копія
11 грудня 2019 року Справа № 160/10226/19
Дніпропетровський окружний адміністративний суд. у складі головуючого судді Віхрової В.С., розглянувши у місті Дніпрі в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до відділу формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , управління-служба у справах дітей про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
21.10.2019 р. до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до відділу формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , управління-служба у справах дітей, з наступними позовними вимогами:
- визнати протиправним та скасувати рішення відділу формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради від 17.07.2019 року про відмову в реєстрації місця проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати відділ формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради зареєструвати місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтуванням позовних вимог позивач вказала, що відповідачі протиправно відмовили в реєстрації місця проживання її малолітньої дитини за її місцем проживання, що значно порушує її права та законні інтереси, обмежує реалізацію прав, гарантованих Конституцією та законами України.
За результатами автоматизованого розподілу справ між суддями Дніпропетровського окружного адміністративного суду матеріали справи №160/10226/19 передані судді Віхровій В.С.
Згідно з ч. 2 ст. 257 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС Україна) за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 261 КАС України, відзив подається протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 262 КАС України, розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі. Розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 24.10.2019 р. у справі відкрито спрощене позовне провадження з викликом сторін у судове засідання 20.11.2019 р. о 10:20 год.
У судове засідання 20.11.2019 р. відповідачі та треті особи не з'явилися, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи. Для повторного виклику сторін розгляд справи було відкладено до 10:00 год. 11.12.2019 р.
20.11.2019 р. від позивача надійшла заява про долучення до матеріалів справи додаткових доказів.
У судове засідання 11.12.2019 р. відповідачі та треті особи не з'явилися, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Від позивача надійшла заява про розгляд справи без її участі у письмовому провадженні.
Судом вчинені усі передбачені КАС України дії щодо належного повідомлення сторін про стан розгляду справи та призначені судові засідання.
Станом на поточну дату від відповідачів відзивів на позовну заяву не надійшло.
Треті особи також не скористалися своїм правом на надання пояснень по суті спору.
Враховуючи законодавчо визначені гарантії щодо розгляду справи належним судом у розумний строк, а також те, що суду надано достатньо часу для подання сторонами у справі доказів в обґрунтування та заперечення позову, вжито усі необхідні заходи щодо реалізації прав осіб на доступ до правосуддя і судовий захист, заяву позивача про розгляд справи без її участі від 11.12.2019 р., суд дійшов висновку, що матеріали справи містить достатньо доказів для вирішення справи, у зв'язку із чим вважає за можливе здійснити розгляд даної справи без участі сторін, в порядку письмового провадження, за наявними матеріалами справи, право суду на яке передбачено ст.205 КАС України.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 26.07.2003 р. по 08.08.2013 р., від якого має двох дітей: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ).
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 08.08.2018 року по справі № 199/1911/18 (провадження № 2/199/1533/18) шлюб припинено.
Згідно Довідки про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб №12088 від 28.10.2019 за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровані 4 особи:
ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 ,
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 ,
ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 (дитина ОСОБА_1 від попереднього шлюбу).
З метою реєстрації місця проживання спільного з ОСОБА_4 сина, - ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_6 , позивач 17.07.2019 р. звернулась із заявою до відділу формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради.
Проте, в реєстрації місця проживання дитини було відмовлено на підставі п. 11.1 Правил місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів 02 березня 2016 р. № 207, у зв'язку із не наданням необхідних документів або інформації, а саме згоди батька на реєстрацію дитини.
Не погоджуючись з таким рішенням позивач звернулась до суду з даним позовом.
Вирішуючи питання про відповідність рішення про відмову в реєстрації дитини вимогам закону суд виходить з наступного.
Відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження визначені Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Так, в ст. 6 вказаного закону встановлено, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Батьки або інші законні представники зобов'язані зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.
У разі якщо особа не може самостійно звернутися до органу реєстрації, реєстрація може бути здійснена за зверненням її законного представника або представника на підставі довіреності, посвідченої в установленому законом порядку (далі - представник).
Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг):
письмову заяву;
документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження;
квитанцію про сплату адміністративного збору;
документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації;
військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
У разі подання заяви представником особи додатково подаються:
документ, що посвідчує особу представника;
документ, що підтверджує повноваження особи як представника, крім випадків, коли законними представниками є батьки (усиновлювачі).
Реєстрація місця проживання особи за заявою законного представника здійснюється за згодою інших законних представників.
Пунктом 18 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 р. № 207 (надалі - Правила № 207), також передбачено, що у разі реєстрації місця проживання батьків за різними адресами місце проживання дитини, яка не досягла 14 років, реєструється разом з одним із батьків за письмовою згодою другого з батьків у присутності особи, яка приймає заяву, або на підставі засвідченої в установленому порядку письмової згоди другого з батьків (крім випадків, коли місце проживання дитини визначено відповідним рішенням суду або рішенням органу опіки та піклування).
