м. Вінниця
19 грудня 2019 р. Справа № 120/3314/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дончика Віталія Володимировича, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії
15.10.2019 року ОСОБА_1 звернулась в суд, в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначила, що звернулись із заявою до Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області щодо оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної ради України від 26.06.1992 року. Однак, за результатом розгляду заяви, відповідач листом №С-33/6/0516-19/0516/443-19 від 02.10.2019 року відмовив у видачі такого паспорта. Не погоджуючись з вказаними діями органу Державної міграційної служби, позивач звернулась до суду з даним позовом, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області в оформленні та видачі паспорта громадянина України у формі паспортної книжечки, зразка 1994 року неповнолітньому ОСОБА_2 відповідно до положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ;
- зобов'язати Вінницький районний відділ Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області оформити та видати паспорт громадянина України неповнолітньому ОСОБА_2 у формі паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ, з проставленою відміткою місця проживання - без використання цифрового ідентифікатора особи та автоматизованої обробки його персональних даних.
Ухвалою суду від 21.10.2019 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
30.10.2019 року до суду надійшли матеріали на усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 04.11.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у адміністративній справі, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
18.11.2019 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з наступних підстав.
Правовідносини щодо порядку видачі паспорта громадянина України регулюються Законом України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" від 20.11.2012 №5492-VI (далі - Закон №5492-VI); Постановою Кабінету Міністрів України від 18.10.2017 року за №784 Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного демографічного реєстру та надання з нього інформації, взаємодії між уповноваженими суб'єктами, а також здійснення ідентифікації та верифікації із змінами та доповненнями від 03.10.2018 року за №795.
Відповідно до абзацу першого ч. 1 ст. 4 Закону №5492-VІ єдиний державний демографічний реєстр - це електронна інформаційно-телекомунікаційна система, призначена для зберігання, захисту, обробки, використання і поширення визначеної цим Законом інформації про особу та про документи, що оформлюються із застосуванням засобів Реєстру, із забезпеченням дотримання гарантованих Конституцією України свободи пересування і вільного вибору місця проживання, заборони втручання в особисте та сімейне життя, інших прав і свобод людини та громадянина.
Положеннями абзацу третього ч. 1 ст.4 Закону України №5492-VI визначено, що єдиний державний демографічний реєстр ведеться з метою ідентифікації особи для оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсними та знищення передбачених цим Законом документів.
Єдиний державний демографічний реєстр у межах, визначених законодавством про свободу пересування та вільний вибір місця проживання, використовується також для обліку інформації про реєстрацію місця проживання чи місця перебування.
Відповідно до п. 6, п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону України №5492-VI для цілей цього Закону нижченаведені терміни вживаються в такому значенні: ідентифікація особи - встановлення особи шляхом порівняння наданих даних (параметрів), у тому числі біометричних, з наявною інформацією про особу в реєстрах, картотеках, базах даних тощо; ім'я особи - прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України №5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру (далі - документи Реєстру), відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України. Бланки документів, якщо інше не визначено цим Законом, виготовляються за єдиними зразками та технічними описами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Бланки документів, в які імплантовано безконтактний електронний носій для внесення персональних даних, біометричних даних, параметрів та іншої інформації про особу, повинні бути виконані багатокомпонентним захисним друком, містити символ електронного документа, інформацію про підприємство, на якому виготовлено бланк документа, зображення малого Державного Герба України.
При цьому, відповідно до ст. 8 Закону України №5492-VІ внесена до Єдиного державного демографічного реєстру інформація є конфіденційною. Нерозголошення конфіденційної інформації гарантується державою. Збирання, зберігання, використання та захист інформації, що міститься у Реєстрі, здійснюються відповідно до закону.
Таким чином, відповідач діяв з дотриманням вимог законодавства України, не порушуючи статтю 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
20.11.2019 року позивачем подано до суду відповідь на відзив, в якому останній спростовує доводи відповідача, та просить адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.
28.11.2019 року відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив, в яких останній просив у задоволені адміністративного позову відмовити в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , є матір'ю та законним представником неповнолітньої дитини ОСОБА_2 .
В зв'язку із досягненням ОСОБА_2 шістнадцятирічного віку, 01.10.2019 року позивач звернулась із заявою до Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області щодо оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ. При цьому, до заяви додано свідоцтво про народження ОСОБА_2 та дві фотокартки 35х45 мм.
Вінницьким районним відділом Управління Державної міграційної служби у Вінницькій області, було надано відповідь за № С-33/6/0516-19/0516/443-19 від 02.10.2019, у якій вказано, що за відсутності відповідного рішення суду у відповідача відсутні правові підстави оформлення та видачі паспорта громадянина України у формі книжечки.
Не погоджуючись із такою відповіддю та вважаючи, що неповнолітня дитина позивача має право на отримання паспорта громадянина України у формі книжечки, ОСОБА_1 звернулась з цим позовом до суду.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.
Відповідно до частини 1 статті 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» №5492-VI від 20.11.2012 року (далі - Закон №5492-VI) документами, оформлення яких встановлено цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення, є документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, яким є, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно частин 1, 2, 4 і 5 статті 14 Закону №5492-VI, форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Частиною 1 статті 21 Закону №5492-VI визначено, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Відповідно до частини 3 статті 13 Закону №5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Згідно підпункту 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого постановою Верховної Ради України №2503-XII від 26.06.1992 року, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення.
Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, пунктом 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» №302 від 25.03.2015 року (далі - Постанова №302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України.
Пунктом 2 вказаної Постанови №302 із застосуванням засобів Реєстру запроваджено:
- з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року;
- з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Згідно пункту 3 Постанови №302 від 25.03.2015 року, до завершення роботи із забезпечення в повному обсязі територіальних підрозділів ДМС матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01 листопада 2016 року припиняється.
