Апеляційне провадження № 22-ц/824/14692/2019
11 грудня 2019 року м. Київ
Унікальний номер справи 753/14154/18
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Шахової О.В., суддів Вербової І.М., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання Пащенко О.П.,
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником ОСОБА_3 ,
на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 вересня 2019 року, ухваленого в приміщенні суду під головуванням судді Мицик Ю.С.,-
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення компенсації вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 26.09.1981 між нею та відповідачем було укладено шлюб. Під час перебування у шлюбі сторони набули у власність автомобіль «Toyota Land Cruiser», 2002 року випуску. Відповідач перереєстрував його на нового власника ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 31.01.2017.
Вважала, що вищевказаний спільний автомобіль був проданий відповідачем у період, коли подружжя вже не проживали разом, не приймали участі у житті один одного, не підтримували шлюбних відносин та не вели спільного господарства, а відтак, грошові кошти, отримані відповідачем у результаті відчуження належного на праві спільної сумісної власності подружжя автомобіля, не були розділені між подружжям та/або використані в інтересах сім'ї, а тому, просила стягнути з відповідача в рахунок вартості належної останній 1/2 частки транспортного засобу грошову компенсацію у розмірі 194 775 грн., виходячи з його ринкової вартості.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 4 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію половини вартості відчуженого не в інтересах сім'ї майна - транспортного засобу «Toyota Land Cruiser», 2002 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 в сумі 194 775 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судового збору.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, зокрема, що судом першої інстанції не мотивовано про відхилення нотаріально посвідчених заяв від 15.07.2015 та від 20.07.2015, за якими ОСОБА_1 не лише надала йому згоду на укладення будь-яких правочинів, але і наділила правом розпоряджатися будь-яким майном і грошовими коштами на власний розсуд без додаткового погодження з нею. Також у вказаних заявах зазначила, що будь-які його дії відповідають інтересам сім'ї.
Судом першої інстанції не надано оцінки тому, що в рішенні Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28 вересня 2018 року з показів свідків вбачається, що сторони перебували у шлюбі в період 2016 - 2017 року. Тому, продаж автомобіля в січні 2017 році відбувався в інтересах сім'ї і з дозволу позивача.
Лише у листопаді 2017 року ОСОБА_1 відкликала заяви про надання згоди на розпорядження майном.
Суд також не встановив, як було використані кошти, одержані після відчуження автомобіля. Не врахував ту обставину, що позивач більше 25 років ніде не працювала, є пенсіонером, хворіла і повністю знаходилась на його утриманні.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 заперечував проти доводів апеляційної скарги. Просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилися, про розгляд справи повідомлялися належно.
Від відповідача ОСОБА_2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з його хворобою та хворобою його представника ОСОБА_3 .
Разом з тим, зважаючи на те, що відповідач та його представник належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, всі доводи та вимоги викладені ними в апеляційній скарзі, а про необхідність та намір подати будь-які додаткові докази або пояснення у встановленому законом порядку апелянтом не зазначено, тому, виходячи з того, що явка сторін, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, відповідно до вимог закону не є обов'язковою та не перешкоджає розгляду справи, клопотання про відкладення розгляду справи задоволенню не підлягає.
Окрім цього, до клопотання про відкладення судового засідання не надано доказів хвороби чи перебування відповідача та його представника в медичних закладах.
Колегія суддів враховує, що закон створює рівні умови для осіб, що володіють правом звернення до суду, зобов'язавши суд повідомляти цих осіб про час і місце розгляду справи.
За змістом ст.14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права особа сама визначає обсяг своїх прав і обов'язків у цивільному процесі. Тому особа, визначивши свої права, реалізує їх на свій розсуд. Розпорядження своїми правами на розсуд особи є одним з основоположних принципів судочинства.
Враховуючи завдання судочинства, принцип правової визначеності, поширення загального правила, закріпленого в ч.1 ст.372 ЦПК України, відкладення судового розгляду у випадку неявки в судове засідання будь-кого з осіб, що беруть участь у справі, за відсутності відомостей про причини неявки в судове засідання не відповідало б конституційним цілям цивільного судочинства, що, у свою чергу, не дозволить розглядати судову процедуру в якості ефективного засобу правового захисту в тому сенсі, який закладений в ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, ст.ст. 7, 8 і 10 Загальної декларації прав людини і ст.14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
За таких обставин, обставин апеляційний суд в складі колегії суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про розгляд справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Згідно ст. ст. 10 - 13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1 ) керує ходом судового процесу; 2 ) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3 ) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4 ) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5 ) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що на час укладення договору про відчуження автомобіля, сторони не проживали однією сім'єю та фактично припинили шлюбні відносини. Не надано доказів того, що кошти, виручені від продажу автомобіля використані відповідачем в інтересах сім'ї та увійшли до спільного бюджету.
Апеляційний суд не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 26.09.1981 між позивачем та відповідачем було укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 (а.с.18).
Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28.09.2018 шлюб між сторонами розірвано (а.с. 143-144).
За час перебування у шлюбі сторонами за спільні кошти подружжя придбаний транспортний засіб автомобіль «Toyota Land Cruiser», 2002 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 .
Згідно відповіді на запит Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві, відповідно до інформації національної автоматизованої інформаційної системи МВС станом на 18.03.2015 транспортний засіб «Toyota Land Cruiser», 2002 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , на підставі довідки-рахунку ААЕ № 044814 від 18.03.2015 ПП «Розвиток-Авто», було зареєстровано на ім'я ОСОБА_4 В подальшому, 31.01.2017 в Територіальному сервісному центрі № 8046 РСЦ МВС в м. Києві, на підставі договору купівлі-продажу №8046/2017/312008 від 31.01.2017, укладеному в ТСЦ автомобіль було перереєстровано на ОСОБА_4 (а.с. 29).