Орган реєстрації відмовляє в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання, якщо, зокрема, особа не подала необхідних документів або інформації.
Рішення про відмову в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику (п.11 Правил № 207).
Разом з тим, слід зазначити, що відповідно до ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Крім того, згідно з ч.1 ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору (ч.6 ст.8 КАС України).
Як зазначено у статті 3 Конвенції "Про права дитини", схваленої резолюцією 44 сесії Генеральної Асамблеї ООН від 20.11.1989 р. N 44/25, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 р. N 789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до ч.2 ст. 10 Конвенції про права дитини дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. З цією метою і відповідно до зобов'язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров'я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.
Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У відповідності до ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У рішенні «Хабровські проти України» від 17.01.2016 року Суд зазначив, що важливою метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільних дій з боку державних органів. Крім того, існують позитивні обов'язки, властиві ефективному "дотриманню" права на повагу до сімейного життя. В обох контекстах треба зважати на справедливий баланс, який слід зберігати між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; та в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду.
Крім того, Суд послідовно встановлював, що позитивний обов'язок держави за статтею 8 Конвенції включає в себе право батьків на доступ до засобів, що дають їм можливість возз'єднатися з їхніми дітьми, та обов'язок національних органів вживати таких засобів. Проте обов'язок національних органів вживати таких засобів не є абсолютним, оскільки возз'єднання одного з батьків із дітьми, які певний час проживали разом з іншим із батьків, може не відбутися відразу, а може вимагати підготовчих заходів. Будь-який обов'язок застосовувати примус у цій сфері повинен обмежуватися, оскільки повинні враховуватися інтереси та права і свободи усіх причетних, а конкретніше - слід чинити в найкращих інтересах дитини та з дотриманням її права за статтею 8 Конвенції.
У справах, пов'язаних з виконанням рішень у сфері сімейного права, Суд неодноразово встановлював, що вирішальним є те, чи вжили національні органи усіх необхідних для сприяння виконанню заходів, що можуть обґрунтовано вимагатися за особливих обставин кожної справи. Розглядаючи питання про те, чи становило невиконання рішення суду недотримання права заявника на повагу до сімейного життя, Суд повинен забезпечувати справедливий баланс між інтересами усіх причетних осіб та загальним інтересом забезпечення дотримання верховенства права.
Насамкінець Суд вважає, що позитивні обов'язки, які стаття 8 Конвенції накладає на Договірні держави щодо возз'єднання батьків з їхніми дітьми, повинні тлумачитися з урахуванням Гаазької Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (див. вищенаведене рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії", п. 95), а поняття "найкращі інтереси" дитини також є першочерговим міркуванням у контексті процедур, передбачених Гаазькою Конвенцією (див. рішення у справі "Нойлінгер та Шурук проти Швейцарії" [ВП], заява № 41615/07, п. 76, ECHR 2010).
Основним законом, який визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток встановлює основні засади державної політики у цій сфері є Закон України "Про охорону дитинства" (Преамбула Закону).
Відповідно до статті 18 вказаного Закону Держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Отже, у випадку наявності будь-якої правової колізій, неповноти, нечіткості або суперечливості законодавства, що регулює спірні правовідносини, що стосуються інтересів дитини, з урахуванням положень статті 3 Конвенції "Про права дитини", пріоритети повинні надаватися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до ст. 2 протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
Кожен є вільним залишати будь-яку країну.
На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі ст.33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Як встановлено статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.
У відповідності до ч.1 ст.29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.4 ст.29 ЦК України).
Як визначено частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Крім того, приписами ст. 156 Житлового кодексу України передбачено право на вселення до батьків їх неповнолітніх дітей, без згоди інших співвласників житлового приміщення.
У рішенні від 16.05.2013 року по справі «Гарнага проти України» (заява № 20390/07) Суд зазначає, що сторони оспорюють те, чи ґрунтується обмеження права заявниці на законі чи на неправильному тлумаченні закону. На час подій чинними були різні положення (див. пункти 17, 20, 21 та 24 вище), що свідчить про те, що питання зміни по батькові не було визначено з достатньою чіткістю. Проте, навіть якщо існує суперечність стосовно правильного тлумачення закону, безперечним є те, що право особи на збереження свого імені, як і право на його зміну, визнається законодавством України. За ситуації майже повної свободи зміни імені або прізвища особи обмеження, накладені на зміну по батькові, не видаються належним чином та достатньою мірою мотивованими національним законодавством. Крім того, державними органами не було надано жодного обґрунтування позбавлення заявниці її права приймати рішення з цього важливого аспекту її приватного та сімейного життя, і таке обґрунтування не було встановлено жодним іншим способом. Оскільки державні органи не забезпечили балансу відповідних інтересів, про які йдеться (див. пункт 38 вище), вони не виконали своє позитивне зобов'язання щодо забезпечення права заявниці на повагу до її приватного життя. Відповідно Суд вважає, що у цій справі було порушення статті 8 Конвенції.
