ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
09 грудня 2019 року Справа № 906/406/19
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючий суддя Мельник О.В.
суддя Грязнов В.В.
суддя Розізнана І.В.
при секретарі судового засідання Панасюк О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Павловського Віталія Вікторовича на рішення господарського суду Житомирської області від 03.07.2019 р. (суддя Вельмакіна Т.М., повний текст рішення складено 07.07.2019 року)
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "ЕЛТА"
до фізичної особи-підприємця Павловського Віталія Вікторовича
про стягнення 157546,15 грн.
за участю:
представника позивача - адвоката Давидюк П.К.
відповідача - не з'явився,
Рішенням господарського суду Житомирської області від 03.07.2019 р. у справі №906/406/19 позов товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "ЕЛТА" задоволено. Стягнуто з фізичної особи-підприємця Павловського Віталія Вікторовича на користь товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Елта" 128297,92 грн. основного боргу, 22328,38 грн. пені, 1928,13 грн. 3% річних, 4991,72 грн. інфляційних, 2363,19 грн. судового збору, 1928,13 грн. 3% річних, 4991,72 грн. інфляційних, 2363,19 грн. судового збору.
В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції зазначав, що відповідач не здійснив розрахунок з позивачем у повному обсязі за отриманий товар, а оплатив лише частково товар на суму 64999 грн., що підтверджується банківськими виписками, заборгувавши 128297,92 грн. З огляду на викладене та враховуючи п.5.2 договору поставки №119/14 від 05.09.2014 р., ст.ст.549, 625 ЦК України, місцевий господарський суд дійшов висновку, що наданий позивачем розрахунок пені в сумі 22328,38 грн., 3% річних в сумі 1928,13 грн. та інфляційних в сумі 4991,72 грн. є обґрунтованим та арифметично вірним, відтак, підлягає задоволенню.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Мотивуючи апеляційну скаргу скаржник вказує, що на виконання п.2.4 договору поставки №119/14 від 05.09.2014 р. відповідачем перераховано позивачу грошові кошти в якості авансових платежів, однак судом першої інстанції цього не враховано.
Звертає увагу, що за товар, який був поставлений позивачем відповідачу в період з 04.01.2018 р. по 31.01.2019 р. на суму 1372245,62 грн. всього було сплачено 1302829,93 грн. Таким чином, відповідач за поставлений в 2018 році товар недоплатив позивачу лише 69415,69 грн., а не 128297,92 грн., як зазначає позивач. Вказана недоплата пов'язана з тим, що договірні відносини між сторонами припинилися і нереалізований товар на суму 69415,69 грн. було повернуто позивачу шляхом передачі іншому дистриб'ютору за вказівкою останнього, що підтверджується відповідними накладними.
Апелянт зазначає, що місцевим господарським судом не враховано того факту, що виписки надані позивачем до позовної заяви стосуються лише періоду здійснення останньої поставки та не враховано п.2.4 договору, згідно якого поставка товару здійснюється після сплати авансу.
Враховуючи проведення ФОП Павловським В.В. оплати на умовах та в порядку передбачених договором, що підтверджується квитанціями та видатковими накладними, в силу положень ст.612 ЦК України відповідач не може вважатись таким, що прострочив виконання зобов'язання. За таких обставин, в частині вимог щодо нарахування позивачем відповідачу пені в сумі 22328,38 грн., 3% річних в сумі 1928,13 грн. та інфляційних в сумі 4991,72 грн. слід відмовити.
Вказує, що належним чином не був повідомлений про розгляд справи в суді першої інстанції, у зв'язку з чим був позбавлений можливості підготувати відзив до позовної заяви та долучити відповідні докази.
Також зазначає, що господарським судом у справі №906/119/19 вже було стягнуто з ФОП Павловсьго В.В. на користь ТОВ ВКФ "ЕЛТА" заборгованість за договором поставки, який є предметом розгляду у даній справі, що свідчить про відсутність заборгованості відповідача перед позивачем.
Позивач, товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Елта", подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Зазначає, що в порушення договірних зобов'язань грошові кошти за отриманий товар відповідачем було сплачено лише частково (14.11.2018 р. - сплачено 50000 грн., 01.02.2019 р. - сплачено 14999 грн.), що призвело до виникнення заборгованості за відповідний товар у сумі 128297,92 грн..
