ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
10 грудня 2019 року Справа № 903/615/18
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Розізнана І.В. , суддя Філіпова Т.Л.
при секретарі Першко А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Виробничо-комерційного приватного підприємства "Агропромтехцентр" на рішення Господарського суду Волинської області від 04 січня 2019 року в справі №903/615/18 (суддя - Якушева І.О.)
час та місце ухвалення: 4 січня 2019 року; м. Луцьк, проспект Волі, 54а; вступна і резолютивна частина проголошена о 13:00 год; повний текст рішення складено 14 січня 2019 року
за позовом
Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу, м. Львів
до
Відповідача 1: Ковельської районної державної адміністрації
Відповідача 2: Виробничо-комерційного приватного підприємства "Агропромтехцентр"
про визнання недійсним розпорядження від 14 липня 2017 року № 221, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2017 року, скасування державної реєстрації права користування земельною ділянкою та запису про реєстрацію права користування земельною ділянкою.
за участю представників сторін:
від Позивача - не з'явився;
від Відповідача 1 - не з'явився;
від Відповідача 2 - не з'явився.
Представницво Американського об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського союзу м. Львів (надалі - Позивач) звернулося до Господарського суду Волинської області з позовом до Ковельської районної державної адміністрації (надалі - Відповідач 1) та Виробничо-комерційного приватного підприємства «Агропромтехцентр» (надалі - Відповідач 2), в якому просило:
· визнати недійсним розпорядження голови Ковельської районної державної адміністрації № 221 від 14 липня 2017 року року;
· визнати недійсний договір оренди земельної ділянки кадастровий № 0722182800:06:002:0657, укладений 20 липня 2017 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 та зареєстрований в державному реєстрі речових прав 18 серпня 2017 року за № 21973105;
· скасувати державну реєстрацію права користування земельною ділянкою площею 0,8608 Га, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року за Відповідачем 2;
· скасувати запис про проведену 18 серпня 2017 року державну реєстрацію права користування земельною площею 0,8608 Га, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер № 21973105 за Відповідачем 2.
В обґрунтування своїх позовних вимог Позивач посилався на те, що Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2017 року в справі №813/3160/16 адміністративний позов було задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Волинської обласної державної адміністрації щодо невиконання вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р "Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України", в частині пунктів 2, 3, 4, щодо місць давніх поховань - "Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань", що знаходиться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району Волинської області; зобов'язано Волинську обласну державну адміністрацію виконати вимоги розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року№ 604-р", в частині п.п. 2, 3, 4, щодо місць давніх поховань - "Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань", що знаходиться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району, Волинської області. Також Позивач зазначає, що Україна є країною учасницею Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини від 16 січня 1992 року. Враховуючи вищезазначені конвенції та закони, Відповідач 1, на переконання Позивача, перед прийняттям рішень про надання земельної ділянки для будівництва та обслуговування деревообробної дільниці зобов'язаний був замовити проведення археологічних досліджень на предмет наявності археологічних пам'яток, обстежити та вивчити земельну ділянку, що передбачається для передачі в користування для містобудівних потреб. Однак, як вказує Позивач, Відповідачем 1 означених вимог не виконано та видано розпорядження про передачу земельної ділянки в оренду, а також укладено договір земельної ділянки, покликаючись на те, що об'єкт культурної спадщини не занесений до Реєстру об'єктів культурної спадщини.
Позивач наголосив, що як вбачається із представлених документів, ні у матеріалах вибору земельної ділянки, ні у проекті відведення немає дозволу на виготовлення містобудівного обґрунтування, висновків повноважних органів про погодження містобудівного обґрунтування, його оприлюднення та громадського обговорення, рішення повноважного органу про його затвердження. В даному випадку в договорі відсутні такі істотні умови, як: цільове призначення (зазначено лише функціональне використання), розміри земельної ділянки (площа зазначена у договорі не відповідає проекту відведення), отже договір підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.
На підставі викладеного, Позивач звернувся до суду з відповідними вимогами та просив суд задоволити позовні вимоги Позивача в повному обсязі.
2 листопада 2018 року Позивач на електронну пошту місцевого господарського суду надіслав заяву про зміну (доповнення) підстав позову б/н і дати, в якій підстави позову, викладені у позовній заяві підтримує та доповнює їх новими підставами позову (том 2, а.с. 158-168).
Було доповнено позовну заяву новими нормами діючого законодавства України та конвенцією про захист національних меншин.
Дана заява на підставі частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України була прийнята місцевим господарським судом до розгляду.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 4 січня 2019 року позовні вимоги Позивача були повністю задоволені (том 3, а.с. 207-211).
Визнано недійсним розпорядження голови Відповідача 1 від 14 липня 2017 року № 221. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 20 липня 2017 року, укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 та зареєстрований в державному реєстрі речових прав 18 серпня 2017 року за № 21973105. Скасувано державну реєстрацію права користування земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року за Відповідачем 2. Скасовано запис про проведену 18 серпня 2017 року державну реєстрацію права користування земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року за Відповідачем 2.
Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що на підставі досліджених документів Львівський окружний адміністративний суд в постанові від 27 березня 2017 року в справі № 813/3160/16 прийшов до висновку про те, що наявність слідів давніх поховань знайшли своє підтвердження. суд констатував, що відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Земельна ділянка, що була в користуванні підприємця Семенюка П.Т., і земельна ділянка, передана в оренду Відповідачу 2, мають один і той самий кадастровий номер: 0722182800:06:002:0657, з чого місцевий господарський суд прийшов до висновку про те, що це одна й та сама земельна ділянка. Як вказав суд першої інстанції, цього факту не заперечували і представники сторін під час розгляду справи.
За таких обставин суд в оспрюваному рішенні дійшов до висновку, що розпорядження Ковельської райдержадміністрації від 14 липня 2017 року № 221 та договір оренди землі від 20 липня 2017 року, згідно з якими Відповідачу 2 надано в оренду земельну ділянку площею 0,8608га, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657 та на якій було виявлено сліди давніх поховань, суперечать статті 28 Закону України «Про поховання та похоронну справу», в якій зазначено, що землі, на яких розташовані місця поховань, є об'єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації або передачі в оренду.
Також суд в оспорюваному рішенні зауважив, що враховуючи задоволення позову в частині визнання недійсним розпорядження Відповідача 1 та договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2017 року, підлягає скасуванню державної реєстрація права оренди земельної ділянки площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року за Відповідачем 2 та запис про проведену 18 серпня 2017 року державну реєстрацію права оренди земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року за Відповідачем 2.
Відповідач 2 не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 4, а.с. 4-12), в якій з підстав, висвітлених в ній, просив суд рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Відповідач 2 звертає увагу апеляційного суду на те, що надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою. На момент прийняття спірного Розпорядження № 221, як вказує апелянт, на земельній ділянці площею 0.8608 га (кадастровий номер 0722182800:06:002:0657) були розміщені об'єкти нерухомого майна, які належали Відповідачу 2. Вказані об'єкти нерухомого майна також зазначені у пункті З Договору оренди землі від 20 липня 2017 року. При цьому апелянт зазначає, що у пункті 15 Договору конкретно вказано умови використання земельної ділянки, яка передається в оренду: для обслуговування виробничих приміщень деревообробної дільниці (комерційне використання).
Апелянт в своїй апеляційній скарзі зауважує, що на час прийняття Розпорядження № 221 від 14 липня 2017 року, укладання договору оренди земельної ділянки площею 0, 8608 га, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657, не існувало жодної заборони щодо передачі її в оренду, в тому числі не було документів щодо набуття статусу об'єкта культурної спадщини.
Також, Відповідач 2 наголошує, що на сьогоднішній день жодним компетентним державним органом не встановлено меж розташування давнього єврейського кладовища та місця масових розстрілів і поховань. Тобто, немає підстав вважати, що саме на спірній земельній ділянці площею 0,8608 га, кадастровий номер 0722182800:06;002:0657 був розміщений колишній єврейський цвинтар та могильна яма розстріляних в 1942 році .
Апелянт вказує, що незважаючи на вказане вище, Позивач посилається на виготовлення паспорта об'єкта культурної спадщини «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань» (територія об'єкту близько 4 га). Проте, в паспорті об'єкта культурної спадщини «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань» не визначено межі земельних ділянок колишнього єврейського цвинтаря, могильної ями розстріляних в 1942 році та їх конфігурації.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 1 березня 2019 року було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача 2 на рішення Господарського суду Волинської області від 4 січня 2019 року. Запропоновано Позивачу та Відповідачу 1 надати відзив на апеляційну скаргу Відповідача 2 та докази його надсилання апелянту.
13 березня 2019 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив від Відповідача 1, в котрому з підстав, наведених у даному відзиві, Відповідач 1 просив задоволити апеляційну скаргу Відповідача 2, а рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, котрим відмовити в задоволенні позовних вимог. Відповідач 1 зауважив, що як на сьогоднішній день так і на момент прийняття розпорядження відсутні будь-які документи, якими б підтверджувався факт виділення спірної земельної ділянки, як це передбачено Законом України «Про поховання і похоронну справу» органами місцевого самоврядування для розміщення місця поховань або ж документи, якими б підтверджувався факт відкриття чи закриття ймовірного кладовища.
На підставі Службової записки головуючого судді по справі № 903/615/18, розпорядженням керівника апарату Північно-західного апеляційного господарського суду від 14 березня 2019 року за № 01-04/104 було призначено заміну судді-члена колегії у справі № 903/615/18, з підстав вказаних в даному розпорядженні.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14 березня 2019 року було прийнято справу № 903/615/18 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Розізнана І.В., суддя Філіпова Т.Л. та призначено її до розгляду на 10 квітня 2019 року об 15:15 год..
