисту, а тому відсутні підстави для зміни і скасування вироку місцевого суду в частині призначеного покарання.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє у ньому.
Відповідно до вимог ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Згідно ст. 1206 ЦК України, особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
Апеляційний суд звертає увагу на те, що відмовляючи в задоволенні цивільного позову прокурора в інтересах держави в особі Волинської обласної ради до ОСОБА_7 про відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням ОСОБА_12 , суд першої інстанції у вироку не проаналізував належним чином всі докази, які стосуються цивільного позову, у їх сукупності, а обмежився посиланням на погашення обвинуваченим цих коштів, в той же час не звернув увагу, що дані грошові кошти, які пов'язані з лікуванням потерпілої від злочину були сплачені на рахунок КП «Луцька міська клінічна лікарня» (а.с. 88 ), позаяк, згідно довідки (а.с. 47), відшкодуванню підлягали такі витрати Волинському обласному дитячому територіальному медичному об'єднанню. Таким чином, оскільки витрати, пов'язані із лікуванням неповнолітньої ОСОБА_12 у Волинському обласному дитячому територіальному медичному об'єднанні фактично не сплачені позивачеві, тому доводи апеляційної скарги прокурора в цій частині є обгрунтованими, а тому вирок суду в частині вирішення цивільного позову підлягає зміні.
Так, відповідно до п.2 Порядку обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнення з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затвердженого постановою КМУ №545 від 16 липня 1993 року, сума коштів, яка підлягає відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, виходячи з кількості ліжко-днів, проведених ним в стаціонарі, та вартості витрат на його лікування в день.
Відповідно до інформації, наданої Волинським обласним дитячим територіальним медичним об'єднанням, витрати на лікування потерпілої ОСОБА_12 становлять 6 172 грн. (а.с. 47), а тому, підлягають стягненню з обвинуваченого ОСОБА_7 в повному обсязі. Крім того, сума позову не заперечується відповідачем.
Керуючись ст. 404, 405, 407 КПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_8 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_7 залишити без задоволення, апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні задовольнити частково.
Вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2019 року щодо ОСОБА_7 в частині вирішення цивільного позову змінити.
Цивільний позов прокурора Луцької місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної ради до ОСОБА_7 про відшкодування витрат, пов'язаних з лікуванням неповнолітньої ОСОБА_12 задовольнити повністю.
Стягнути з обвинуваченого ОСОБА_7 в користь держави в особі Волинської обласної ради 6 172, 00 (шість тисяч сто сімдесят дві) гривні витрат, пов'язаних з лікуванням неповнолітньої ОСОБА_12 .
Виключити з мотивувальної частини вироку в частині формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, вказівку про те, що ОСОБА_7 при вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 135 КК України зобов'язаний був піклуватись про потерпілу і мав змогу надати їй допомогу.
В іншій частині вирок суду залишити без змін.
Ухвала може бути оскаржена до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Головуючий
Судді