В матеріалах справи наявні заява позивача ОСОБА_1 про надання згоди на розпорядження спільним майном та грошовими коштами чоловіку ОСОБА_2 від 20.07.2015, яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В.В. та заява від 15.07.2015, яка посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рогач В.В. про надання згоди на укладення останнім договорів на придбання будь-якого нерухомого майна, договорів іпотеки, дарування, позики, договору купівлі-продажу (а.с. 82, 83).
Засади шлюбу, а також правовідносини, які виникають із особистих немайнових та майнових прав та обов'язків подружжя, визначаються нормами СК України.
Відповідно до статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу).
Стаття 63 СК України, передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними.
Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя передбачені статтею 65 СК України.
Відповідно до частини 2 статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Частиною 4 статті 65 СК України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
У відповідності до частини 3 статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном.
Отже, один із подружжя може вимагати від іншого із подружжя 1/2 частину вартості спільного майна, якщо один із них здійснив його відчуження проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби.
Відповідно до частин першої, другої статті 364 ЦК України кожен із співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згода подружжя на вчинення іншим з подружжя правочину є за своєю правовою природою окремим одностороннім правочином, що має бути укладений письмово.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як вбачається, на момент укладення договору купівлі-продажу автомобіля №8046/2017/312008 від 31.01.2017 були наявні нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_1 від 15.07.2015 за № 1324 та від 20.07.2015 за № 1372, в яких, поміж іншим зазначено, що умови всіх правочинів, які будуть укладатися ОСОБА_2 , можуть визначатися ним самостійно, без додаткового погодження з позивачем та на власний розсуд.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що в заявах про надання згоди на розпорядження спільним майном та грошовими коштами виражена воля ОСОБА_1 А тому, лише за відсутності згоди одного з подружжя на відчуження майна, один з подружжя має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого майна.
Окрім цього, в матеріалах справи наявна копія заяви ОСОБА_1 від 24.11.2017 зареєстрована в реєстрі за № 1839, в якій вона не дає згоди на укладення її чоловіком ОСОБА_2 будь-яких правочинів, які б стосувалися розпорядження майном та грошовими коштами, що є їхньою спільною сумісною власністю (ас.75). Проте, апеляційний суд зауважує, що така заява складена позивачем лише через 10 місяців після укладення договору купівлі-продажу автомобіля відповідачем.
Тому, доводи апеляційної скарги про те, що відчуження автомобіля відбулося за наявності письмової згоди позивача на це, заслуговують на увагу, оскільки дійсно, письмову згоду на, зокрема, відчуження рухомого майна, яка відображена у заявах від15.07.2015 та 20.07.2015 позивачем не відкликано, така згода відповідає вимогам частини третьої статті 65 СК України, крім того вона надала право відповідачу на вчинення дій саме в інтересах сім'ї та в її інтересах.
Як вбачається, ОСОБА_2 під час розгляду справи в суді першої інстанції та в доводах апеляційної скарги не заперечував проти того, що спірний автомобіль набутий за час шлюбу за спільні грошові кошти подружжя, використовувався в інтересах їх родини, тобто факт належності зазначеного автомобіля сторонам на праві спільної сумісної власності і відповідно право позивача на 1/2 частку цього майна відповідач визнав, тому ці обставини не підлягають доказуванню.
Проте, згідно заяв позивача ОСОБА_1 про надання згоди на розпорядження спільним майном та грошовими коштами чоловіку ОСОБА_2 , на укладення останнім договорів на придбання будь-якого нерухомого майна, договорів іпотеки, дарування, позики, договору купівлі-продажу, позивач вважала і в заявах зазнеачила, що будь-які його дії, направлені на розпорядження будь-яким майном/грошовими коштами, що є їхньою спільною власністю відповідають інтересам сім'ї і укладення таких договорів відповідає їхньому спільному інтересу.
Окрім цього, рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 28.09.2018 встановлено, що сімейні відносини не припинялися між сторонами до кінця 2017 року.
Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Не надано позивачем доказів і стосовно того, що кошти були витрачені не в інтересах сім'ї.
У відповідності до вимог ст. 81 ЦПК України саме позивач повинен доводити ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, а згідно вимог ст. 13 ЦПК України справи розглядаються судом на підставі доказів, яки надані сторонами.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Положення ст. 81 ЦПК відбивають приватноправові засади змагальності цивільного процесу, відповідно до чого тягар доказування цілком покладається на сторін. У такому контексті зазначений обов'язок із доказування характеризується специфічністю та виникає тоді, коли особа реалізує своє право на судовий захист. При цьому особа наділена правом самостійно обирати коло доказів, на які вона посилається і які подає до суду, виходячи із своєї процесуальної заінтересованості та позиції у справі.
Враховуючи викладене вище та відповідно до ст. 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У відповідності до ст.141 ЦПК України з ОСОБА_1 підлягають до стягнення в дохід держави витрати по судовому збору в сумі 2 921,62 грн. за подачу апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником ОСОБА_3 , задовольнити.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 4 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення наступного змісту.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) в дохід держави (отримувач коштів: ГУК у м.Києві/м.Київ/22030106; код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783; банк отримувача: Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача: UA 798999980000031211256026001; код класифікації доходів бюджету: 22030106)судовий збір у розмірі 2 921 (дві тисячі дев'ятсот двадцять одну) грн. 62 коп.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 12 грудня 2019 року.
Суддя-доповідач
Судді: