Іменем України
10 грудня 2019 року
Київ
справа №815/6259/16
адміністративне провадження №К/9901/22819/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 01.02.2017 (колегія суддів у складі: Самойлюк Г.П., Бойко О.Я., Свиди Л.І.) та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2017 (колегія суддів у складі: Лук'янчук О.В., Градовського Ю.М., Косцової І.П.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 29.08.2016 № 461-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги мотивовано тим, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки, проживав в провінції Аль-Хасака . На даний момент не може та не бажає користуватися захистом країни громадянського походження, оскільки країна не спроможна забезпечити належний захист через збройний конфлікт, який триває з 2011 року в Сирії. Позивач не може повернутися до Батьківщини через причини загальнопоширеного насильства, а також внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у зв'язку з належністю до етнічної меншини - курдів. У грудні 2014 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. 29.08.2016 ДМС України винесено оскаржуване рішення. Позивач вважає зазначене рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Одеський окружний адміністративний суд постановою від 01.02.2017 адміністративний позов задовольнив частково: визнав протиправним та скасував рішення ДМС України від 29.08.2016 № 461-16 , яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язав ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту. В задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Одеський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 16.08.2017 рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Судові рішення мотивовано тим, що формальне ставлення відповідача до перевірки наведених заявником обставин призвело до прийняття протиправного рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування вимог касаційної скарги вказує на те, що суд не може приймати рішення, яким накладати обов'язок на міграційну службу діяти всупереч законодавству України, а саме визнати особу такою, що потребує додаткового захисту. Прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано.
Наголошує на тому, що позивач надав неправдиві відомості, продовжував користуватися захистом свої країни, зловживав процедурою надання міжнародного захисту в Україні, перебував в статусі нелегального мігранта чим грубо порушив українське законодавство. Дані факти вказують на те, що рішення ДМС України про відмову в визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалося з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи. Вважає, що у позивача не має суб'єктивних побоювань, беручи до уваги інформацію по країні походження.
Крім того, скаржник зазначає, що при прийнятті рішення суд першої інстанції керувався виключно доводами представника позивача та не брав до уваги доводи представника відповідача, що свідчить про неповне з'ясування обставин, що мають суттєве значення для справи. Ситуація в країні громадянської належності позивача не є підставою для надання особі додаткового захисту в Україні, приймаючи до уваги відсутність конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі його повернення на Батьківщину.
Позиція інших учасників справи
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Рух касаційної скарги
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11.10.2017 відкрив касаційне провадження за скаргою Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 01.02.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2017.
14.02.2018 вказана касаційна скарга надійшла до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.02.2018 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючий суддя (суддя-доповідач) Шарапа В.М., судді Бевзенко В.М.. Данилевич Н.А. для розгляду судової справи № 815/6259/16.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 21.06.2019 № 808/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 815/6259/16, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.06.2019 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючий суддя (суддя-доповідач Мельник-Томенко Ж.М., судді Жук А.В., Мартинюк Н.М. для розгляду судової справи № 815/6259/16.
Ухвалою Верховного Суду від 09.12.2019 справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд у попередньому судовому засіданні.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
У грудні 2014 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду документів про визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області було складено висновок від 09.03.2015 (справа № 2014OD0323) щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначений висновок підтриманий рішенням ДМС України від 10.04.2015 № 303-15.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням, позивач звернувся з адміністративним позовом до Одеського окружного адміністративного суду з метою його оскарження. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 04.11.2015 у справі № 815/3790/15 адміністративний позов ОСОБА_1 до ДМС України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 10.04.2015 № 303-15; зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в частині визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
05.04.2016 ДМС України прийнято рішення № 20-16, яким зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву гр. ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування вищевказаного рішення ДМС України.
20.04.2016 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області видано наказ про повторний розгляд заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту.
За результатами розгляду особової справи позивача (№ 2014OD0323) Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про доцільність відмовити громадянину Сирії ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, посадові особи Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області дійшли висновку про підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні.
Рішенням ДМС України від 29.08.2016 № 461-16 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15.11.2016 позивач отримав повідомлення Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області від 07.09.2016 № 382 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд касаційної інстанції
Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04.10.1967 для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
При розгляді цієї справи Суд ураховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.
