12 грудня 2019 р. Справа № 120/3522/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Сала П.І.,
за участю
секретаря судового засідання Михайловського М.В.,
представника позивача Самари В.О.,
представників відповідача Тиховського М.О., Чугаєнко К.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_2 та селянське (фермерське) господарство "Янтар",
про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
30.10.2019 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ відповідача від 18.07.2019 № 2-11964/15-19-СГ про відмову у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки та зобов'язати відповідача затвердити поданий позивачем проект землеустрою щодо відведення у власність позивача земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства з земель державної власності сільськогосподарського призначення на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 23.05.2019 позивач звернувся до відповідача з клопотанням про затвердження проекту землеустрою щодо відведення у власність для ведення фермерського господарства земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення в розмірі земельної частки (паю) площею 1,9572 га, кадастровий номер 0523980600:01:002:0291, яка розташована на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області та перебуває у користуванні фермерського господарства "Янтар", членом якого є позивач. До клопотання було додано примірник погодженого у встановленому законом порядку проекту землеустрою. Відповідач розглянув клопотання та листом від 13.06.2019 повідомив про неможливість його задоволення, посилаючись на окремі недоліки проекту, які належить виправити. Привівши проект землеустрою у відповідність з вимогами відповідача, позивач 03.07.2019 повторно звернувся з клопотанням про його затвердження. Проте оскаржуваним наказом відповідач відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою, вказавши на те, що згідно з постановою Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 816/1920/17 член фермерського господарства має право отримати безоплатно у власність земельну ділянку, яка раніше була надана йому у користування, тобто передача у власність земельної ділянки у розміру земельної частки (паю) можлива лише тій особі, якій земельна ділянка передана у користування. З вказаною відмовою позивач не погоджується, вважає її протиправною і такою, що не відповідає вимогам Земельного кодексу України (далі - ЗК України), а тому за захистом своїх прав та законних інтересів звертається до суду.
Ухвалою суду від 04.11.2019 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.
18.11.2019 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначає, що згідно з висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 19.06.2018 під час розгляду справи № 816/1920/17, фермерське господарство може володіти і користуватися землями своїх членів лише у разі, якщо такі земельні ділянки перебувають у власності (а не в користуванні) члена фермерського господарства. При цьому статтею 13 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено право члена фермерського господарства отримати безоплатно у власність земельну ділянку, яка раніше була надана йому у користування, тобто передача у власність земельної ділянки можлива лише тій особі, які земельна ділянка передана у користування. Згідно з державним актом № 000143 земельна ділянка площею 17,71 га, в межах якої позивач бажає отримати безоплатно у власність земельну ділянку, надана в користування ОСОБА_2 , а не позивачу. Отже, законних підстав для затвердження поданого позивачем проекту землеустрою немає. Відтак оскаржуваний наказ є правомірним та відповідає вимогам чинного законодавства.
26.11.2019 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач наголошує, що предмет спору у цій справі стосується питання затвердження (погодження) проекту землеустрою, яке регламентується статтею 186-1 ЗК України. Водночас згідно з частиною шостою цієї статті підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівної документації. Крім того, позивач зазначає, що усунув недоліки проекту землеустрою, на які відповідач вказав у своєму попередньому висновку, тоді як статтею 186-1 ЗК України заборонено відмовляти у погодженні проекту землеустрою з інших причин чи вказувати інші недоліки. Таким чином, на думку позивача, відповідач надав відмову з непередбачених законом підстав, а тому оскаржуваний наказ підлягає скасуванню.
04.12.2019 до суду надійшли заперечення, в яких відповідач зазначає, що за змістом положень статей 118, 186-1 ЗК України уповноважений суб'єкт владних повноважень під час вирішення питання про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність може прийняти одне з двох рішень: або затвердити проект та надати земельну ділянку у власність, або ж відмовити у вчиненні таких дій. Тобто, відповідні повноваження мають дискреційний характер і дають можливість на власний розсуд вибрати один з кількох варіантів рішення. Також відповідач не погоджується з твердженнями позивача про те, що наведені в оскаржуваному наказі підстави для відмови у затвердженні позивачу проекту землеустрою могли бути застосовані лише на етапі надання дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Ухвалою суду від 04.12.2019 до участі у справі третіми особами без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача залучено ОСОБА_2 та селянське (фермерське) господарство "Янтар" (далі - СФГ "Янтар").
