16 грудня 2019 рокуЛьвів№ 857/10063/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
за участю секретаря судового засідання: Марцинковської О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року, ухвалене суддею Друзенко Н.В. у м. Рівне о 14:40, повний текст якого складений 02 серпня 2019 року, у справі №460/1395/19 за адміністративним позовом Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства "Теплогазбуд" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
12 червня 2019 року позивач - Рівненське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду із позовом до відповідача - Приватного підприємства "Теплогазбуд", у якому просив стягнути заборгованість в сумі 23906,75 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідачем не виконано нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у кількості 1 особи, встановленого ч.1 ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», а тому відповідач відповідно до ст.20 цього закону повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції за звітний 2018 рік до 15.04.2019 в розмірі 23750 грн. У зв'язку із порушенням термінів сплати адміністративно-господарських санкцій розмір нарахованої відповідачу пені станом на 26.04.2019 (на 11 днів) становить 156,75 грн.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Стягнуто на користь ПП «Теплогазбуд» за рахунок бюджетних асигувань суб'єкта владних повноважень - Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів витрати на правничу допомогу адвоката в сумі 4000,00 грн.
Рішення мотивоване тим, що відповідачем здійснено всі заходи для працевлаштування інвалідів, зокрема систематичне повідомлення центру зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів, інформування позивача про вказані дії та надання копії звітів про попит на робочу силу, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним.
Також суд зазначив, що відповідачем підтверджено належними доказами понесення витрат, пов'язаних з правничою допомогою адвоката в межах цієї адміністративної справи в заявленому розмірі.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, покликаючись на ст. 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», вказує на відсутність обов'язку державних органів працевлаштовувати осіб з інвалідністю. Відповідно до вимог Закону України «Про зайнятість населення» державна служба зайнятості лише сприяє працевлаштуванню осіб з інвалідністю, які знаходяться на обліку та зареєстровані як безробітні. А тому, на думку скаржника, обов'язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого законом нормативу покладається виключно на роботодавців. Законодавство не звільняє підприємство від обов'язку сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у зв'язку з тим, що особи з інвалідністю не направлялись державною службою зайнятості на підприємства. Скаржник вказує, що відповідачем у звітності форми №10-ПІ в порушення вимог п.3.7 Інструкції щодо заповнення форми №10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю», затвердженого Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2007 №42, невірно заповнений рядок «06». Вважає, що допущення відповідачем даного порушення є свідомим, вчиненим з метою надання неправдивих відомостей або їх приховування. Зауважує, що встановлення нормативу робочих місць для осіб з інвалідністю визначає принциповий механізм соціального захисту неповносправних громадян, який забезпечує не лише їх працевлаштування, але й створює джерела для фінансування низки заходів із соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації інвалідів.
Крім того, не погоджується із рішення суду в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, покликаючись на необгрунтованість їх розміру.
В судове засідання сторони не з'явились, хоча були повідомлені належним чином про час та місце розгляду справи у суді, а тому суд вважає за можливе розглянути справу без їх участі та відповідно до вимог ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювати.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.14 Закону України «Про зайнятість населення» особи з інвалідністю, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", належать до категорій громадян, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню.
Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантування їм рівних з усіма іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами визначені Законом України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Відповідно до частини першої статті 17 вказаного Закону з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.
За змістом статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" № 875-ХII для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця, якщо інше не передбачено законом.
Статтею 8 Закону № 875-ХII встановлено, що державне управління з питань забезпечення прав осіб з інвалідністю та їх соціальної захищеності здійснюється в межах повноважень центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.
Тобто, законом на підприємство покладено обов'язок створити (пристосувати), атестувати належним чином робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та повідомити про це органи, перелічені в ст. 8 Закону, а ті, в свою чергу, зобов'язані направити підприємству на працевлаштування осіб з інвалідністю.
