03 грудня 2019 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 755/15209/16-ц
номер провадження: 22-ц/824/14512/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря - Ющенко Я.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Голуменкова Вячеслава Володимировича на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року у складі судді Виниченко Л.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос Андрій Євгенович, про визнання договору дарування недійсним, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Юр-Капінос А.Є., у якому з урахуванням заяви про зміну підстав позову, остаточно просив визнати недійсним договір дарування квартири від 01 червня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є. та зареєстрований в реєстрі за №2363; визнати право власності ОСОБА_1 на однокімнатну квартиру, загальною площею 34,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_3 на користь позивача однокімнатну квартиру, загальною площею 34,5 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 01 червня 2006 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є. та зареєстрований у реєстрі за № 2363, за умовами якого ОСОБА_1 передав безоплатно у власність ОСОБА_2 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Вказана квартира належала позивачу на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого відділом приватизації житла Харківської районної державної адміністрації 25 січня 1996 року. Позивач вказував, що при укладенні договору дарування примірник цього договору йому не залишався та про його укладення він дізнався 09 лютого 2015 року після отримання ним довідки (форма № 3) в житлово-експлуатаційній дільниці №407.
Позивач зазначав, що вибуття вказаної вище квартири з його власності відбулось незаконно, договір дарування був вчинений поза його волею, оскільки на момент укладення договору він за станом свого здоров'я не міг розуміти і усвідомлювати значення своїх дій, так як перебував під впливом обставин смерті своєї дружини ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також вказував, що він був введений в оману відповідачем ОСОБА_2 , яка є його дочкою, щодо природи та наслідків укладення оспорюваного договору дарування.
Зазначав, що він та його дружина ОСОБА_4 проживали за адресою: АДРЕСА_2 , а після її смерті ОСОБА_2 перевезла його проживати до спірної квартири АДРЕСА_1 , де забрала у нього ключі, паспорт та закрила його в квартирі. Вказував, що він знаходився у безпорадному стані, так як у зв'язку зі смертю дружини отримав сильне нервове потрясіння та при цьому надмірно вживав спиртні напої, а відповідач ОСОБА_2 цілеспрямовано поїла його алкоголем, приносячи йому спиртні напої, тому при укладенні оспорюваного договору дарування квартири його стан не дозволяв йому виразити свою волю щодо вчинення цього договору.
Також вказував, що після укладення оспорюваного договору дарування квартири ОСОБА_2 сприяла його госпіталізації у Київську міську клінічну психоневрологічну лікарню № 1, де він проходив курс лікування з 08 червня 2006 року по 02 липня 2006 року за встановленим діагнозом: органічне ураження головного мозку (травматична енцефалопатія), астено-депресивний синдром. Зазначав, що стан його здоров'я не дозволяв йому розумно оцінювати будь-які власні дії й передбачати їх наслідки, а тому до 08 червня 2006 року він міг підписати будь-які документи , які йому надали для погодження, без належного розуміння їх змісту. Вказував, що відповідачу ОСОБА_2 було відомо про те, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він був у стані, який не дозволяв йому усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Однак, ОСОБА_2 , незважаючи на його тяжкий стан здоров'я, сприяла укладенню ним оспорюваного договору дарування квартири, спонукала до вживання спиртних напоїв, ввела його в оману щодо змісту правочину, спланувала і фактично змусила укласти цей договір. Зазначав, що ОСОБА_5 , скориставшись такою нагодою, запевнила його, що він має скласти заповіт, а він, не вдаючись до змісту документу та через невміння читати на українській мові, підписав оспорюваний правочин. Вказував, що він не мав підстав недовіряти дочці та мав тверде переконання в тому, що повинен залишити відповідачу у спадщину свою квартиру.