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та надав пояснення згідно з обґрунтуваннями, наведеними у позовній заяві та відповіді на відзив.
Представники відповідача в судовому засіданні позов заперечили з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву та запереченнях.
Треті особи на виклик суду не з'явилися, однак 10.12.2019 подали письмові пояснення, в яких підтримали позовні вимоги та просять суд їх задовольнити. Вважають, що позивач, як член фермерського господарства, має законне право отримати безоплатно у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) за рахунок земельної ділянки, що використовується СФГ "Янтар" з 2001 року та була надана його голові саме з цією метою. Розгляд справи просять здійснювати без їх участі.
Враховуючи подане клопотання, керуючись ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 205 КАС України суд вважає можливим розглянути справу за відсутності третіх осіб.
Заслухавши пояснення сторін та оцінивши наявні у справі докази, суд встановив, що 12.12.2017 позивач звернувся до відповідача з клопотанням про надання йому дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства із земель фермерського господарства "Янтар" у розмірі земельної ділянки (паю).
Листом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 29.12.2017 № Ш-23786/0-11911/6-17 у наданні позивачу вказаного дозволу відмовлено.
Не погодившись з відмовою відповідача, позивач звернувся до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 10.09.2018 у справі № 0240/2545/18-а визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області у ненаданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області (за межами населеного пункту, державної форми власності) та зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 такий дозвіл.
На виконання вказаного судового рішення, яке набрало законної сили, наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 02.11.2018 № 2-14739/15-18-СГ позивачу надано відповідний дозвіл.
На підставі зазначеного наказу державним підприємством "Вінницький науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" розроблено проект землеустрою щодо відведення у власність громадянам в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення, які перебувають у користуванні фермерського господарства "Янтар" на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
23.05.2019 позивач звернувся до відповідача з клопотанням про затвердження вищевказаного проекту землеустрою щодо відведення у власність для ведення фермерського господарства земельної ділянки площею 1,9572 га, кадастровий номер 0523980600:01:002:0291, розташованої на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
Листом від 13.06.2019 № Ш-10589/0-2085/0/95-19 Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повідомило позивача про те, що поданий на затвердження проект не повністю відповідає вимогам чинного законодавства та іншим нормативно-правовим актами: 1) в проекті землеустрою належним чином не посвідчено документа на сторінці 65 (відсутня нотаріально-засвідчена згода землекористувача на розроблення проекту землеустрою); 2) в акті приймання-передачі межових знаків на збереження та схемі прив'язки закладки межових знаків до об'єктів і контурів місцевості (кроки) відсутні кадастрові номери земельної ділянки; також на сторінках 57-63 проекту не вказано площу земельної ділянки.
Усунувши вищезазначені недоліки, позивач повторно подав відповідачу проект землеустрою на затвердження.
Наказом Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 18.07.2019 № 2-11964/15-19-СГ позивачу відмовлено у затвердженні проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність. При цьому в наказі відповідач посилається на постанову Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 816/1920/17, згідно з якою фермерське господарство може володіти та користуватися землями своїх членів лише у разі, якщо такі земельні ділянки перебувають у власності (а не в користуванні) члена фермерського господарства. Водночас статтею 13 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено право члена фермерського господарства отримати безоплатно у власність земельну ділянку, яка раніше була надана йому у користування, тобто передача у власність земельної ділянки можлива лише тій особі, які земельна ділянка передана у користування. Згідно з державним актом на право постійного користування № 000143 земельна ділянка площею 17,71 га надана в користування для ведення селянського (фермерського) господарства Самарі ОСОБА_3 , а не ОСОБА_1 . Отже, враховуючи положення ч. 13 ст. 123 ЗК України, підстав для затвердження проекту землеустрою немає.
Позивач вважає вказаний наказ незаконним та протиправним, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно із ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких, зокрема, належать землі сільськогосподарського призначення.
Згідно з ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
В силу положень п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Крім того, частиною другою статті 31 ЗК України визначено, що громадяни-члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).
Отже, законом передбачено право громадян України на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) із земель державної власності сільськогосподарського призначення.