Звертає увагу, що посилання апелянта на оплату товару та додання ним квитанцій з 04.01.2018 р. по 31.01.2019 р., накладних на товар за 2018 р. безпідставне, оскільки дані квитанції підтверджують оплату товару, який був поставлений за іншими накладними.
У судове засідання, що відбулося 09.12.2019 року, відповідач не забезпечив явку свого представника, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги, що підтверджується розпискою-заявою (а.с. 81, т. 2).
Враховуючи приписи ст.ст.269, 273 ГПК України про межі та строки перегляду справ в апеляційній інстанції, приймаючи до уваги належне повідомлення учасників справи про розгляд справи та той факт, що їх явка в судове засідання обов'язковою не визнавалася, колегія суддів визнала за можливе розглядати апеляційну скаргу за відсутності представника відповідача.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в ній, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.
05.08.2014 року між товариством з обмеженою відповідальністю "ЕЛТА" (позивач, продавець) та фізичною особою-підприємцем Павловським Віталієм Вікторовичем (відповідач, покупець) було укладено договір поставки товару № 119/14 (далі - Договір (т. 1, а.с. 12-13)), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язався передати покупцю у власність товар, а покупець зобов'язався прийняти та оплатити його вартість в обумовлені даним договором строки.
Згідно з п. 1.2 договору найменування, асортимент, кількість і сума вартості товару вказується у видатковій накладній, яка є невід'ємною частиною договору. Пунктом 2.2. договору визначено, що загальна сума являє собою сукупність сум, вказаних у накладних.
За умовами п.2.4. договору товар відпускається (постачається) на умовах 100% передоплати, оплата здійснюється покупцем на розрахунковий рахунок постачальника протягом 3 календарних днів з моменту, отримання від постачальника підтвердженого замовлення. Право власності і ризики на товар переходять до покупця у момент підписання видаткової накладної.
Згідно з п. 5.2 договору в разі несвоєчасної оплати вартості товару покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діє на момент виникнення прострочки, за кожен день прострочення платежу.
Відповідно до п. 6.1 договору визначено, що договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2015 року. Якщо ні одна із сторін за місяць до закінчення строку дії договору не виявить бажання розірвати договір, то він вважається автоматично пролонгованим на один рік. Умови щодо пролонгації діють щорічно.
У п. 8.5 договору сторони визначили, що накладні, підписані сторонами після вступу в силу договору поставки № 119/17 від 05.08.2014р., є невід'ємною частиною цього договору.
На виконання умов договору поставки № 119/14 від 05.08.2014р. відповідно до видаткових накладних №72122 від 08.10.2018р., №73070 від 11.10.2018р., №75804 від 25.10.2018р., №75805 від 25.10.2018р., №75806 від 25.10.2018р., №77230 від 01.11.2018р. позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 193296,92 грн.. (т.1, а.с. 14-20).
Кожна з видаткових накладних містить необхідні реквізити. Зокрема, вказано постачальника - товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "ЕЛТА", покупця - ФОП Павловський Віталій Вікторович, підставою господарської операції зазначено договір № 119/14 від 05.08.2014р., вказано асортимент товару та сума, що підлягає сплаті.
Відповідач оплату не виконав, і 27.12.2018 р. позивач направив відповідачу претензію, в якій просив в досудовому порядку вирішити питання про сплату заборгованості та перерахувати у триденний термін, крім боргу, пеню, інфляційні втрати та три відсотки річних на поточний рахунок позивача. Претензія була направлена та отримана відповідачем ФОП Павловським В.В., що підтверджується фіскальним чеком та рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення з відміткою про вручення 18.01.2019р. (т. 1, а.с. 24-29).
Однак, відповідачем кошти за отриманий товар було сплачено лише частково, а саме 14.11.2018 року сплачено 50000 грн. та 01.02.2019 року сплачено 14999 грн., що підтверджується банківськими виписками по рахунку ТОВ ВКФ "Елта" (т.1, а.с. 21-23).
У зв'язку із неналежним виконанням грошового зобов'язання, у відповідача перед позивачем за поставлений товар виникла заборгованість в сумі 128297,92 грн. Позивач у позові просить також стягнути пеню в сумі 22328,38 грн., нараховану на підставі п.5.2 договору, на підставі ст.625 ЦК України за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання за договором просить стягнути борг з урахуванням індексу інфляції в сумі 4991,72 грн. та 3% річних в сумі 1928,13 грн. (т. 1, а.с. 10-11).