Суд вважає необхідним зазначити, що оцінку правомірності дій органів ДМС у випадку відмови у задоволенні заяви фізичної особи про оформлення паспорта громадянина України у формі книжечки зразка 1994 року було надано Великою Палатою Верховного Суду під час розгляду зразкової справи №806/3265/17 (Пз/9901/2/18) щодо правомірності відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки, за наслідками якої винесено постанову від 19.09.2018 року.
Так, у зазначеній постанові, Великою Палатою Верховного Суду визначено, що ознаками цієї типової справи є: а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорта у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ; б) відповідач - територіальні органи ДМС України; в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховною Ради України від 26.06.1992 року №2503-ХІІ.
Дослідивши та проаналізувавши наявні у справі матеріли, суд дійшов висновку, що дана справа за позовом ОСОБА_1 , яка звертається до суду в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 підпадає під ознаки типової справи.
У силу припису частини 3 статті 291 КАС України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
У постанові від 19.09.2018 року, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря. З урахуванням викладеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними дії відділу Управління Державної міграційної служби в Київській області щодо відмови у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт від 26.06.1992 року №2503-ХІІ є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що самі по собі дії Відділу УДМС щодо відмови у видачі їй паспорта громадянина України у формі книжечки відповідали Закону України №5492-VI.
Разом з тим, при вирішенні спору Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок, що законодавець, приймаючи Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» від 14.07.2016 року №1474-VIII, яким було внесено зміни до Закону №5492-VI, не дотримав вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими і виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України та не допускати жодної дискримінації у залежності від часу виникнення правовідносин з отриманням паспорта громадянина України. На час звернення позивача до Відділу УДМС діяло два нормативних акта: Положення про паспорт №2503-XII і Постанова №302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягненні відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі ID-картки, який має обмежувальний термін 10 років (ч. 3 ст. 21 Закону № 5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному Законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Відділу УДМС розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для належного захисту порушених прав позивачки слід зобов'язати Відділ УДМС оформити та видати позивачеві паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт від 26.06.1992 року №2503-XII. В той же час, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача не передавати будь-які дані про позивача до Єдиного державного демографічного реєстру, формування (присвоєння) унікального номера запису в Реєстрі і використання будь-яких засобів Єдиного державного демографічного реєстру, Велика Палата Верховного Суду вважає такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, при видачі позивачці паспорта у формі, визначеній Положенням про паспорт від 26.06.1992 року №2503-XII, не передбачено внесення даних особи до Єдиного державного демографічного реєстру.
З огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду вирішила, що існують підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового про часткове задоволення позову.
У контексті наведеної правової позиції Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі, суд дійшов висновку, що приймаючи рішення про відмову у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки за заявою позивачки відповідач мав врахувати наступне.
Пунктом 131 Постанови №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація, зокрема, біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.
Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні дані особи.
Згідно частини 1 статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» №2297-VI від 01.06.2010 року (далі - Закон №2297-VI), мета обробки персональних даних має бути сформульована у законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст.2 Закону №2297-VI).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.5, 6 ст.6 Закону №2297-VI).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Однак, суд звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Відтак, суд зазначає, що реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих Законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У статті 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06.07.2010 року №2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст.5 і 6 цієї Конвенції; …».
За сталою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст.8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене Законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995 року, заява №18139/91, п.37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку, що норми Закону №5492-VI на відміну від норм Положення №2503-XII (теж діючого на момент виникнення спірних правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар.
Зазначене, допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення ст.8 Конвенції.
Так, враховуючи зазначене, суд встановив, що перелік підстав, які становлять легітимну мету обмежень прав і свобод особи, є вичерпним. Свобода розсуду держав щодо встановлення обмежень є вузькою. Проте, слід оцінити, чи передбачене законом таке обмеження, чи відповідає обмеження «нагальній суспільній потребі», тобто чи є воно необхідним у демократичному суспільстві і чи відповідає воно легітимній меті (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справі «Svyato-Mykhaylivska Parafiya v. Ukraine» від 14.06.2007 року). Установленість обмежень законом передбачає чіткість і доступність закону, що встановлює такі обмеження. Кожна людина повинна мати відповідне уявлення про норми, які можуть бути застосовані щодо її відповідного права. Вимога чіткого закону, який передбачає обмеження права, має ту саму мету - кожна людина повинна мати можливість передбачити наслідки своєї поведінки. Рівень чіткості, який вимагається від національного законодавства, яке в будь-якому разі не може передбачати усі можливі випадки, багато в чому залежить від змісту відповідного акта, сфери, яку він регулює, чисельність й статусу тих, кому він адресований (див. рішення ЄСПЛ у справі «Groppera Radio AG and Others v. Switzerland» від 28.03.1990 року).
Отже, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
Відтак, суд дійшов висновку, що для належного захисту порушених прав позивача слід визнати протиправною відмову Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , та зобов'язати відповідача його видати.
Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед Законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку суду, відповідачем не надано суду жодного доказу правомірності оскаржуваного рішення.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до положень КАС України, судові витрати у цій справі не розподіляються.
Керуючись ст.ст.2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257, 258, 263, 295, 297 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною відмову Вінницького районного відділу Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області у видачі ОСОБА_2 , паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
Зобов'язати Вінницький районний відділ Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області оформити та видати ОСОБА_2 паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_1 );
Відповідач: Вінницький районний відділ Управління Державної міграційної служби у Вінницькій області (вул.Замостянська, 26а, м.Вінниця, код ЄДРПОУ 37836770).
Повний текст судового рішення складено 19.12.2019 р.
Суддя Дончик Віталій Володимирович