Згідно зі ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Згідно з ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Судом встановлено, що позивачу було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення, які перебувають у користуванні СФГ "Янтар" на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
У зв'язку з наданням такої відмови виник спір, який вирішено у судовому порядку.
Так, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 10.09.2018 у справі № 0240/2545/18-а визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області у ненаданні позивачу ОСОБА_1 зазначеного дозволу та зобов'язано надати такий дозвіл.
Вказане судове рішення набуло статусу остаточного та виконане відповідачем у спосіб видання наказу від 02.11.2018 № 2-14739/15-18-СГ про надання позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області (за межами населеного пункту, державної форми власності).
При цьому суд зауважує, що частиною сьомою статті 118 ЗК України передбачено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Такими підставами є невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Отже, враховуючи те, що судовим рішенням відповідача зобов'язано видати наказ про надання позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність і такий наказ відповідач видав, суд доходить висновку, що наведені вище підстави не можуть бути застосовані при вирішенні питання про затвердження розробленого позивачем проекту землеустрою, адже необхідно вважати, що правову оцінку наявності або відсутності цих підстав вже надано рішенням суду, яке набрало законної сили.
Відповідно до ч. 8 ст. 188 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб'єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
Згідно з частинами восьмою-дев'ятою статті 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.
Так, в силу вимог ч. 1 ст. 186-1 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх категорій та форм власності (крім земельних ділянок зони відчуження та зони безумовного (обов'язкового) відселення території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи) підлягає обов'язковому погодженню з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
У відповідності до ч. 4 ст. 186-1 ЗК України розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, - завірені ним копії проекту.
Частиною п'ятою статті 186-1 ЗК України врегульовано, що органи, зазначені в частинах першій-третій цієї статті, зобов'язані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з обов'язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них нормативно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.
Водночас згідно з ч. 6 ст. 186-1 ЗК України підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
Також частиною восьмою статті 186-1 ЗК України визначено, що у висновку про відмову погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки органами, зазначеними в частинах першій-третій цієї статті, має бути надано вичерпний перелік недоліків проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та розумний строк для усунення таких недоліків (який за письмовим проханням розробника проекту може бути продовжений).
Органами, зазначеними в частинах першій-третій цієї статті, може бути відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки лише у разі, якщо не усунено недоліки, на яких було наголошено у попередньому висновку. Не можна відмовити у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з інших причин чи вказати інші недоліки.
Таким чином, статтею 186-1 ЗК України передбачено два альтернативні варіанти рішень у формі висновку, які можуть бути прийняті територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за результатами розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки: про затвердження цього проекту або про відмову в його затвердженні.
Поряд з цим, суд зауважує, що:
по-перше, підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його положень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації;
по-друге, у випадку надання висновку про відмову у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з наведенням вичерпного переліку недоліків проекту землеустрою, які мають бути усунуті, наступна відмова у погодженні проекту землеустрою можлива лише в тому разі, якщо відповідні недоліки не усунено; водночас не допускається відмовляти у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з інших причин чи вказувати інші недоліки.
Під час розгляду справи судом встановлено, що листом від 13.06.2019 № Ш-10589/0-2085/0/95-19 за результатами розгляду клопотання позивача про погодження проекту землеустрою відповідач вказав на невідповідність проекту вимогам чинного законодавства та зазначив конкретні недоліки, які мають бути усунуті з метою затвердження проекту.
Оскільки іншого законом не передбачено, суд розглядає вказаний лист як висновок уповноваженого суб'єкта владних повноважень про відмову у погодженні проекту землеустрою з мотивів наявності недоліків, які можуть бути усунуті.
Відтак, на переконання суду, подальша відмова у погодженні позивачу проекту землеустрою була можливою лише якщо відповідні недоліки не було усунуто.
При цьому суд наголошує, що згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, беручи до уваги той факт, що позивач усунув недоліки проекту землеустрою, про які було зазначено у висновку відповідача, відмова відповідача у погодженні проекту землеустрою з інших причин визнається судом неправомірною і такою, що надана всупереч порядку, визначеному законом.
Крім того, повертаючись до підстав для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, суд ще раз зазначає, що такими підставами може бути лише невідповідність проекту вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.