Крім того, зазначав, що після укладення оспорюваного договору дарування квартира відчужувалась неодноразово та на даний час кінцевим набувачем квартири є відповідач ОСОБА_3 відповідно до договору купівлі-продажу від 12 грудня 2015 року. Вказував, що його неправомірно було позбавлено права власності на спірну квартиру, яка вибула з його володіння поза його волею, про що ОСОБА_3 відомо не було, а тому він має право вимагати повернення та витребування квартири від добросовісного набувача ОСОБА_3 . З наведених підстав ОСОБА_1 просив його позовну заяву задовольнити.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 03 січня 2017 року та знято арешт з квартири АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Голуменков В.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими у справі, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що позивачем повністю доведено заявлені позовні вимоги, однак суд першої інстанції, неправильно оцінивши доводи сторін, вирішив справу однобічно, неповно та не об'єктивно, без встановлення дійсних обставин справи, поклавшись лише на доводи відповідачів та результати судово-психіатричної експертизи, якій надав наперед встановленого значення.
Зазначає, що суд першої інстанції не дав належної оцінки обставинам, які були доведені позивачем наявними у справі належними та допустимими доказами щодо недійсності договору дарування квартири з підстав того, що даний договір укладено позивачем, який є особою похилого віку та який перебував у стані, що не дозволяв йому усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Зокрема, суд не дав належної оцінки тим обставинам, що позивач самостійно не прочитав текст оспорюваного договору дарування квартири, нотаріус не зачитав сторонам текст цього договору вголос з метою встановлення однакового розуміння сторонами значення, умов та наслідків цього договору. Судом першої інстанції не враховано похилий вік позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину, стан його здоров'я та те, що він потребує догляду та сторонньої допомоги за станом здоров'я і похилим віком. Також вказує, що суд першої інстанції не дав належної оцінки наданим позивачем доказам про те, що на момент укладення оспорюваного правочину він перебував у стані, який не дозволяв йому усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджується наявними у справі медичними документами, які свідчать про те, що через два тижні після смерті дружини, тобто, починаючи з 24 травня 2006 року у позивача зафіксований тривожний стан (настрій знижений, порушився сон, не пам'ятає з ким розмовляв годину назад по телефону, йде з дому та не пам'ятає де був, знизився апетит, подавлений, постійно плаче, життя його тепер похмуре, давить печаль, оточуючий світ увесь у темних кольорах, просить допомоги, апатичний, байдужий, в'ялий). Крім того зазначає, що суд не дав належної оцінки тим обставинам, що у позивача був відсутній намір укласти оспорюваний договір дарування квартири, подарована ним квартира була його єдиним житлом та відсутня фактична передача подарованої квартири позивачем відповідачу ОСОБА_2 після укладення договору дарування квартири, у якій позивач продовжував проживати після укладення цього договору дарування.
Зазначає, що встановлені судом першої інстанції обставини про відсутність у позивача захворювань алкоголізмом та депресією тяжкої форми, які могли впливати на його психічний стан під час підписання оспорюваного договору дарування, а також те, що свідки позивача не зустрічалися з ним в день його підписання, не були присутні при його підписанні та про відсутність факту укладення договору у спірній квартирі, а не на робочому місці нотаріуса, недоведені матеріалами справи та спростовуються даними медичної картки №4080 КМКПНЛ №1, даними медичної картки №784 Київської міської наркологічної клінічної лікарні «Соціотерапія», поясненнями позивача, показами свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , довіреностями позивача від 24 травня 2006 року. Вказує, що показання свідка ОСОБА_7 про те, що позивачу було відомо у 2006 році, що він підписав саме оспорюваний договір дарування, є суперечливими та не конкретними, а тому не можуть братися до уваги щодо підтвердження цих обставини. Вважає, що відомості реєстру реєстрації нотаріальних дій за 2006 рік про вчинення нотаріальних дій за №2363, №2364 щодо наявності підпису позивача про отримання 01 червня 2006 року копії оспорюваного договору не свідчать про те, що він підписав саме цей договір дарування.