22 березня 2019 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшов відзив від Позивача, в котрому з підстав, наведених у даному відзиві, Позивач просив апеляційну скаргу Відповідача 2 залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду без змін. Позивач зазначив, що листом від 1 серпня 2014 року за № 189/1-07 Дочірнє підприємство ДП «НДЦ «Охоронна археологічна служба України» повідомило начальника управління культури Волинської обласної державної адміністрації, що працівниками ДП «Волинські старожитності» було засвідчено факт вандалізму та нищення на пам'ятці місцевого значення «Єврейський цвинтар. Братські могили» у с. Тойкут Ковельського району. На ділянці Семенюка П.Т. проводилися земляні роботи - прокладання траншеї під електричний кабель (глибиною 1,2 м]. Від безпосередніх виконавців цих робіт, вдалось дізнатись, що були виявленні людські останки, які були прикопані назад у траншею. Також в даному місті вказано, що у присутності представника ДП «Волинські старожитності» викопано ще три кістки людей. Позивач констатує, що викладене об'єктивно спростовує доводи апеляційної скарги. Висновки про наявність чи відсутність об'єктів археології можливо зробити лише на підставі результатів археологічних досліджень, проведених повноважними особами, які мають дозвільні документи, перелічені вище. Викладені обставини на переконання Позивача свідчать про те, що Волинською ОДА, рішення суду не виконано ні на час прийняття оскаржуваного розпорядження, ні на час укладення оскаржуваного договору, ні на даний час.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 10 квітня 2019 року було зупинено провадження у справі № 903/615/18 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного суду судового рішення в справі № 159/4851/15-ц.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 20 листопада 2019 року було поновлено провадження в справі № 903/615/18 та призначено розгляд апеляційної скарги на 10 грудня 2019 року об 14:00 год..
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 2 грудня 2019 року було задоволено клопотання Позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції та призначено розгляд справи в режимі відеоконференції з Західним апеляційним господарським судом. Водночас, 10 грудня 2019 року на адресу Північно-західного апеляційного господарського суду надійшло клопотання від Відповідача 2, в якому з підстав, зазначених у даному клопотанні, Відповідач просив суд відкладення розгляду справи на іншу дату та просив надати йому можливість ознайомлення з матеріалами справи.
В судове засідання від 10 грудня 2019 року, представники Позивача, Відповідача 1, Відповідача 2 не з'явилися. Представники Позивача та Відповідача 1 причини неявки у встановлений законодавством спосіб не повідомили.
Дослідивши наявні у справі матеріали з урахуванням поданого Відповідачем 2 клопотання про відкладення розгляду справи апеляційний господарський суд констатує, що судове засідання від 10 грудня 2019 року по розгляду апеляційної скарги є другим судовим засіданням суду апеляційної інстанції (перше проводилося 10 квітня 2019 року), котре проводиться після зупинення провадження по справі. При цьому судове засідання від 10 квітня 2019 року проводиться в кінці 60 денного строку розгляду апеляційної скарги (з урахуванням часу зупинення провадження по розгляду апеляційної скарги). Суд наголошує на тому, що згідно частини статті 273 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції розглядається протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.
В силу дії пункту 2 частини 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав, перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнані поважними.
Відтак з огляду на закінчення строку розгляду апеляційної скарги та з огляду на пункт 2 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, суд відхиляє клопотання Відповідача 2 та вважає можливим розглянути справу за відсутності представників сторін по даній справі.
Разом з тим апеляційний господарський суд критично оцінює подане Відповідачем 2 клопотання про відкладення з ціллю ознайомитися з матеріалами справи з огляду на те, що такі дії на переконання апеляційного господарського суду вказують виключно на бажання сторони, що подає таке клопотання не дати провести судове засідання, адже справа перебуває в суді апеляційної інстанції (з урахуванням зупинення) більше ніж півроку, і сторона за цей період не вчиняла жодних дій для ознайомлення з матеріалами справи, а виявила такий інтерес виключно в поєднанні з діями спрямованими на відкладення розгляду апеляційної скарги (суд констатує і про наявність цього часу у апелянта між отриманням ухвали суду про поновлення апеляційного провадження та судовими засіданнями від 10 грудня 2019 року).
Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзивів на апеляційну скаргу, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін. При цьому колегія виходила з наступного.
Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що розпорядженням Відповідача 1 від 14 липня 2017 року № 221 "Про надання в оренду земельної ділянки Відповідачу 2" надано Відповідачу 2 в оренду земельну ділянку площею 0,8608га, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657, для обслуговування виробничих приміщень деревообробної дільниці (комерційне використання), що знаходиться за межами населених пунктів на території Тойкутської сільської ради (том 1, а.с. 96).
20 липня 2017 року між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 було укладено договір оренди землі (том 1, а.с. 97-99; надалі - Договір).
Згідно пункту 1 Договору, Відповідач 2 надає, а Відповідач 2 приймає у строкове платне користування земельну ділянку, цільове призначення - комерційне використання, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657, яка розтащована за межами населених пунктів на території Тойкутської сільської ради, Ковельського району, Волинської області.
Відповідно до пункту 2 Договору, в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,8608га, землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення для обслуговування виробничих приміщень деревообробної дільниці (комерційне використання).
У відповідності до пункту 8 Договору, Договір укладено на 49 років до 19 липня 2066 року.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права державним реєстратором Ковельської райдержадміністрації 18 серпня 2017 року було зареєстровано право оренди земельної ділянки (номер запису про інше речове право 21973105; том 1, а.с. 191).
Водночас, постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 4 червня 2015 року в справі №903/32/15 встановлено, що згідно з договором купівлі-продажу від 23 січня 2004 року гр. Семенюк П.Т. купив будівлю гаража, яка колись належала колгоспу ім. Ватутіна, а в подальшому була розпайована між членами колгоспу, які, в свою чергу, продали будівлю гаража Семенюку П.Т., що підтверджується витягом "КП Волинське обласне БТІ" від 30 січня 2004 року про реєстрацію права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 .
В 2004 році Семенюк П. Т. звернувся до Відповідача 1 про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,28 га для розміщення та обслуговування деревообробної дільниці, 8 квітня 2004 року Відповідачем 1 надано дозвіл №187 на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,28 га.
Розпорядженням голови Відповідача 1 від 10 грудня 2007 року за № 692 підприємцю Семенюку П.Т. затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розширення деревообробної дільниці та надано земельну ділянку площею 0,8068га для розміщення та обслуговування деревообробної дільниці в оренду терміном на 25 років.
У 2008 році гараж реконструйовано в деревообробну дільницю. "КП Волинське обласне БТІ" 1 березня 2010 року видало Семенюку П. Т. витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно на підставі рішення Тойкутської сільської ради від 20 грудня 2008 року № 12/22.
16 липня 2008 року між Відповідачем 1 та підприємцем Семенюком П. Т. укладено договір оренди земельної ділянки, кадастровий №0722182800:06:002:0657, та зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №040808100001.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 4 червня 2015 року в справі №903/32/15 позов Позивача 1 до Відповідача 1 та до Фізичної особи-підприємця Семенюка Павла Трохимовича було задоволено: визнано недійсним розпорядження голови Відповідача 1 від 10 грудня 2007 року за №692 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розширення деревообробної дільниці підприємцю Семенюку П.Т. та надання її в оренду"; визнано недійсним договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657, укладений 16 липня 2008 року між Відповідачем 1 та Фізичною особою - підприємцем Семенюком П. Т., зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею договорів оренди землі за №040808100001.
Підставою задоволення позову визначено укладення договору оренди землі з порушенням вимог земельного законодавства.
Водночас, у 2016 році Позивач звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Волинської обласної державної адміністрації (за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів Тойкутської сільської ради, Ковельського району, Волинської області, Кабінету Міністрів України, Міністерства культури України, Міністерства закордонних справ України та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, управління культури Волинської обласної державної адміністрації) про визнання бездіяльності Волинської обласної державної адміністрації щодо невиконання вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р "Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України", в частині п.п. 2, 3, 4, а саме, щодо місць давніх поховань - "Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань", що знаходиться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району, Волинської області; зобов'язання Волинську обласну державну адміністрацію виконати вимоги розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р", в частині п.п. 2, 3, 4, а саме, щодо місць давніх поховань - "Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань", що знаходиться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району, Волинської області.
В обґрунтування позовних вимог Позивач посилався на те, що рішенням виконкому Тойкутської сільської ради від 5 листопада 2004 року № 11/2 Представництву Американського об'єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу було надано дозвіл на збір матеріалів для упорядкування території давнього єврейського кладовища в с. Тойкут. Впродовж кількох років Позивач замовляв роботи з археологічних досліджень, виготовлення документації на нововиявлені пам'ятки та їх державної реєстрації. Території давнього Єврейського кладовища та давніх поховань були предметом вивчення та дослідження позивачами. З цією метою вивчалися архівні документи, що зберігаються як у вітчизняних, так і в закордонних архівах. Дані документи опрацьовувались фахівцями у сфері археології, геодезії, картографії тощо та в подальшому стали підставою для виготовлення паспорта об'єкта культурної спадщини «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань». Однак, як зазначив Позивач, відповідач (Волинська обласна державна адміністрація) не вчинив жодних, передбачених законодавством, дій та заходів щодо збереження місць давніх поховань. Позивач вважав, що розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р відповідачем не виконано, єврейське кладовище не обстежено, межі не вивчено, на облік не взято, заходів на облаштування цього місця, його утримання та збереження відповідачем не вжито.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2017 року в справі №813/3160/16 адміністративний позов було задоволено повністю: визнано протиправною бездіяльність Волинської обласної державної адміністрації щодо невиконання вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р «Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України», в частині п.п. 2, 3, 4, щодо місць давніх поховань - «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань», що знаходиться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району Волинської області; зобов'язано Волинську обласну державну адміністрацію виконати вимоги розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р», в частині п.п. 2, 3, 4, щодо місць давніх поховань - «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань", що знаходиться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району, Волинської області (том 1, а.с. 70-84).
Отже, на переконання Позивача на підставі досліджених документів Львівський окружний адміністративний суд в постанові від 27 березня 2017 року в справі № 813/3160/16 прийшов до висновку про те, що наявність слідів давніх поховань знайшли своє підтвердження.
Позивач зазначає, що відповідно до частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Позивач вказує, що земельна ділянка, що була в користуванні підприємця Семенюка П.Т., і земельна ділянка, передана в оренду Відповідачу 2, мають один і той самий кадастровий номер (0722182800:06:002:0657), що дозволяє дійти висновку про те, що це одна й та сама земельна ділянка.
Цього факту не заперечували і представники сторін в своїх письмових поясненнях під час розгляду справи.
Позивач зважаючи на те, що розпорядження Відповідача 1 від 14 липня 2017 року № 221 та Договір (згідно з якими Відповідачу 2 надано в оренду земельну ділянку площею 0,8608га, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657, на якій було виявлено сліди давніх поховань) суперечать статті 28 Закону України «Про поховання та похоронну справу» (в якій зазначено, що землі, на яких розташовані місця поховань, є об'єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації або передачі в оренду) звернувся до суду за захистом порушеного на його думку права, з позовом про визнання недійсним розпорядження, визнання недійсним договору та скасування запису про державну реєстрацію речового права.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства (котрі були чинні саме в період виникнення у сторін відповідних права на підставі правовстановлюючих документів) з урахуванням фактичних даних справи.
Гарантоване статтею 14 Конституції України право власності на землю може набуватися і реалізовуватися громадянами виключно відповідно до закону.
В силу дії статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» органами управління у сфері охорони культурної спадщини є спеціально уповноважені органи, до яких віднесені органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Обов'язки із забезпечення охорони, планування та впорядкування територій місць поховання, в силу вимог частини 5 статті 8, статті 31, частини 2 статті 23 Закону України «Про поховання та похоронну справу», покладено на органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи.
Статтею 3 Закону України «Про поховання та похорону справу» визначено, що правову основу діяльності в галузі поховання становлять Конституція України, цей Закон, інші закони України, міжнародні договори України тощо. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про поховання померлих, застосовуються норми міжнародного договору.
Відповідно до Міжурядової Угоди, укладеної між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки «Про охорону та збереження культурної спадщини» від 4 березня 1994 року - кладовища, похований жертв репресій тоталітарних режимів визначені об'єктами культурної спадщини, які підлягають до збереження та охороні в цілях і рамках цієї Угоди. Сторони (Україна та США) взяли на себе зобов'язання щодо виконання умов даної Угоди.
Поняття "культурна спадщина", в межах цієї Угоди, означає культові заклади, місця історичного значення, пам'ятники, кладовища та меморіали загиблим, а також архівні матеріали, які мають до цього відношення.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», до історичних об'єктів культурної спадщини відносяться окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р «Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України» зобов'язано зокрема обласні держадміністрації із залученням громадських організацій, у тому числі організацій національних меншин впродовж 1998-1999 років: взяти на облік місця, де залишилися сліди давніх поховань, організувати їх обстеження та вивчення з наступним оприлюдненням результатів досліджень в засобах масової інформації; провести роботу з вивчення стану закритих кладовищ, у тому числі кладовищ національних меншин та міць масового розстрілу населення у роки Великої Вітчизняної війни, продовжувати здійснювати заходи щодо облаштування цих місць, їх утримання та збереження; не допускати проведення будівельних робіт у місцях де залишились сліди давніх поховань, та на території закритих кладовищ.
Досліджуючи позовну вимогу щодо визнання недійсним Розпорядження в розрізі заперечень Відповідача 2 щодо не порушення Відповідачем 1 своїх повноважень та законодавства України при винесенні спірного Розпорядження з огляду на знаходження на такій земельній ділянці нерухомого майна, що належить на праві власності Відповідачу 2, колегія суддів звертає увагу на наступне.
Відповідачі зауважують, що Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р «Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України» в частині виконання пунктів 2, 3 обмежене строком дії впродовж 1998 - 1999 років, оскільки у зазначений період вказаного об'єкта не було виявлено та строк виконання даного розпорядження минув, тому вважають, що розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р «Про додаткові заходи щодо збереження місць поховань у населених пунктах України» в частині виконання пунктів 2, 3 припинило свою дію.
З цього приводу колегія суддів зауважує, що моментом припинення дії нормативно-правового акта є моментом втрати його юридичної сили.
Водночас апеляційний господарський суд зазначає, що згаданий акт Кабінету Міністрів України є чинним, як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на даний час. Коло осіб, на яких розповсюджується його дія, є необмеженим, що свідчить про його нормативний характер та не містить жодної ознаки акту індивідуальної дії.
Окрім цього, згаданий акт врегульовує суспільні відносини у сфері охорони культурної спадщини, та, зважаючи на специфіку об'єктів охорони, а також коло осіб чиї відносини врегульовуються даним актом, - останній є необмежений в часі, просторі та у впливі на коло суб'єктів.
При цьому, колегія суду наголошує на тому, що стаття 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та статтею 2 «Порядку обліку об'єктів культурної спадщини» (затвердженого наказом Міністерства культури України від 11 березня 2013 року № 158) визначено, що тільки органи охорони культурної спадщини обласних, районних адміністрацій та виконкомів міських, селищних рад населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України, виконують функції замовника та укладають з цією метою контракти на виявлення, дослідження об'єктів культурної спадщини з метою визначення наявності та культурної цінності об'єкта культурної спадщини, а також одержання нової інформації про ці об'єкти.
Таким чином, саме на Відповідача 1 покладено обов'язок виконувати функції замовника та укладати з цією метою контракти на виявлення, дослідження об'єктів культурної спадщини з метою визначення наявності та культурної цінності об'єкта культурної спадщини, а також одержання нової інформації про ці об'єкти.
Відповідно до пунктів 2.1-2.2 Порядку обліку об'єктів культурної спадщини, виявлення об'єктів культурної спадщини включає: натурне обстеження (дослідження), історико-архівні і бібліографічні дослідження, визначення предмета охорони, встановлення ступеня схоронності, первісного призначення, сучасного використання, фотофіксацію (у разі необхідності графічну фіксацію), виготовлення короткої історичної довідки та облікової картки.
На виявлені об'єкти культурної спадщини складається облікова картка об'єкта культурної спадщини, коротка історична довідка, акт технічного стану об'єкта (пам'ятки) культурної спадщини за формою згідно з додатком 1 до цього Порядку обліку об'єктів культурної спадщини.
Відповідно до пункту 2.4 Порядку обліку об'єктів культурної спадщини, виявлення об'єктів культурної спадщини, складання на них облікової картки, короткої історичної довідки, акта технічного стану забезпечують органи охорони культурної спадщини Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України, відповідно до їх повноважень, зокрема виконують функції замовника та укладають з цією метою контракти на виявлення, дослідження об'єктів культурної спадщини з метою визначення наявності та культурної цінності об'єкта культурної спадщини, а також одержання нової інформації про ці об'єкти.
В той же час, як вбачається з матеріалів справи, території давнього Єврейського кладовища та давніх поховань були предметом вивчення та дослідження Позивачем. З цією метою вивчалися архівні документи, що зберігаються, як у вітчизняних, так і в закордонних архівах. Дані документи опрацьовувались фахівцями у сфері геодезії, картографії тощо, які в подальшому стали підставою для виготовлення паспорта об'єкта культурної спадщини «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань».
Відтак, як видно з матеріалів справи східна частина земельної ділянки, на якій знаходяться сліди давніх поховань, була надана розпорядженням Відповідача 1 в оренду для Відповідача 2.
На території ймовірного кладовища у 1987 році була збудована капличка, а у 2005 році - встановлений пам'ятний знак євреям, загиблим у часи Голокосту. Питання віднесення його до об'єктів культурної спадщини може розглядатись лише після здійснення комплексу археологічних та архівних досліджень.
Управління культури Волинської обласної державної адміністрації повідомило відділ культури Ковельської районної державної адміністрації, що 13 серпня 2014 року заплановано комісійне обстеження спірної земельної ділянки за участю працівників представництва Американського об'єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу з метою складання акту технічного стану об'єкта, запропонованого Представництвом для занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятку історії ХІХ-ХХ ст. «Єврейський цвинтар. Братські могили.»
Згідно з коротким аналітичним звітом ДП «Волинські старожитності» про проведення археологічно-пошукових робіт від 1 жовтня 2014 року № 140/9 колишній єврейський цвинтар локалізується за межами господарських споруд на захід від них. Не виявлено могильної ями розстріляних у 1942 році. Враховуючи, що територія господарського двору забетонована, необхідно провести додаткові дослідження з георадаром, з метою виявлення пустот або підтвердження їх відсутності. Паралельно необхідно провести додаткові дослідження на схід від господарського двору з метою пошуку могильної ями розстріляних у 1942 році.
За результатами голосування членів Консультативної ради питання щодо рекомендації по занесенню території імовірних єврейських поховань за межами с.Тойкут Ковельського району Волинської області до Державного Реєстру нерухомих п'амяток України як памятки історії місцевого значення не було вирішено позитивно Консультативною радою.
В той же час апеляційний господарський суд констатує, що Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 25 вересня 2019 року по справі № 159/4851/15-ц було зазначено, що:
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 27 березня 2017 року у справі № 813/3160/16 за позовом Позивача до Волинської обласної державної адміністрації (треті особи: Тойкутська сільська рада Ковельського району Волинської області, Кабінет Міністрів України, Міністерство культури України, Міністерство закордонних справ України, управління культури Волинської обласної державної адміністрації) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання до вчинення дій, визнано протиправною бездіяльність Волинської обласної державної адміністрації щодо невиконання вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р в частині пунктів 2, 3, 4 щодо місць давніх поховань - «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань», що знаходяться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району Волинської області та зобов'язано Волинську обласну державну адміністрацію виконати вимоги пунктів 2, 3, 4 розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р щодо місць давніх поховань - «Єврейський цвинтар. Місце масових розстрілів і поховань», що знаходяться на території Тойкутської сільської ради Ковельського району Волинської області.
Зі змісту цього рішення відомо, що листом від 1 серпня 2014 року № 189/1-07 ДП «НДЦ «Охоронна археологічна служба України» повідомило начальника управління культури Волинської обласної державної адміністрації, що працівниками ДП «Волинські старожитності» 01 серпня 2014 року було засвідчено факт вандалізму та нищення на пам'ятці місцевого значення «Єврейський цвинтар. Братські могили» у с. Тойкут Ковельського району. Приблизно 14 - 21 липня 2014 року на ділянці Семенюку П.Т. проводилися земляні роботи - прокладання траншеї під електричний кабель (глибиною 1,2 м). Від безпосередніх виконавців цих робіт, вдалось дізнатись, що були виявленні людські рештки, які були прикопані назад у траншею. У присутності представника ДП «Волинські старожитності» викопано ще три кістки людей.
Також цим рішенням встановлено, що на засіданні Консультативної ради з питань охорони культурної спадщини управління культури Волинської обласної державної адміністрації (далі - Консультативна рада) від 27 січня 2015 року, оформленому протоколом № 1, розглядались пропозиції щодо занесення нововиявлених об'єктів культурної спадщини, розташованих на території Ковельського району, до Переліку об'єктів культурної спадщини, як пам'яток історії місцевого значення, зокрема щодо об'єкта «Пам'ятний комплекс розстріляним євреям у с. Тойкут». Питання не було вирішено позитивно, Консультативна рада рекомендувала Ковельській районній державній адміністрації об'єднати території двох споруд каплички-огела та пам'ятного знака на місці розстрілу єврейського населення с. Несухоїже спільною загорожею та чітко визначити територію, яку має охоплювати нововиявлена пам'ятка, виконати схему із зазначеними розмірами, провести благоустрій території.
24 листопада 2015 року Консультативною радою було розглянуто додаткові матеріали, надані представництвом Американського об'єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу, стосовно включення до переліку щойно виявлених пам'яток історії ймовірного єврейського кладовища у с. Тойкут Ковельського району Волинської області (протокол № 6). Консультативна рада визнала додаткові матеріали (копії роздруківок німецької аерофотозйомки 1944 року на 2-х аркушах) такими, що не підтверджують достовірної інформації щодо розташування кладовища на означених Представництвом ділянках, та вирішила повернутись до розгляду цього питання після проведення додаткових консультацій із спеціалістами: картографами, істориками.
Отже, у ході проведених досліджень наявність слідів давніх поховань знайшла підтвердження, у зв'язку із чим позивачі звертались до компетентних органів про вжиття заходів з метою збереження об'єкта культурної спадщини.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції , зауважив, що у справах № 903/32/15, № 813/3160/16 не встановлено обставин, які мають значення для вирішення цієї справи: місця розташування давнього єврейського кладовища у межах наданої Семенюку П.Т. у власність земельної ділянки і того, що на цій земельній ділянці знаходиться місце масових розстрілів, а тому помилковими є доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції частини третьої статті 61 ЦПК України в редакції, чинній на час постановлення рішення судом першої інстанції. Такі висновки апеляційного суду є помилковими, адже саме наведеними вище рішеннями встановлювалась наявність можливого місця масового поховання, оскільки через перебування спірної земельної ділянки у приватній власності позивачі позбавлені можливості довести наявність такого місця поховань.
Поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій взагалі залишились висновки Львівського окружного адміністративного суду, викладені у постанові від 27 березня 2017 року, де констатовано, що з матеріалів справи вбачається, що східна частина земельної ділянки, на якій знаходяться сліди давніх поховань, належить на праві власності ОСОБА_1 (на сьогоднішній день перебуває в оренді у Відповідача 2) .
Варто зауважити, що рішенням Господарського суду Волинської області від 04 січня 2019 року № 903/615/18, оприлюдненого в Єдиному державному реєстрі судових рішень (http://reyestr.court.gov.ua/Review/79159748) у справі визнано недійсним розпорядження голови Ковельської районної державної адміністрації від 14 липня 2017 року № 221. Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 20 липня 2017 року, укладений між Ковельською районною державною адміністрацією та ВКПП «Агропромтехцентр», який зареєстрований у Державному реєстрі речових прав 18 серпня 2017 року за № 21973105. Скасовано державну реєстрацію права користування земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року, за ВКПП «Агропромтехцентр». Скасовано запис про проведену 18 серпня 2017 року державну реєстрацію права користування земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 від 18 серпня 2017 року за ВКПП «Агропромтехцентр» (рішення яке переглядається апеляційним господарським судом)."
Усе вищеописане (висновки верховного Суду в справі № 159/4851/15-ц у даній судовій постанові повністю нівелює твердження Відповідача 2, наведені в апеляційній скарзі з приводу того, що в матеріалах справи відсутні докази котрі б вказували на віднесення спірної земельної ділянки до місця, де знаходиться єврейський цвинтарь та місця масових розстрілів давніх єврейських поховань.
У відповідності до частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Відповідно до статті 155 Земельного кодексу України, у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Положення статті 152 Земельного кодексу України визначають, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням прав володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Частиною 2 статті 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" визначено, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.
Згідно статті 41 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством. Проекти розпоряджень нормативно-правового характеру погоджуються з керівниками відповідних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій.
За статтею 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства скасовуються Президентом України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.
Колегія суддів підсумовуючи усе вищеописане в даній судовій постанові зауважує, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту.
Таким чином, на переконання колегії суду, оспорюване Розпорядження голови Відповідача 1 щодо надання земельної ділянки в оренду для Відповідача 2 було прийняте в порушення вимог Земельного кодексу України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 липня 1998 року № 604-р, закону України «Про охорону культурної спадщини» та Міжурядової угоди від 4 березня 1994 року (оскільки земельні ділянки, де знаходяться місця можливого масового поховання, не можуть передаватися у користування з огляду на їх особливий статус та необхідність встановлення, дослідження та охороною цих земель).
Відтак, розпорядження голови Відповідача 1, яким спірні земельні ділянки були надані в оренду для Відповідача 2, підлягає визнанню недійсним. З огляду на вказане вище, апеляційний господарський суд задовольняє позов в цій частині.
Дане вчинено і місцевим господарським судом. Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення в частині щодо визнання недійсним розпорядження.
Що ж стосується позовної вимоги про визнання недійсним Договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2017 року, укладеного між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 щодо спірної земельної ділянки площею 0,8608Га, кадастровий номер 0722182800:06:002:0657 в розрізі заперечень Відповідача 2 що в момент укладення даного Договору не існувало жодної заборони щодо передачі її в оренду, в тому числі не було документів щодо віднесення даної земельної ділянки до об'єктів культурної спадщини, то колегія суддів зазначає таке.
Визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно зі статтею 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до частини 2 статті 180 Господарського кодексу України: господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов; істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
В силу статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно частин 2, 3 статті 202 Господарського кодексу України: господарське зобов'язання припиняється у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду; до відносин щодо припинення господарських зобов'язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Спеціальним законом, що регулює питання оренди землі, є Закон України «Про оренду землі», яким встановлено, що відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
За змістом статті 792 Цивільного кодексу України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, договору найму регулюються актами земельного законодавства Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі».
Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» під договором оренди землі розуміється договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Стаття 215 Цивільного кодексу України передбачає, що: особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.
При цьому колегія суддів констатує, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Отже, відповідно до положень чинного законодавства України, визнання правочину недійсним ставиться в залежність від його відповідності вимогам чинного законодавства.
Відтак зважаючи на те, що Розпорядження голови Відповідача 1 від 14 липня 2017 року №221 (яким надано в оренду спірну земельну ділянку) на підставі котрого й були укладені спірні договори, було скасовано (що було описано вище в даній судовій постанові), саме тому Договір оренди землі, що укладались в подальшому між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 (на виконання уже скасованого розпорядження) підлягають визнанню недійсними.
Відтак, апеляційний господарський суд задовольняє позов і в цій частині.
Дане вчинено і місцевим господарським судом. Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення і в частині щодо визнання недійсними Договорів оренди землі.
Що ж стосується позовних вимог Позивача в частині скасування запису про проведену державну реєстрацію користування земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657, реєстраційний номер 21973105 та скасування запису про проведену державну реєстрацію права користування земельною ділянкою від 18 серпня 2017 року, то колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
Стаття 153 Земельного кодексу України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
Згідно частини 1 статті 126 Земельного кодексу України право власності земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Так, згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як вже було зазначено вище в даному судовому рішенні, оспорюваним розпорядженням Відповідача 1 було порушено інтереси Позивачів, оскільки дана земельна ділянка має особливий статус та підлягає охороні з огляду на її культурну цінність.
Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права.
Згідно з частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на думку особи, рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Відтак, в даному випадку, предметом розгляду є не стільки дії та рішення державного реєстратора як суб'єкта, наділеного владно-управлінськими функціями, скільки дії Відповідачів з розпорядження і використання земельної ділянки. При цьому позов не містить посилань на порушення процедури реєстрації, а стосується земельних правовідносин і незаконного розпорядження земельною ділянкою.
Саме тому, вимога про скасування державної реєстрації має похідний характер і її вирішення залежить від висновку суду з приводу правомірності розпорядження спірною земельною ділянкою.
Тому, колегія суддів констатує, що спір у цій частині не є публічно-правовим та належить до юрисдикції господарських судів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року в справі №822/3024/17 та постанові Верховного Суду від 22 листопада 2018 року в справі № 815/2057/16.
Водночас, такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав на земельну ділянку не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.
Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов'язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.
Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження, а тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб'єктного складу сторін спору.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року №823/2042/16 та постанові Верховного Суду від 21 лютого 2019 року в справі № П/811/1884/17.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Зважаючи на те, що Відповідачем 2 було зареєстровано речове право користування спірною земельною ділянкою, яка, як встановлено вище в даній судовій постанові має особливе становище та підлягає вивченню та дослідженню на предмет віднесення її до історичної пам'ятки з метою відновлення права яке існувало до звернення з позовом в суд, на переконання колегії суддів, можливо лише в порядку статті 16 Цивільного кодексу України, шляхом скасування записів про проведену державну реєстрацію прав.
Відтак, колегія суддів приходить до висновку про підставність позовних вимог Позивача в частині скасування державної реєстрації права користування земельною ділянкою площею 0,8608, кадастровий номер № 0722182800:06:002:0657 та скасування запису про проведену 18 серпня 2017 року державну реєстрацію права користування земельною ділянкою за Відповідачем 2.
Відтак, апеляційний господарський суд задовольняє позов і в цій частині.
Дане вчинено і місцевим господарським судом. Відтак, апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення і в цій частині.
Відповідно до пункту 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Пунктами 1 та 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Зазначені норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Відтак Північно-західний апеляційний господарський суд залишає без задоволення апеляційну скаргу Відповідача 2, та залишає без змін оспорюване рішення.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги покладаються на Відповідача 1 згідно статті 129 ГПК України.
Керуючись статтями 129, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу Виробничо-комерційного приватного підприємства "Агропромтехцентр" на рішення Господарського суду Волинської області від 04 січня 2019 року в справі №903/615/18 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Волинської області від 04 січня 2019 року в справі №903/615/18 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
5. Справу № 903/615/18 повернути Господарському суду Волинської області.
Повний текст постанови виготовлено 11 грудня 2019 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Розізнана І.В.
Суддя Філіпова Т.Л.