Частиною першою статті 20 зазначеного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
При цьому порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій згідно ч.2 цієї статті тягне за собою нарахування пені, яка обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Отже, законом передбачена відповідальність підприємств, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в ч. 1 ст. 20 Закону №875-ХII, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого ч.1 ст. 19 цього Закону (ч. 4 ст.20 Закону № 875-ХII).
Адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою зазначеної статті передбачено, що учасник господарських відносин несе відповідальність, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ПП «Теплогазбуд» є юридичною особою, яке здійснює господарську діяльність та використовує найману працю.
Згідно поданого ПП «Теплогазбуд» звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2018 рік форми №10-ПІ середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становить 10 осіб, до їх числа не входять особи, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (а.с.10).
Згідно з п. 3.2.5 Інструкції зі статистики кількості штатних працівників, затвердженої Наказом Державного комітету статистики України від 28.09.2005, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 30.11.2005 за N1442/11722, середньооблікова кількість штатних працівників за період з початку року обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової кількості штатних працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно, та ділення одержаної суми на кількість місяців у цьому періоді.
Кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону №875-ХІІ, становить 1 особу.
Середньорічна заробітна плата штатного працівника позивача у 2018 році становила 47500,00 грн.
За невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування ПП «Теплогазбуд» нараховано 23750,00 грн адміністративно - господарських санкцій.
Оскільки ПП «Теплогазбуд» самостійно в строк до 15 квітня 2019 року не сплачено адміністративно-господарські санкції, що на момент звернення до суду з адміністративним позовом спричинило порушення термінів їх сплати на 11 днів (за період з 16.04.2019 по 26.04.2019), роботодавцю нараховано пеню за несвоєчасну сплату таких санкцій в сумі 156,75 грн відповідно ч. 2 ст. 20 Закону 875-ХII, Порядку нарахування пені та її сплати, розрахунку одноденного розміру пені з врахуванням ставки Національного банку України.
В межах спірних правовідносин при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій. Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками.
Так, відповідно до ч.1 ст.18 Закону №875-XII забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Частиною третьою статті 18 Закону України № 875-ХII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч. 1 ст. 18-1 Закону N 875-XII особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітний. В силу частини 3 статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
З аналізу норм Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» слідує, що обов'язок щодо працевлаштування осіб з інвалідністю покладено як на суб'єктів господарювання так і на державу, від імені якої діють відповідні державні служби зайнятості.
Обов'язок суб'єкта господарювання полягає у виділенні та створенні робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, створенні умов праці та надання інформації державній службі зайнятості, необхідної для їх працевлаштування. В той же час, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком займатися пошуком таких осіб для працевлаштування.
Відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України «Про зайнятість населення» N5067-VI від 05.07.2012 роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Порядок подання інформації про наявність вакансій врегульований наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316 «Про затвердження форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядку її подання».
Вказаним Порядком встановлена єдина форма призначена для інформування центру зайнятості та населення про наявність вільних робочих місць, в тому числі призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, та порядок її подання.
Таким чином, на підприємство покладається обов'язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 07 лютого 2018 року (справа №п/811/693/17), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст. 90 КАС України).
Із наданих відповідачем на розгляд суду доказів слідує, що зазначені вимоги законодавства, що регулюють спірні правовідносини, відповідачем дотримано. Роботодавець вжив всіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт непрацевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян не може мати наслідком накладення адміністративно-господарських санкцій та нарахування пені, підставою для застосування яких є наявність вини юридичної особи.
Зі змісту листа Рівненського міського центру зайнятості №02-19/1365 від 25.06.2019 слідує, що ПП «Теплогазбуд» вперше у 2018 році подано звітність форми 3-ПН 17.01.2018 та підтверджувало наступні вакансії для працевлаштування осіб з інвалідністю щомісяця протягом року: головний інженер - 1 вакансія, інженер з охорони праці - 1 вакансія, інженер з якості - 1 вакансія. Направлення не видавались у зв'язку з відсутністю на обліку громадян, які мають групу інвалідності з відповідною освітою (а.с.39).
