ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
10 грудня 2019 року справа №640/14350/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомМіністерства оборони України (далі по тексту - позивач, Міністерство)
доВідділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі по тексту - відповідач, виконавча служба)
провизнання протиправною та скасування постанови про накладення штрафу та зобов'язання вчинити дії
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до відповідача, в якому просить: 1) визнати протиправною та скасувати постанову про накладення штрафу, прийняту відповідачем в межах виконавчого провадження №ВП 59290010 від 08 липня 2019 року; 2) зобов'язати відповідача винести постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №59290010 у зв'язку з повним фактичним виконанням рішення.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що на виконання рішення суду Комісією Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум, розглянуто документи ОСОБА_1 та прийнято рішення про відмову у виплаті одноразової грошової допомоги, яке оформлене протоколом від 15 березня 2019 року №33. Зазначив, що відповідач нехтуючи повідомленням відповідача про єдиний можливий, визначений законодавцем механізм виконання рішення, державний виконавець робить у постанові про накладення штрафу від 08 липня 2019 року необґрунтований висновок про невиконання рішення суду позивачем.
Позивач 23 серпня 2019 року подав до суду уточнену позовну заяву, в якій просив визнати незаконною та скасувати постанову відповідача в рамках виконавчого провадження №29290010 про накладення штрафу від 08 липня 2019 року та зобов'язати відділ ДВС винести постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №59290010 у зв'язку з повним фактичним виконанням рішення суду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 вересня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/14350/19 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та проведення судового засідання.
Відзив відповідача, що надійшов на адресу суду 08 жовтня 2019 року повернуто адресанту без розгляду, з огляду на те, що останній не відповідає положенням пункту 2 частини четвертої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
На підставі виконавчого листа №816/644/18 від 08 травня 2019 року, виданого Полтавським окружим адміністративним судом, старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Валявським О.А. відкрито виконавче провадження ВП №59290010, про що винесено постанову від 06 червня 2019 року та встановлено боржнику строк для виконання рішення суду у10 робочих днів.
Згідно рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2018 року зобов'язано Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975, як інваліду ІІ групи, з 03 березня 2016 року, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії), захворювання, що пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, відповідно до пункту "б" статті 162 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2016 року та вжити заходів для її виплати.
03 липня 2019 року позивач направив на адресу відповідача заяву, з проханням закінчити виконавче провадження у зв'язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення суду та не вживати заходів примусового характеру щодо стягнення штрафів з рахунків Міноборони.
Старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Валявським О.А. 08 липня 2019 року складено акт, яким встановлено, що за результатами розгляду поданих документів комісія Міністерства оборони України дійшла висновку про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги громадянину ОСОБА_1 документи якого надійшли відповідно до рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2018 року у справі №816/644/18, оскільки заявником не подано документ, що свідчить про обставини та причини поранення.
Однак вказаний протокол засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум від 15 березня 2019 року №33 щодо відмови у призначенні одноразової грошової допомоги громадянину ОСОБА_1 не є фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, оскільки у виконавчому листі зазначено про зобов'язання Міністерства оборони України прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2016 року та вжити заходів для її виплати.
Оскільки станом на 08 липня 2019 року боржником не повідомлено про прийняте рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Валявським О.А. винесено постанову ВП №59290010 від 08 липня 2019 року про накладення штрафу на Міністерство оборони України за невиконання рішення суду у розмірі 5100,00 грн.
Не погоджуючись з прийнятим виконавчою службою рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року №1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною першою статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" встановлено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Пунктом 1 частиною першою статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів: виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України.
Відповідно до частини першої, пункту 1, 3 частини другої, пункту 22 частини третьої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець зобов'язаний: 1) здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 3) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.
Згідно з пунктом 1 частини третьої, абзацом 1 частини четвертої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону.
Вимоги виконавця щодо виконання рішень є обов'язковими на всій території України. Невиконання законних вимог виконавця тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Відповідно до пункту 1.8 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5, вимога державного виконавця є письмовим документом, який складається у випадках, передбачених Законом, та є обов'язковою для виконання органами, установами, організаціями, посадовими особами і фізичними особами щодо надання державному виконавцю документів або їх копій, необхідних для здійснення його повноважень, вчинення інших дій, необхідних для виконання рішення.
Отже, слід дійти висновку, що вимога державного виконавця є документом, який сприяє отриманню інформації від учасників виконавчого провадження, з метою подальшого вчинення виконавчих дій виконавцем.
Відповідно до абзацу першого частини шостої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" за рішенням немайнового характеру виконавець у постанові про відкриття виконавчого провадження зазначає про необхідність виконання боржником рішення протягом 10 робочих днів (крім рішень, що підлягають негайному виконанню, рішень про встановлення побачення з дитиною).
Відповідно до частин першої, другої статті 63 Закону України "Про виконавче провадження" за рішеннями, за якими боржник зобов'язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.
У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.
Отже, законодавцем передбачено негативні наслідки (штрафні санкції) за невиконання в обумовлений строк відповідного рішення, за умови його невиконання без поважних причин.
Відповідно статті 1291 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими для виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Стаття 14 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
З матеріалів справи вбачається, що згідно резолютивної частини рішення Полтавського окружного адміністративного суду у справі №816/644/18 боржника (позивача) зобов'язано прийняти рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №975, як інваліду ІІ групи, з 03 березня 2016 року, інвалідність якого настала внаслідок поранення (контузії), захворювання, що пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, відповідно до пункту «б» статті 162 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2016 року та вжити заходів для її виплати.
Таким чином, фактичне виконання рішення полягає у призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги.
Водночас позивач, вважаючи виконаним рішення суду, зазначає про відмову ОСОБА_1 в призначені одноразової грошової допомоги у разі настання інвалідності.
Отже державним виконавцем обґрунтовано встановлено фактичне невиконання судового рішення.
Виходячи з положень частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У справі "Горнсбі проти Греції" Європейським судом з прав людини в пункті 40 рішення зазначено, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов'язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (пункт 68 рішення у справі "Піалопулос та інші проти Греції").
Європейський суд з прав людини в пункті 26 рішення у справі "Глоба проти України" відзначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення у справі "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia), заява №59498/00, пункт 34, ECHR 2002-III, та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Ясюнієне проти Литви", заява №41510/98, пункт 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 7 червня 2005 року у справі "Фуклев проти України" (Fuklev v. Ukraine), заява №71186/01, пункт 84).
У пункті 27 рішення у справі "Глоба проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Конституційний Суд України також неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в рішенні у справі "Шмалько проти України" від 20 липня 2004 року вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
З огляду на викладене, відповідачем обґрунтовано застосовано до позивача штраф за невиконання рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 22 травня 2018 року.
У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх розподілу, у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову Міністерству оборони України відмовити повністю.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Міністерство оборони України (03168, Київ, проспект Повітрофлотський, 6; ідентифікаційний код ЄДРПОУ 00034022);
Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (01001, Київ, вул. Городецького, 13; ідентифікаційний код ЄДРПОУ 00015622).
Суддя В.А. Кузьменко