Згідно зі ст.509 ЦК України зобов'язання виникають із підстав, встановлених статтею 11 ЦК України.
Відповідно до ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
За змістом положень статей 626, 627 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з приписами ст.525, 526, 629 ЦК України та ст.193 ГК України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, правовідносини сторін виникли на підставі договору № 119/14 від 05.08.2014 р., який за своєю правовою природою є договором поставки, та є підставою для виникнення у сторін господарських зобов'язань відповідно до положень ст.173, 174 ГК України та ст. 11, 202, 509 ЦК України.
У відповідності до ст.712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
Згідно ч. 1 ст.669 ЦК України, кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні.
Згідно ч. 1 ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Відповідно до ст.526 ЦК України, ст.193 ГК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У відповідності до ст.530 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.
Згідно частин 2,3 ст. 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При цьому, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Зміст договору поставки, який є видом правочину згідно ч.2 ст.202 ЦК України, може бути зафіксований у кількох документах, що відповідно до ст. 181 ГК України та ст. 207 ЦК України, не є порушенням письмової форми правочину.
Згідно ст. 530 ЦК України, якщо зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Отримання відповідачем товарів на загальну суму 193296,62 грн. на підставі договору № 119/14 від 05.08.2014р. за видатковими накладними №72122 від 08.10.2018р. на суму 96610,24 грн., №73070 від 11.10.2018р. на суму 20225,80 грн., №75804 від 25.10.2018р. на суму 1242 грн., №75805 від 25.10.2018р. на суму 1097,40 грн., №75806 від 25.10.2018р. на суму 1144 грн., №77230 від 01.11.2018р. на суму 64989,20 грн. не заперечується відповідачем/скаржником ні в апеляційній скарзі, ні в поясненнях, наданих суду апеляційної інстанції безпосередньо в судовому засіданні. Накладні підписані представниками сторін без зауважень.
Банківськими виписками по рахунку ТОВ ВКФ "Елта" підтверджено, що відповідач свій обов'язок по оплаті отриманого товару на день вирішення спору виконав частково на суму 64999,00 грн. (т. 1, а.с. 21-23), заборгувавши 128297,92 грн. Доказів погашення заборгованості у вказаній сумі відповідач суду не надав.
Оскільки відповідач не надав доказів проведення попередньої оплати на суму 128297,92 грн. у визначеному п.2.4 Договору порядку, то факт виконання позивачем свого зобов'язання щодо поставки товару, в силу ст. 692 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною нормою, що регулює порядок проведення розрахунків при виникненні між суб'єктами господарювання правовідносин купівлі-продажу, вказує на необхідність виконання відповідачем його обов'язку щодо оплати товару, після отримання останнього.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача основного боргу на суму 128297,92грн. підлягає задоволенню у повному обсязі.
При цьому, доводи апелянта про те, що товар, який був поставлений позивачем в період з 04.01.2018 р. по 31.01.2019 р. на суму 1372245,62 грн., частково оплачений відповідачем на суму 1302829,93 грн., що підтверджується відповідними квитанціями (т.1,а.с. 90-103), а тому відповідач за поставлений в 2018 р. товар недоплатив позивачу лише 69415,69 грн., а не 128297,92 грн., як зазначає позивач, оцінюються судом апеляційної інстанції критично з огляду на наступне.
Положення частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" передбачають, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Тобто, первинні документи повинні містити відомості, які підтверджують вчинення господарської операції, на виконання якої вони складаються, у зв'язку з чим вчинення певної господарської операції фіксуватиметься документально, що в сукупності свідчить про підтвердження між учасниками такої операції певних прав та обов'язків, зокрема, і щодо сплатити певної суму коштів на підтвердження виконання умов конкретно визначеного договору.