З наведеного слідує, що робоче місце залишилось вакантним у зв'язку з тим, що центром зайнятості інваліди до відповідача не спрямовувалися та безпосередньо до роботодавця з питань працевлаштування не зверталися. Крім того, фактів відмови відповідачем у працевлаштуванні інвалідів у 2018 році не встановлено.
Щодо дотримання працедавцем строків подання звітності Форми №3-ПН колегія суддів зазначає, що вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності № 3-ПН “Інформація про попит на робочу силу (вакансії)”, затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з п. 5 розділу І цього Порядку форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Цей Порядок набрав чинності 12 липня 2013 року, а тому з цієї дати встановлено обов'язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше трьох (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) робочих днів з дати відкриття вакансії.
Тобто, на час спірних правовідносин законодавство не встановлювало обов'язку підприємств подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю.
У 2018 році, за який до відповідача застосовано санкції, існував обов'язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше трьох робочих днів з дати відкриття вакансії.
Підтвердження актуальності вакансій роботодавцем законодавством на час спірних правовідносин не передбачено.
Відтак, подання роботодавцем протягом звітного року звітності форми №3-ПН “Інформація про попит на робочу силу (вакансії)” у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії вказує на виконання обов'язку щодо звітування своєчасно та в повному обсязі.
Слід зауважити, що датою відкриття відповідачем вакансій «головний інженер», «інженер з охорони праці», «інженер з якості» для працевлаштування особи з інвалідністю є 10.01.2017. Оскільки робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю залишалось вакантним протягом тривалого часу, роботодавцем періодично протягом 2018 року подавались звіти форми №3-ПН.
Аналізуючи наведені правові норми та обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оскільки відповідачем вчинено всі передбачені чинним законодавством заходи, спрямовані на працевлаштування особи з інвалідністю, однак робоче місце протягом 2018 року залишилось вакантним з незалежних від роботодавця причин, відсутні правові підстави для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для осіб з інвалідністю, працевлаштування яких здійснюється органами державної влади, місцевого самоврядування та громадськими організаціями інвалідів за умови наявності вакантних робочих місць, що має наслідком відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Частиною першою статті 143 КАС України передбачено, що суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Частиною першою статті 132 КАС України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини 9 ст.139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує : 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Питання, що стосуються витрат на професійну правничу допомогу, регулюються статтею 134 КАС України. Відповідно до частини 2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Склад та обсяг судових витрат визначено у частині 3 статті 134 КАС України, згідно з якою для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України).
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 КАС України).
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат відповідно до вимог частини сьомої цієї статті покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Водночас, згідно з ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виснував, що витрати ПП «Теплогазбуд» на правову допомогу підлягають стягненню з суб'єкта владних повноважень в розмірі 4000 грн.
Колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат підлягає оцінці кожен окремий доказ надання правової допомоги та у їх сукупності співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката, а також заперечення суб'єкта владних повноважень щодо обґрунтованості їх розміру.
На підтвердження витрат на правову допомогу ПП «Теплогазбуд» надано договір про надання правової допомоги від 18 червня 2019 року, укладений з адвокатським бюро «Миколи Бляшина» (а.с.47-49).
Згідно з актом виконаних робіт від 02 липня 2019 року Клієнту надано правничу допомогу та погоджено розмір гонорару, що складає 4000,00 грн. Вказаний акт є підставою для сплати гонорару (а.с.53). Платіжним дорученням №1097 від 01.07.2019 вказані кошти ПП «Теплогазбуд» сплачені Адвокатському бюро «Миколи Бляшина».
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про підтвердження здійснених ПП «Теплогазбуд» витрат на професійну правничу допомогу у заявленому розмірі.
Керуючись статтями 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року у справі №460/1395/19 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний
Постанова складена в повному обсязі 18.12.2019.