Натомість наявність цих підстав нівелюється рішенням суду від 10.09.2018 у справі № 0240/2545/18-а, яке набрало законної сили. До того ж відмова відповідача взагалі не обґрунтовується з посиланням на такі підстави. Змістовний аналіз оскаржуваного наказу вказує на те, що відповідач фактично заперечує право позивача на отримання безоплатно земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) і саме з цих підстав відмовив у затвердженні проекту землеустрою. Зокрема, відповідач посилається на те, що земельна ділянка, яку позивач має намір отримати безоплатно у власність для ведення фермерського господарства, перебуває у постійному користуванні іншої особи, а тому відсутні підстави для передачі земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) членам СФГ "Янтар", в тому числі позивачу.
Проте суд зауважує, що Земельним кодексом України, положення якого наведено вище, не передбачено таких підстав для відмови, які у своєму наказі зазначає відповідач. Ба більше, у наказі відповідач посилається на ч. 13 ст. 123 ЗК України, яка регулює порядок надання у користування земельних ділянок державної або комунальної власності, тобто не стосується спірних правовідносин.
Крім того, відмовляючи у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, відповідач зазначає, що право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки має лише той член фермерського господарства, який раніше вже отримував її у користування.
Перевіряючи вказані доводи, суд встановив, що земельна ділянка площею 1,9572 га, кадастровий номер 0523980600:01:002:0291, яку позивач бажає отримати у власність для ведення фермерського господарства, розташована на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області та перебуває у користуванні СФГ "Янтар", членом якого є позивач.
Водночас СФГ "Янтар" створене та зареєстровано 12.03.2001 ОСОБА_2 , як його головою (третя особа у справі).
Згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ВН № 000143 на підставі рішення Томашпільської районної ради Вінницької області від 01.11.2001 ОСОБА_2 у постійне користування надано земельну ділянку площею 17,71 га для ведення селянського (фермерського) господарства.
Відтоді вказана земельна ділянка використовується СФГ "Янтар" та, відповідно, позивачем як членом цього господарства.
Суд зауважує, що на час створення СФГ "Янтар" та отримання головою зазначеної земельної ділянки правові основи створення та діяльності селянських (фермерських) господарств в Україні визначались нормами Земельного кодексу України 1990 року та Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" 1991 року.
Водночас вказані нормативно-правові акти не містили положень, які б передбачали умови та порядок отримання членами фермерського господарства земельної ділянки у користування в розмірі земельної частки (паю) для подальшого отримання такої земельної ділянки у власність після того, як земельну ділянку у користування вже отримало фермерське господарство в особі його голови. Не існує такого порядку і на сьогодні.
Разом з тим, норми чинного Земельного кодексу України не обмежують право громадян на отримання безоплатно у власність земельної ділянки для ведення фермерського господарства в розмірі земельної частки (паю) та не встановлюють додаткових умов для реалізації такого права.
Крім того, частиною першою-другою статті 13 Закону України "Про фермерське господарство" № 973-VI від 19 червня 2003 року визначено, що члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.
Відтак суд не погоджується з доводами відповідача про те, що позивач не має права на отримання у власність земельної ділянки в розмірі частки (паю) за рахунок земель СФГ "Янтар". Водночас тлумачення вищевказаної норми закону як такої, що надає право на передачу у власність земельної ділянки лише тому члену господарства, якому ця земельна ділянка раніше була передана у користування, на переконання суду, є помилковим, адже спірна земельна ділянка використовується СФГ "Янтар" з 2001 року як така, що була надана голові саме з метою ведення фермерського господарства. Натомість юридичне оформлення такої земельної ділянки в користування ОСОБА_2 на той час відповідало вимогам чинного законодавства та не передбачало іншого. Відтак посилання відповідача на те, що лише ОСОБА_2 , якому видано державний акт на право постійного користування землею, може отримати у власність земельну ділянку в розмірі земельної частки (паю) істотно звужує права та законні інтереси як самого ОСОБА_2 , який в такому разі втратить право на більшу частину землі, яка тривалий час перебуває у його правомірному користуванні, так і інших членів фермерського господарства, які працюють на цій землі та, як будь-який інший громадянин України, мають законне право на отримання земельної ділянки у власність в межах норм безоплатної приватизації. Поза сумнівом, це не узгоджується з принципом верховенства права та є несправедливим.