Однак, в наданих відповідачем платіжних документах, як доказ на підтвердження часткової оплати за отриманий товар (т. 1, а.с. 90-103), в графі призначення платежу зазначено - "за косметичні товари згідно договору" та "за товари". Таким чином, у вказаних квитанціях відсутні посилання на конкретні накладні, рахунки чи договір № 119/14 від 05.08.2014 р. тощо, що б дало змогу кореспондувати їх з іншими первинними документами (спірними у даній справі накладними), а тому такі документи не є належними та достатніми доказами в розумінні ст. ст. 76, 79 ГПК України.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, правовідносини сторін не обмежувались поставкою товару лише по спірним у даній справі накладним, і відповідач виконував платежі за інші поставки, які відбувались на виконання умов договору №119/14 від 05.08.2014 року.
Твердження апелянта про те, що нереалізований товар на суму 69415,69 грн. було повернуто позивачу шляхом передачі іншому дистриб'ютору за вказівкою останнього, що спростовує доводи позивача про наявність у відповідача боргу за поставлений товар на вказану суму, оцінюються колегією суддів критично, оскільки пунктом 4.5 договору №119/14 від 05.08.2014 р. визначено порядок повернення товару за згодою сторін та в присутності представників продавця та покупця на основі поворотних накладних, відтак умовами договору не передбачено право покупця повертати товар шляхом його передачі третім особам.
Доводи апелянта про те, що заборгованість за поставлений товар за договором №119/14 від 05.08.2014 року вже була стягнута з ФОП Павловського В.В. судом в іншій справі №906/119/19, не відповідають дійсності, оскільки у справі №906/119/19 було стягнуто заборгованість, що виникла з поставки товару за вказаним договором по видатковим накладними №73068 від 11.10.2018 р. на суму 3381,00грн., №73069 від 11.10.2018 р. на суму 1132,80грн, №73299 від 12.10.2018 р. на суму 69529,00грн., №75519 від 24.10.2018 р. на суму 86929,40грн., тоді як предметом розгляду у дані справі є заборгованість з поставки товару за вказаним договором по видатковим накладним №72122 від 08.10.2018р. на суму 96610,24 грн., №73070 від 11.10.2018р. на суму 20225,80 грн., №75804 від 25.10.2018р. на суму 1242 грн., №75805 від 25.10.2018р. на суму 1097,40 грн., №75806 від 25.10.2018р. на суму 1144 грн., №77230 від 01.11.2018р. на суму 64989,20 грн.
Колегія суддів зазначає, що відповідач Павловський В.В. в апеляційній скарзі не оспорює правильність нарахування боргу з урахуванням індексу інфляції, відсотків річних та пені (зазначає лише про повну відсутність боргу), проте колегією суддів перевірені розрахунки позивача (т.1, а. с. 10-11), з урахуванням ст. ст. 549, 625 ЦК України та п. 5.2. договору, та встановлено, що вони є математично правильними, відповідають конкретним обставинам справи та нормам чинного законодавства, а тому правомірно були стягнуті судом першої інстанції.
При цьому апеляційний суд звертає увагу, що в резолютивній частині рішення суд першої інстанції помилково двічі зазначив про стягнення 3% річних в сумі 1928,13 грн., інфляційних в сумі 4991,72 грн. та судового збору в сумі 2363,19 грн..
Враховуючи, що в мотивувальній частині рішення судом першої інстанції було вірно обраховано та вказано про задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача 3% річних в сумі 1928,13 грн., інфляційних в сумі 4991,72 грн. та судового збору в сумі 2363,19 грн., колегія суддів дійшла висновку, що місцевим господарським судом в резолютивній частині рішення було здійснено описку, яка може бути виправлена за заявою учасника справи або з власної ініціативи суду, у відповідності до ст. 243 ГПК України.
Оцінюючи доводи скаржника, що його належним чином не було повідомлено про розгляд справи в суді першої інстанції, що призвело до порушення його прав на подання доказів та відзиву при розгляді даної справи, колегія суддів виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвала суду від 07.05.2019 р. про відкриття провадження у справі була направлена ФОП Павловському Віталію Вікторовичу за адресою АДРЕСА_1 , та була повернута поштовими відділеннями з відміткою "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" (т. 1, а.с. 44-47).
Ухвалою господарського суду Житомирської області від 30.05.2019 р. розгляд справи було відкладено, копію ухвали направлено відповідачу на вищевказану адресу, однак ухвала від 30.05.2019 року була також повернута поштовими відділеннями з відміткою "інші причини, що не дали змоги виконати обов'язки щодо пересилання поштового відправлення" (т. 1, а.с. 53-55).
Такі адреси відповідача зазначені у позовній заяві і матеріалах, доданих до позовної заяви. Разом з тим, судом першої інстанції станом на 02.05.2019 р. виконаний витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т.1, а.с. 41-43) і таким витягом підтверджена адреса фізичної особи-підприємця Павловського В.В. - АДРЕСА_1 .
Отже, ухвали суду першої інстанції були направлені за належною адресою відповідача.
Колегія суддів у зв'язку з цим вважає доцільним зазначити, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або фізичних осіб-учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, зазначеними сторонами та перевіреними даними реєстру. Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції або повернуті органами зв'язку з позначками "адресат відсутній", "закінчення терміну зберігання" тощо з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Відсутність сторони за адресою чи незабезпечення одержання за такою адресою кореспонденції створює саме для учасника справи негативні наслідки, які він зобов'язаний передбачити та самостійно вжити заходи щодо їх ненастання.
Враховуючи вищенаведене, колегією суду не встановлено порушень судом першої інстанції норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування або зміни рішення згідно з п. 2, 3 ст. 277 ГПК України.
Щодо відшкодування витрат позивача на правову допомогу у суді апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до ст.59 Конституції України встановлено, що кожен має право на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч.1, 2 ст.16 ГПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Пунктом 1 ч.1 ст.26 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон) встановлено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
У відповідності до ст.30 Закону, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (ч.1, 2 ст. 126 ГПК України).
За приписами п.1 ч. 4 ст.129 ГПК України, інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.3 ст.126 ГПК України).
Частиною 8 ст.129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Отже, необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що 16.10.2019 р. між позивачем ТОВ ВКФ "ЕЛТА" (клієнт) та адвокатом Давидюком П.К. укладено договір про надання юридичних послуг (т.2, а.с.43-44), згідно з п.1.1, 1.2. якого адвокат приймає на себе обов'язки представляти права і законні інтереси клієнта та його працівників в суді. Клієнт доручає адвокату, зокрема, приймати участь в судових засіданнях в господарських судах.
Відповідно до п.4.1 договору, отримання винагороди адвокатом за надання правової допомоги відбувається у формі гонорару.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу представником позивача надано копії рахунків від 16.10.2019 року на суму 3600 грн. та від 04.12.2019 року на суму 7000 грн., акти приймання-передачі послуг від 11.11.2019 р. та від 04.12.2019 р., а також платіжні доручення №2002 від 17.10.2019 р. на суму 3600 грн. та №2295 від 05.12.2019 р. на суму 7000 грн. про сплату ТОВ ВКФ "ЕЛТА" гонорару на підставі укладеного між сторонами договору (т.2, а. с. 85-89).
За вимогами ч. 4 ст.126 ГПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
З огляду на вказане, для включення всієї суми гонорару та фактичних витрат у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний, виправданий, що передбачено ст.126 ГПК України та ст.30 Закону. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини, зокрема, вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява №19336/04, п. 269).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
За приписами ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підставі аналізу обсягу наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, виходячи з вимог розумності та справедливості, врахувавши обставини справи, тривалість розгляду даної справи, зокрема, те що розгляд апеляційної скарги неодноразово відкладався за проханням відповідача з метою мирного врегулювання спору, однак в подальшому саме відповідачем не вживалося дій спрямованих на укладення мирової угоди, враховуючи мотиви прийняття судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо доцільності відшкодування відповідачем на користь позивача витрат на надання правової допомоги в апеляційному суді в розмірі 10600 грн.
Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява №4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 р., серія A, №303-A, п.29).
Згідно з ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом. За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 ГПК України.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.
Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд -
Рішення господарського суду Житомирської області від 03.07.2019 р. у справі №906/406/19 залишити без змін, апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця Павловського Віталія Вікторовича - без задоволення.
Стягнути з фізичної особи-підприємця Павловського Віталія Вікторовича ( АДРЕСА_1 , ід.ном. НОМЕР_1 ) на користь товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма "Елта" (69083, м. Запоріжжя, вул. Музична, 2, код ЄДРПОУ 23790967) 10600 (десять тисяч шістсот) грн. витрат на правничу допомогу.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений "11" грудня 2019 р.
Головуючий суддя Мельник О.В.
Суддя Грязнов В.В.
Суддя Розізнана І.В.