Також зазначає, що наявний у справі висновок судово-психіатричного експерта №761 від 29 листопада 2018 року, складений Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, є неправильним, оскільки проведення судово-психіатричної експертизи у даній справі відбулось на підставі неповного дослідження об'єктів експертизи та недостатніх об'єктів експертизи, з використанням суперечливих даних та припущень, з наданням необґрунтованих та необ'єктивних пояснень та свідомим ігноруванням суттєвих фактів, які були присутні у досліджуваних об'єктах експертизи, порушенням процесуальних норм, які регламентують порядок проведення судової експертизи. Посилання суду першої інстанції на відсутність обставин, які б дозволяли стверджувати про необґрунтованість, неправильність висновку експерта чи його суперечливість іншим матеріалам справи, вказує на те, що даний висновок мав для суду першої інстанції заздалегідь встановлену силу та не оцінювався судом у сукупності з іншими наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги на рішення суду представник позивача включив заперечення на ухвали суду першої інстанції, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, а саме: на протокольну ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2017 року про відмову у відводі головуючому; ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року про відмову у задоволенні клопотання представника позивача про проведення у даній справі повторної судово-психіатричної експертизи; ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року про визнання відмови у відводі головуючому необґрунтованою; ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року про відмову у відводі головуючому; ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 07 серпня 2019 року про відмову у задоволенні клопотання представника позивача про проведення у даній справі комплексної судово-медико-психіатричної експертизи. Також в апеляційній скарзі на рішення суду представник позивача зазначив про незгоду з ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року про відмову у задоволенні його клопотання про забезпечення доказів.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Браніцький О.П.вказує, що підстави та обґрунтування позову про те, що ОСОБА_1 на момент укладення оспорюваного договору дарування не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ним, а також, що ОСОБА_2 ввела його в оману, є взаємовиключними. Зазначає, що позивач не довів того, що він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними при укладенні оспорюваного правочину, а також, що обман дійсно мав місце під час його укладення. Просить оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування недійсним, суд першої інстанції виходив із недоведеності позовних вимог. Оскільки позовні вимоги про витребування квартири з чужого незаконного володіння є похідними від вимог про визнання договору дарування недійсним, у задоволенні яких було відмовлено, то суд першої інстанції дійшов висновку, що в цій частині у задоволенні позову також слід відмовити.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
У ч.2 ст.78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування
Відповідно до положень ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачу ОСОБА_1 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 25 січня 1996 року відділом приватизації житла Харківської районної державної адміністрації, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 23 лютого 1996 року, запис у реєстровій книзі № 3613.
01 червня 2006 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_1 передав безоплатно у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (п.1 договору). Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр -Капіносом А.Є. та зареєстрований у реєстрі за № 2363.
Згідно з п.6 договору дарування, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стверджують, що підписання цього договору не є наслідком помилки, обману, впливу тяжких обставин, застосування фізичного або психічного тиску, договір не підписаний на вкрай невигідних умовах, не є фіктивним, удаваним і не приховує собою інший правочин.
Зі змісту договору дарування вбачається, що цей договір підписано сторонами у присутності приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юр-Капіноса А.Є., особу сторін правочину ним встановлено та їх дієздатність перевірено.
Встановлено, що 15 червня 2006 року на підставі оспорюваного правочину було зареєстровано за відповідачем ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в Київському міському бюро технічної інвентаризації за реєстровим №3613.
Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним, ОСОБА_1 зазначав, що вибуття спірної квартири з його власності відбулося незаконно, оспорюваний договір дарування квартири був вчинений поза його волею, оскільки на момент його укладення він за станом свого здоров'я не міг розуміти і усвідомлювати значення своїх дій. Також вказував, що він був введений в оману відповідачем ОСОБА_2 щодо природи та наслідків укладення оспорюваного договору дарування квартири.
Згідно зі ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ст. 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
У ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч.ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну свідому уяву про предмет договору та досягли згоди про всі його істотні умови.
Частиною 1 ст. 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила ст.225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до п.2 ч.1 ст. 105 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 89 ЦПК України.
Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій ч.1 ст.225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14, у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2018 року у справі № 404/4956/15-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 416/13806/14, а також у постанові Об'єднаної падати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 496/4851/14-ц.