До того ж суд звертає увагу на очевидну суперечність позиції, яку відстоює відповідач. Так, відповідач наголошує на тому, що фермерське господарство може володіти і користуватися виключно тими земельними ділянками, які перебувають у приватній власності членів фермерського господарства, а не в користуванні. Одночасно відповідач зазначає, що передача у власність земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю) можлива лише тому члену фермерського господарства, якому земельна ділянка передана у користування. Тобто, твердження відповідача є взаємовиключними, оскільки перше виключає друге.
На підтримку правомірності своїх вимог та заперечень сторони посилаються на численну судову практику. Її вивчення свідчить про відсутність усталених правових висновків у справах цієї категорії. Тому суд вирішує спір за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні зібраних доказів, а також власній оцінці та розумінні тих норм матеріального права, що належить застосувати для вирішення справи.
Відтак суд, враховуючи наведені вище мотиви, приходить до переконання, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області протиправно та з непередбачених законом підстав відмовило позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення у власність для ведення фермерського господарства земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення в розмірі земельної частки (паю). Отже, позовні вимоги в частині скасування оскаржуваного наказу належить задовольнити.
Оцінюючи позовні вимоги в іншій частині, а саме щодо зобов'язання відповідача затвердити проект землеустрою, суд зазначає таке.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення (постанова Вищого адміністративного суду України від 16.06.2015 у справі № К/800/6863/15, від 29.11.2016 № К/800/17306/16, № К/800/17393/16 від 29.09.2016, № К/800/13317/15 та від 17.12.2015 № К/800/32134/15).
Втім, повноваження суб'єктів владних повноважень не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11.09.2019 в справі № 819/570/18.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Кодексом адміністративного судочинства України також визначено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії (ч. 2 ст. 245 КАС України). В цьому випадку суд повинен зазначити, яку саме дію повинен вчинити відповідач.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 30.01.2003 № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відтак суд вважає, що оскільки відповідач відмовив позивачу у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з незаконних підстав, а суд дійшов висновку, що рішення відповідача є протиправним, у суб'єкта владних повноважень не залишається інших варіантів дій, окрім як затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивача.
Таким чином, позивач обрав належний спосіб захисту своїх порушених прав, який за встановлених судом обставин справи не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.
При вирішенні позовних вимог в цій частині суд також враховує практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Так, у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ зазначив про особливу важливість принципу "належного урядування", який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.comS.r.l. проти Молдови", заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року).
На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Натомість у спорі між сторонами судом встановлено недотримання відповідачем принципу "належного урядування" в розумінні практики ЄСПЛ. Так, відповідач довільно трактує визначені законом підстави для відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та відмовив позивачу з непередбачених законом підстав та з порушенням визначеного законом порядку.
Також відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року, пункт 75).
Крім того, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції, ЄСПЛ вказує на те, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути:
- незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 6 вересня 2005 року у справі "Гурепка проти України", п. 59);
- спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26 жовтня 2000 року у справі "Кудла проти Польщі", п. 158; рішення від 16 серпня 2013 року у справі "Гарнага проти України", п. 29).
Отже, ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним існуючим обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Водночас винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідатиме зазначеній міжнародній нормі.
Частиною першою статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши доводи учасників справи, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити повністю.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, у зв'язку з повним задоволенням позову, сплачений позивачем судовий збір в розмірі 768,40 грн належить стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від за № 2-11964/15-19-СГ від 18 липня 2019 року про відмову ОСОБА_1 у затвердженні документації із землеустрою та передачі у власність земельної ділянки.
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення в розмірі земельної частки (паю) для ведення фермерського господарства площею 1,9572 га, кадастровий номер 0523980600:01:002:0291, яка розташована на території Антонівської сільської ради Томашпільського району Вінницької області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
2) представник позивача: адвокат Самар Василь Олександрович (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса для листування: АДРЕСА_2 );
3) відповідач: Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області (код ЄДРПОУ 39767547, місцезнаходження: вул. Келецька, 63, м. Вінниця, 21027).
Повне судове рішення складено 17.12.2019.
Суддя Сало Павло Ігорович