Водночас «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є оціночним судженням та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі офіційних звітів Міністерства закордонних справ України та інших держав тощо.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним станом у країні та інформацією, що стосується особисто заявника.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 25.10.2011 позивач прибув до України авіарейсом м. Алеппо (Сирія) - м. Одеса (України) на підставі національного паспорту № НОМЕР_1 та оформленої одноразової візи до України Y05280075. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Сирійської Арабської Республіки, місце народження м. Хасака, за національністю - курд, за віросповіданням - мусульманин-суніт, рідна мова курдська, також вільно володіє російською та арабською мовами, українською та англійськими мовами на початковому рівні; за сімейним станом одружений, має незакінчену вищу освіту, на території України позивач офіційно не працював. Причиною виїзду з країни громадянського походження було вказано бажання здобути вищу освіту на території України. Причиною неможливості повернення на Батьківщину позивач зазначив складну соціально-політичну ситуацію в Сирії. Крім того, позивач зазначає, що у разі повернення до Сирії він може підлягати примусовому призову до армії або бути примусово рекрутованим з боку повстанців.
Разом з тим, суди попередніх інстанцій встановили, що висновок відповідача, що позивач не є біженцем та не потребує міжнародного захисту, оскільки він звертався до посольства Сирії в Україні, з метою подовження строку дії національного паспорта, не відповідає приписам чинного законодавства, зроблений без повного, всебічного та об'єктивного дослідження фактичних обставин особової справи позивача. Крім того, у висновку у повному обсязі не відображені та не враховані загальновідомі відомості щодо подій у Сирії, не приведено достатньо доводів щодо неврахування цих загальновідомих відомостей.
В Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що після видання УВКБ ООН у жовтні 2014 року «Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IІI)» ситуація в Сирії щодо безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб ще більше загострилася.
Крім цього, в Рекомендаціях зазначено, що конфлікт у Сирії триває вже четвертий рік, і гуманітарна ситуація як і раніше погіршується. Загальне число людей, що потребують гуманітарної допомоги в Сирії досягло 11 млн. осіб, серед яких близько 6,45 млн. ВПЛ. Хоча конфліктом порушена вся територія Сирії, більшість потребують допомоги, за повідомленнями, зосереджена в провінціях Алеппо, Риф Дамаск і Ідліб. Понад 4,7 млн. чол. живуть у важкодоступних районах, а 241 тис. перебувають в обложених районах, відрізаних від поставок предметів першої необхідності і практично недоступних для гуманітарних організацій.
ООН, правозахисні організації та засоби масової інформацію продовжують повідомляти про непереривне насилля та масові вбивства в Сирії. Згідно офіційної позиції УВКБ ООН від 22.10.2013 - УВКБ ОНН характеризує втечу цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців. Сирійці, а також біженці з Палестини, місцем проживання яких була Сирія, потребують міжнародного захисту до тих пір, допоки ситуація з безпекою і дотриманням прав людини в Сирії не покращиться та не будуть створені умови для добровільного повернення з дотриманням безпеки та поваги до людської гідності. УВКБ ОНН в своїх рекомендаціях з питань міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку закликає усі країни забезпечити, що б особи, які залишають Сирію, у тому числі Палестинці та інші особи, які проживали в Сирії та які потребують міжнародного захисту як біженці, мали право шукати притулок та допускались на їх територію.
Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.
Пунктом 36 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що клопотання про міжнародний захист громадян Сирії та інших осіб, які залишають країну необхідно розглядати на основі справедливих та ефективних процедур. УВКБ ООН уважає, що більшість громадян Сирії, що звертаються за міжнародним захистом, ймовірніше, відповідають критеріям поняття «біженець», наведеного в ст.1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки в них будуть достатньо обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією із ознак, указаних в Конвенції. Для багатьох цивільних осіб, залишивши Сирію, зв'язок з однією із ознак, указаних в Конвенції 1951 року, буде полягати в прямому або опосередкованому, реальному або приписаному зв'язку з однією із сторін конфлікту.