У відповідності до вимог ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Отже, згідно зі ст.230 ЦК Україниу взаємозв'язку зі ст. 12 ЦПК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним із підстав, передбачених ст.230 ЦК України, позивач в силу положення ЦПК України щодо змагальності сторін зобов'язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Вказана правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 08 квітня 2019 року у справі № 182/18570/12.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що підстави та обґрунтування позову ОСОБА_1 про те, що він на момент укладення договору дарування квартири не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, а також, що відповідач ОСОБА_2 ввела його в оману щодо природи та наслідків укладення цього договору дарування, є взаємовиключними та не можуть поєднуватися, оскільки ст.225 ЦК України передбачає перебування особи у стані, при якому внаслідок функціональних розладів психіки людина неспроможна розуміти значення своїх дій або керувати ними, через що укладений правочин не відображає справжньої волі особи щодо встановлення, припинення цивільних прав і обов'язків, а ст.230 ЦК України застосовується при укладенні правочинів з вадами волі, тобто за умов, що перешкоджають вільному формуванні волі сторони за результатом навмисних дій іншого учасника правочину, який вводить в оману стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін (повідомлення неправдивих відомостей, навмисне замовчування обставин, значення яких може перешкодити здійсненню правочину тощо).
Судом першої інстанції встановлено, що договір дарування квартири від 01 червня 2006 року був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр - Капіносом А.Є. на його робочому місці по вул.Борисоглібська , 4 у місті Києві . Позивач особисто брав та надав нотаріусу довідки (форма №3) з ЖЕКу та з бюро технічної інвентаризації, сторін було встановлено по наданим ними документам. При укладені договору дарування сторонами було дотримано всі істотні умови, вимоги щодо їх змісту та форми, нотаріальні дії вчинені відповідно до вимог чинного законодавства. Волевиявлення сторін було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Сумнівів щодо обсягу дієздатності сторін не виникало та їм були роз'яснені правові наслідки укладення даного правочину. При цьому, ознак хвороби, нетверезого стану та нерозуміння значення своїх дій у позивача виявлено не було. Ці обставини підтверджуються показами приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юр - Капіноса А.Є., яким судом дана належна правова оцінка.
Також судом першої інстанції встановлено, що представник позивача подавав скаргувід 09 серпня 2017 року до Головного територіального управління юстиції у місті Києвіна дії приватного нотаріуса Юр-Капіноса А.Є., у якій, зокрема, посилався на посвідчення нотаріусом оспорюваного правочину не на робочому місці, а за місцем проживання позивача (а.с.22-25, т.3). У суді першої інстанції представник позивача пояснив, що на його скаргу отримав відповідь про те, що порушень в діях нотаріуса виявлено не було.
По справі встановлено, що у суді першої інстанції за клопотанням представника позивача були допитані свідки: ОСОБА_6 , ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , а за клопотанням представника відповідача ОСОБА_2 була допитана свідок ОСОБА_9 .
Так, допитана у суді першої інстанції свідок ОСОБА_6 показала, що після смерті дружини позивача, останнього відвезли до квартири по АДРЕСА_1 , куди вона разом з ОСОБА_7 їздили провідати позивача, однак він їм двері квартири не відчинив та повідомив, що його закрили, ключів від дверей не має. При цьому, він ОСОБА_7 не впізнав та сплутав її з померлою дружиною, він був неадекватний та казав, що хоче переїхати до квартири на АДРЕСА_2 . Свідок пояснила, що у липні 2006 року позивач приїхав до неї п'яний на АДРЕСА_3 та повідомив, що він був у лікарні на вул. Фрунзе, куди відвезла його дочка ОСОБА_2 Свідок пояснила, що 18 лютого 2015 року вона з позивачем приїхала до спірної квартири на АДРЕСА_1 , однак дві невідомі жінки їх не впустили до квартири, а ОСОБА_10 сказав позивачу, що він не власником квартири. 19 лютого 2015 року вона разом з позивачем приїхали до житлово - експлуатаційної контори, де дізналися про існування договору дарування квартири. Позивач їй повідомив, що перебував у поганому стані, що йому дали, то він і підписав, він підписував заповіт, українську мову не розуміє. Також свідок пояснила, що позивач випивав, у 2010 році лікувався в наркодиспансері, також лікувався у вересні 2016 року. Коли позивач працював охоронником у 2010 році на заводі Більшовик, то він був нормальним. Про заповіт на квартиру по АДРЕСА_1 вона дізналася влітку 2009-2010 років, а про договір дарування квартири - у 2015 році, коли ОСОБА_10 пояснив, що він є власником квартири. Вона проживає разом з позивачем, надавивши йому притулок. Їй відомо, що позивач один раз у 2006 році втратив паспорт, у квартирі по АДРЕСА_2 позивач має у власності частку цієї квартири.