З викладеного слідує висновок, що при вирішенні питання про застосування підзаконного нормативного акту, який підлягає застосуванню у спірних відносинах, необхідно зважати також на забезпечення справедливого балансу між обмеженнями, встановленими цим законодавством, та необхідністю дотримання прав, свобод та інтересів особи.
Також, суд зауважує, що нормативно-правовими актами не врегульовано питання реєстрації/зняття з реєстрації осіб, які не досягли 14 років, без згоди іншого законного представника (батька/матері).
Проте, відсутність правового регулювання з боку держави, не може ставитися особі у провину, особливо коли це порушує права малолітньої дитини.
Судом встановлено, що 17.07.2019 р. позивач у визначеному законодавством порядку звернулася із заявою про реєстрацію малолітньої дитини за адресою, де зареєстроване її місце проживання з 27.08.2004 р.
Під час судового розгляду справи порушень з боку позивача порядку реєстрації її дитини не встановлені.
Як встановлено судом, підставою відмови в реєстрації дитини стала відсутність згоди на таку реєстрацію її колишнього чоловіка (батька дитини).
Матеріалами справи підтверджено, що на звернення позивача від 10.10.2019 р. про відмову батька ОСОБА_2 від реєстрації малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 до управління-служби у справах дітей АНД районної у місті Дніпрі ради, останнє листом «Про надання відповіді на заяву від 10.10.2019 р. від 21.10.2018 р. за №03/4268 повідомило наступне.
Управлінням-службою у справах дітей Амур-Нижньодніпровської районної у місті Дніпрі ради було запрошено ОСОБА_2 для надання пояснень з питання щодо реєстрації малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , за адресою: АДРЕСА_2 , де зареєстрована ОСОБА_1 та безпосередньо він. ОСОБА_4 з'явився до управління-служби та усно пояснив, що має намір виписати позивача і старшого сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , наголосивши на наявності у нього великих боргів по кредитним зобов'язанням, які він бажає погасити, і для цього йому необхідно продати будинок. На вимогу спеціаліста служби щодо необхідності здійснення реєстрації малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , як того вимагає Закон, відреагував бурно та негативно, зазначивши, що цього робити він не буде. Спеціалістом служби роз'яснено ОСОБА_6 про порушення ним законних прав малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , на реєстрацію місця проживання та ухилення від виконання батьківських обов'язків.
У зв'язку із викладеним, суд дійшов висновку, що на теперішній час батько малолітньої дитини ОСОБА_3 , ухиляється від виконання обов'язків, передбачених ст. 150 Сімейного кодексу України, що уможливлює отримання позивачем письмової згоди батька на реєстрацію дітей за місцем проживання матері.
Будь - яких обставин, які б свідчили про наявність спору між батьком та матір'ю дітей, щодо визначення їх місця проживання, судом не встановлено.
Інших підстав для відмови в реєстрації дитини у спірному рішенні не вказані.
При вирішенні даної справи, сул виходить з того, що відсутність реєстрації місця проживання малолітньої дитини позивача за місцем фактичного проживання суперечить їх інтересам та суттєво обмежує реалізацію їх прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров'я та соціальний захист.
Згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Підсумовуючи викладене, з огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд дійшов висновку, що відповідач по справі, відмовляючи у здійсненні реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_3 за місцем проживання матері з підстав лише відсутності згоди батька, діяв без урахування інтересів дитини, як це визначено вимогами Конвенції про права дітей та Закону України «Про охорону дитинства».
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вищезазначене рішення відповідача у спірних відносинах не може бути визнані правомірним, оскільки прийняте без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з використанням повноважень не з тією метою, з якою вони надані.
Судом також при вирішенні справи враховані положення ч.1 ст.2 КАС України, де визначені завдання адміністративного судочинства, такі як захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Статтею 6 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. У випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
У п.29 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Гарнага проти України» зазначено, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 6 вересня 2005 року у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» заява № 30210/96, п. 158, ECHR 2000-ХІ).
Судом також враховано, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Згідно ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
За наведених обставин у сукупності, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, позов підлягає задоволенню у повному обсязі як єдиний належний та ефективний спосіб відновлення порушеного права малолітньої дитини.
У відповідності до ст. 139 КАС України, документально підтверджені витрати зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн. підлягають стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 9, 72-77, 90, 139, 246-247, 249, 255, 297 КАС України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до відділу формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , управління-служба у справах дітей про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення відділу формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради від 17.07.2019 року про відмову в реєстрації місця проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 ;
Зобов'язати відділ формування та ведення реєстру територіальної громади департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради, Департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради зареєструвати місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 документально підтверджені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя (підпис) В.С. Віхрова
Рішення не набрало законної сили 11.12.19
Суддя В.С. Віхрова
Згідно з оригіналом
Помічник судді Ю.Ю. Ковтун