Таким чином, відповідачем безпідставно не враховані позиції УВКБ ООН з питання міжнародного захисту осіб, що залишають Сирію, незважаючи на те, що зазначені позиції УВКБ ООН є достовірним і загальновизнаним джерелом інформації щодо ситуації у Сирії.
З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість доводів позивача, що у разі повернення до Сирії він може підлягати примусовому призову до армії або бути примусово рекрутованим з боку повстанців, оскільки відповідно до пункту 28 Рекомендації до груп осіб, які перебувають під ризиком переслідувань у Сирії, зокрема віднесено осіб, що ухиляються від призову до збройних сил.
Згідно з пунктом 27 Рекомендацій у тих випадках, все більш виключних де критерії включення в міжнародний захист згідно Конвенції 1951 року не будуть дотримані, слід розглядати більш широкі критерії відповідності поняття «біженець», сформульовані в регіональних нормативно-правових актах, що стосуються біженців, або інші форми міжнародного захисту, в тому числі додатковий захист або захист від висилки, основаних на міжнародних або регіональних норми в області прав людини або базуються на нормах національного законодавства.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Крім того, незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні як особа, яка потребує додаткового захисту.
Тому, колегія суддів вважає безпідставним посилання відповідача на те, що побоювання позивача зазнати шкоди у разі його повернення до Сирії, не пов'язане із жодною із конвенційних ознак, оскільки інформація по країні походження позивача свідчить про зворотнє, що є визначальною під час вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, відповідно до пункту 4 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали на те, що суд вже зобов'язував ДМС України повторно розглянути заяву про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, однак, відповідач при новому розгляді заяви позивача усіх встановлених судом обставин та актуальну інформацію по країні походження, яка на момент прийняття відповідачем оскаржуваного рішення свідчить лише про погіршення ситуації з безпеки у Сирії, не врахував та повторно прийняв необґрунтоване рішення про відмову позивачу в наданні захисту в Україні.
За таких обставин, оцінюючи ситуацію в країні походження позивача, загальновідомі факти військової, соціально-економічної, гуманітарної ситуації в Сирії, суди дійшли правильного висновку про наявність у позивача ознак особи, яка потребує додаткового захисту.
Щодо посилань скаржника на той факт, що суд першої інстанції при винесенні рішення про зобов'язання відповідача надати позивачу статус особи, яка потребує додаткового захисту, перебрав на себе виключні повноваження державного органу, до компетенції якого віднесено питання надання іноземцям та особам без громадянства такого статусу, колегія суддів вважає обраний судом спосіб захисту порушених прав позивача виправданим з огляду на таке.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (частина перша статті 2 КАС України, у редакції, чинній на момент винесення оскаржуваних рішень).
Адміністративний суд у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, виконуючи завдання адміністративного судочинства щодо перевірки відповідності їх прийняття (вчинення) не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями необхідно розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Водночас, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до пункту 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16.03.2012 (із змінами та доповненнями) до принципу розподілу влади суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неповноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховний Суд вважає, що в даних спірних правовідносинах дискреційні повноваження відповідачем здійснені за межами розсуду (режиму законності в ситуаціях правозастосування), а тому в такому випадку контроль за розсудливістю повинен здійснюватися судом.
У мотивувальних частинах оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, суди детально та чітко виклали мотиви, з яких дійшли висновку про наявність достатніх підстав для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту. Отже, обрано правильний спосіб захисту порушених прав позивача.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі № 815/7180/16 і підстави для відступлення від неї відсутні.
Посилання скаржника на судову практику, викладену в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14.07.2016 у справі № 815/3088/15, колегія суддів відхиляє, оскільки питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах вирішувалось Верховним Судом, зокрема, у постанові від 25.07.2019 у справі № 815/7180/16 і підстави для відступлення від неї відсутні.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій щодо часткового задоволення позовних вимог є правильними та обґрунтованими. Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.
З огляду на наведене, оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди попередніх інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 01.02.2017 та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2017 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.
...........................
...........................
...........................
Ж.М. Мельник-Томенко
А.В. Жук
Н.М. Мартинюк
Судді Верховного Суду