Допитана свідок ОСОБА_8 пояснила, що після поховання дружини позивача, вона разом зі своїм чоловіком ОСОБА_11 31 травня 2006 року приїхали до квартири по АДРЕСА_1 щоб провідати позивача ОСОБА_1 . Проте двері квартири їм не відкрили, за дверима чулось шурхотіння і бурчання. Вони зрозуміли, що позивач був закритий у цій квартирі.
Свідок ОСОБА_7 - дочка позивача від першого шлюбу, у суді першої інстанції пояснила, що в кінці травня 2006 року вона разом з ОСОБА_6 приїхали до спірної квартири провідати позивача, однак двері він не відкрив. При цьому через двері він бормотав нерозбірливе, не розумів хто до нього прийшов, відповідав неадекватно. Пояснила, що про оспорюваний договір дарування квартири їй повідомила ОСОБА_6 у 2006-2007 роках. У 2006 році батько їй запропонував, що відпише землю у селі Стритівка, оскільки розумів, що її обділив. Позивач знав, що вона дізналась про договір дарування у 2006 році. Коли вони зустрічались на дні народженні у кінці 2006 року ОСОБА_1 було відомо про те, що він підписав документи і спірна квартира належить відповідачу ОСОБА_2 . Про це тоді також говорила позивачу ОСОБА_6 , щоб він покаявся перед нею, що квартиру подарував ОСОБА_2 і квартира записана на останню.
Свідок ОСОБА_9 у суді першої інстанції пояснила, що відповідач ОСОБА_2 її подруга, з якою більше десяти років підтримують стосунки. Після смерті у 2006 році матері ОСОБА_2 , остання забрала позивача та бабусю з квартири по АДРЕСА_2 , де вони жили у нормальних умовах. Свідок показала, що позивач вирішив подарувати квартиру ОСОБА_2 , де вона постійно проживала, а дачу подарувати сестрі ОСОБА_2 - Олені, квартира по АДРЕСА_2 була спільна . Позивач ОСОБА_1 видав на ім'я ОСОБА_2 генеральне доручення на розпорядження майном та генеральне доручення на прийняття спадщини по АДРЕСА_2 . Під час проживання у квартирі по АДРЕСА_1 позивач вів звичайний спосіб життя, його ніхто не споював спиртним, він міг вільно залишати квартиру, закритим не сидів. Документи знаходились у позивача, довідки збирав особисто ОСОБА_1 , з ним до ЖЕКу та БТІ ходила ОСОБА_2 , хоча остання мала доручення. Спірна квартира здавалась в оренду, а потім позивач став з'являтися до цієї квартири по АДРЕСА_1 до квартирантки, якій не давав там проживати та зламав замки. Також свідок пояснила, що 01 червня 2006 року вона майже весь день знаходилась у спірній квартирі по АДРЕСА_1 , позивач був у нормальному стані, спиртне не випивав. Коли вони поїхали до нотаріуса, вона залишилась з бабусею у цій квартирі. Розмова про дарування квартири була ще коли позивач давав доручення, тоді ОСОБА_1 особисто говорив у її присутності, що квартиру на АДРЕСА_1 він буде дарувати ОСОБА_2 . У спірній квартирі ОСОБА_1 до смерті своєї дружини ніколи не жив та мешкав у квартирі по АДРЕСА_2 .
По справі встановлено, що з метою визначення психічного стану ОСОБА_1 у момент укладення договору дарування квартири від 01 червня 2006 року щодо можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними за клопотанням представника позивача судом першої інстанції було призначено амбулаторну судово-психіатричну експертизу.
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 761 від 29 листопада 2018 року, складеного комісією експертів Київського міського центру судово-психіатричної експертизи, ОСОБА_1 01 червня 2006 року виявляв ознаки органічного ураження головного мозку поєднаного (судинно-інтоксикаційного) ґенезу з інтелектуально-мнестичним зниженням, депресивним синдромом, за своїм психічним станом у зазначений період усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними (а.с.234-249, т.3).
Допитаний у суді першої інстанції експерт ОСОБА_14 підтвердив складений висновок судових експертів та пояснив, що психічний стан позивача досліджувався в динаміці з урахуванням в комплексі наявної медичної документації, особистих пояснень ОСОБА_1 , показів свідків, що все детально вивчалося в сукупності. Висновок є повним, матеріалів для його складення було достатньо.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається зі змісту висновку судово-психіатричного експерта, що при його складанні лікарями - судово-психіатричними експертами комісійно вивчалися в сукупності всі наявні медичні документи ОСОБА_1 , його пояснення, враховувались покази свідків.
Отже, оцінивши наведений висновок судово-психіатричного експерта у сукупності з іншими доказами по справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність обставин, які свідчать про необґрунтованість, неправильність висновку експертизи чи суперечливість його іншим матеріалам справи, а тому суд обґрунтовано прийняв його до уваги при ухваленні рішення у справі.
При цьому, суд першої інстанції правильно критично оцінив пояснення представника позивача про те, що висновок експертизи є недопустимим доказом з тих підстав, що він складений комунальною установою у порушення Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08 травня 2018 року № 865.
Згідно з положеннями ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність у кримінальному провадженні здійснюють державні спеціалізовані установи, а в інших випадках - також судові експерти, які не є працівниками зазначених установ, та інші фахівці (експерти) з відповідних галузей знань у порядку та на умовах, визначених цим Законом. До державних спеціалізованих установ належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України. Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.
Перелік установ, в яких проводяться судово-психіатричні експертизи, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 червня 2017 року № 722, в який за пунктом 11 включено Київський міський центр судово-психіатричної експертизи.
Для цілей ст.7 Закону України «Про судову експертизу» під державними спеціалізованим установами Міністерства охорони здоров'я України потрібно розуміти не тільки ті, які створені Міністерством охорони здоров'я України (власне державні заклади охорони здоров'я), але також і спеціалізовані комунальні заклади охорони здоров'я, що прямо чи опосередковано підпорядковані міністерству та включені до переліку установ, в яких проводяться судово-психіатричні експертизи. Установа Київський міський центр судово-психіатричної експертизи наділена повноваженнями щодо проведення судових експертиз.
Вказана правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 2601/18570/12.
Отже, враховуючи наведене, а також те, що висновок судово-психіатричного експерта від 29 листопада 2018 року є належним та допустимим доказом у справі та стосується предмету доказування, апеляційний суд не приймає до уваги доводи апеляційної скарги представника позивача про те, що вказаний висновок є неповним та неправильним, а також, що даний висновок не оцінювався судом у сукупності з іншими наявними у справі доказами.
Також судом першої інстанції правильно встановлено, що обставини того, що позивач ОСОБА_1 мав захворювання, що вплинули на його психічний стан при укладанні оспорюваного договору дарування не підтвердженні наявними у справі доказами.
Отже, з'ясувавши обставини справи й оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те , що позивачем не доведено, що під час укладення оспорюваного договору дарування квартири від 01 червня 2006 року він не міг розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, що є його процесуальним обов'язком згідно зі ст.ст.12, 81 ЦПК України.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно не прийняв до уваги доводи представника позивача про те, що позивач вважав, що він складає заповіт, а не оспорюваний договір дарування квартири, виходячи з такого.
Судом першої інстанції встановлено, що той факт, що позивачу ОСОБА_1 було відомо про укладення ним оспорюваного договору дарування квартири від 01 червня 2006 року підтверджуються особисто його підписом про отримання копії цього договору у журналі реєстрації нотаріальних дій (а.с.195, 196, т.1).
Свідок ОСОБА_7 у суді першої інстанції пояснила, що ОСОБА_1 було відомо у 2006 році, що він підписав саме договір дарування квартири ОСОБА_2 і квартира належала останній. Зрозумівши, що її обділив, позивач запропонував передати їй у власність земельну ділянку у селі.
Крім того, у п.6 договору дарування квартири передбачено, що дарувальник ОСОБА_1 та обдаровувана ОСОБА_5 стверджують, що підписання цього договору не є наслідком помилки, обману, впливу тяжких обставин, застосування фізичного або психічного тиску.
Позивач не спростував вказані обставини належними та допустимими доказами.
При цьому колегія суддів враховує презумпцію правомірності правочину, визначену ст.204 ЦК України.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно критично оцінив пояснення позивача про те, що він не розуміє українську мову, оскільки позивач під час укладання договору дарування квартири не виявляв бажання скористатися послугами перекладача.
Також позивачем не доведено, що він мав бажання скласти саме заповіт, а не договір дарування квартири.
У суді першої інстанції ОСОБА_7 пояснив, що після укладення оспорюваного договору дарування він проживав у квартирі АДРЕСА_2 , де йому належить частка у праві власності. У цій квартирі він доглядав за тещею, після смерті якої у липні 2012 року він продовжував там проживати до початку 2015 року. Також вказував, що він допомагав ОСОБА_13 , яка є інвалідом 2 групи, за довіреністю керував її автомобілем. Вказував, що у спірній квартирі поселилась відповідач ОСОБА_2 , у якій вона проживала до її другого заміжжя з іноземцем, а саме до 2011 року, після чого виїхала проживати в США, а спірну квартиру здавала в оренду. Відповідач ОСОБА_2 обіцяла забрати його до себе в США (а.с.199-204, т.1).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 05 квітня 2008 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу квартири продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_10 Вказаний договір посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є. та зареєстрований в реєстрі за №1494.
09 грудня 2009 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.Є. та зареєстрований в реєстрі за № 8864.
03 березня 2015 року ОСОБА_2 згідно договору купівлі-продажу квартири продала квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_10 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко О.Л. та зареєстрований в реєстрі за № 288.
12 грудня 2015 року ОСОБА_10 відповідно до договору купівлі-продажу квартири продав квартиру АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_3 Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчуком С.П. та зареєстрований в реєстрі за № 8821.
Згідно з довідкою ЖРЕО № 407 від 09 лютого 2015 року, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстрований ОСОБА_1 з 01 лютого 1972 року (а.с.13, т.1).
По справі встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 04 червня 2015 року у справі №755/9254/15-ц задоволено позов ОСОБА_1 та його вселено у квартиру АДРЕСА_1 . У позові ОСОБА_1 вказував, про те, що він з відповідачем ОСОБА_2 уклав договір дарування квартири від 01 червня 2006 року, сплачує житлово-комунальні послуги та утримує житло.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 липня 2015 року у справі №755/10036/15-ц задоволено позов ОСОБА_10 до ОСОБА_1 , третя особа: Дніпровський РВ ГУ ДМС України в місті Києві про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зняття ОСОБА_1 з реєстраційного обліку спірної квартири. Зі змісту рішення вбачається, що представник ОСОБА_1 подав заяву про визнання позову.
Рішенням апеляційного суду міста Києва від 10 грудня 2015 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 липня 2015 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_10 відмовлено (а.с.105-108, т.1).
Зі змісту позову вбачається, що позивач ОСОБА_1 , посилаючись на введення його в оману з боку відповідача ОСОБА_2 та наміру останньої позбавити його житла, зазначав про викрадення ОСОБА_2 у нього документів, на неодноразове переоформлення між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 спірної квартири, подання відповідачем заяви в суд про визнання позову про зняття його з реєстрації.
Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції вірно встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних вище обставин. При цьому судом враховано, що всі ці події вчинялися після укладення оспорюваного договору дарування.
Так, судом першої інстанції встановлено, що із заявою про втрату паспорту позивач звертався до органів внутрішніх справ 27 вересня 2006 року та отримав новий паспорт 14 листопада 2006 року (а.с.110, т.3).
Заяву про визнання позову від імені ОСОБА_1 від 06 липня 2015 року подавала не відповідач, а ОСОБА_9 , надаючи дві довіреності сторін по справі. Довіреність видана ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_2 від 24 травня 2006 року скасована не була (а.с.66-68, т.3).
Що стосується доводів позивача про неодноразове переоформлення спірної квартири між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , то судом першої інстанції правильно враховано, що ці обставини свідчать лише про наявність правовідносин між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 та не підтверджують введення позивача в оману.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що про обставини передачі позивачем ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 квартири в дар та прийняття нею цього дарунку свідчить те, що ОСОБА_1 після укладення оспорюваного договору дарування квартири проживав за іншою адресою, спірну квартиру надав ОСОБА_2 , яка здійснила державну реєстрацію її на своє ім'я та проживала у ній до 2011 року, а в подальшому здавала спірну квартиру в оренду. Позивач з 2006 року до лютого 2015 року не цікавився спірною квартирою, не утримував її, не сплачував житлово-комунальних послуг. Також матеріали справи не містять доказів отримання позивачем орендної плати. Позивач ОСОБА_1 не звертався до суду з позовом про стягнення такої плати та виселення мешканців зі спірної квартири.
Також судом вірно встановлено, що сам факт наявності відкритого особового рахунку на ім'я позивача та його реєстрація у спірній квартирі не свідчить про те, що ОСОБА_2 відмовилась від подарованої квартири. Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 є близькими родичами, а зняття з реєстрації здійснюється за відповідною заявою громадянина.
Крім того, судом першої інстанції правильно враховано, що у заяві від 21 лютого 2015 року до Дніпровського РУ ГУ МВС України в місті Києві ОСОБА_1 вказав, що власником квартири АДРЕСА_1 є його дочка ОСОБА_2 згідно договору дарування від 01 червня 2006 року. Разом з тим, судом вірно враховано, що позивач раніше не звертався до правоохоронних органів з приводу проживання у квартирі сторонніх осіб та їх виселення.
Тому доводи апеляційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_2 умисно ввела в оману позивача ОСОБА_1 щодо укладення договору дарування квартири від 01 червня 2006 року, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи.
Отже, правильно встановивши обставини спору, дослідивши докази у справі й надавши їм належну оцінку, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору дарування квартири недійсним, у зв'язку з відсутністю доказів, які б свідчили про те, що в момент укладання оспорюваного договору дарування квартири від 01 червня 2006 року ОСОБА_1 не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг керувати ними, а також доказів того, що оспорюванийдоговір дарування був укладений позивачем під впливом обману з боку відповідача ОСОБА_2 .
Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 відповідно до положень ст. 388 ЦК України, є похідними та залежать від вирішення позовних вимог про визнання договору дарування квартири недійсним, у задоволенні яких судом відмовлено, то суд першої інстанції також дійшов обґрунтованого висновку, що в цій частині вимоги позову також не підлягають задоволенню.
При вирішенні справи судом правильно визначено характер спірних правовідносини між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.
Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.
Матеріали справи та зміст оскаржуваного рішення суду не дають підстав для висновку про неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими у справі, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, які передбачені ЦПК України як підстави для скасування рішення.
Доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка.
З урахуванням того, що практично всі доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви та доводам позивача у суді першої інстанції, яким суд першої інстанції надав належну оцінку, висновки суду першої інстанції є достатньо аргументованими, апеляційний приходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому апеляційний враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Колегія суддів вважає, що включені представником позивача до апеляційної скарги на рішення суду заперечення на ухвали суду першої інстанції, які не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, а саме, на протокольну ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2017 року про відмову у відводі головуючому; ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року про відмову у задоволенні клопотання представника позивача про проведення у даній справі повторної судово-психіатричної експертизи; ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року про визнання відмови у відводі головуючому необґрунтованою; ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року про відмову у відводі головуючому; ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 07 серпня 2019 року про відмову у задоволенні клопотання представника позивача про проведення у даній справі комплексної судово-медико-психіатричної експертизи, є необґрунтованими, оскільки апеляційним судом не встановлено порушень судом першої інстанції норм процесуального права під час постановлення вказаних вище ухвал. Постановлення цих ухвал не вплинуло на повноту та об'єктивність розгляду справи у суді першої інстанції, а також не призвело до неправильного вирішення спору.
Що стосується заперечень представника позивача на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року про відмову у задоволенні його клопотання про забезпечення доказів, то ці заперечення не приймаються апеляційним судом до уваги, оскільки відповідно до п.2 ч.1 ст.353 ЦПК України ухвала про відмову в забезпеченні доказів підлягає оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду. За таких обставин у суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави для перевірки законності й обґрунтованості цієї ухвали суду в межах розгляду апеляційної скарги на рішення суду.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Голуменкова Вячеслава Володимировича залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 08 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий
Судді