ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
26 листопада 2019 року 11:30 № 640/13838/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., при секретарі судових засідань Прокопенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Проперті»
до Київської міської ради
треті особи Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс»,
Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про скасування рішення
за участі представників сторін:
від позивача - Яковенко А.О.,
від відповідача та третьої особи 2 - Кривохиж Ю.А.,
від третьої особи 1 - Половінкін О.В.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвест-Проперті» (далі - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - відповідач), треті особи: Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс», Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить визнати протиправним та нечинним пункт 1.5 рішення Київської міської ради від 05 березня 2019 року №184/6840 «Про вдосконалення організації паркувального транспорту в місті Києві».
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що ним з Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» укладено договір про надання в експлуатацію майданчика для паркування від 21 березня 2018 року строком до 31 грудня 2022 року, яким Товариству з обмеженою відповідальністю «Інвест-Проперті» передано в експлуатацію майданчик для паркування за адресою: місто Київ, Деснянський район, вулиця Бальзака (біля вулиці Польова) вздовж лінії швидкісного трамваю) (штрафмайданчик) в межах ІІІ територіальної зони паркування міста Києва, що включає 93 пакувальні місця для платного паркування транспортних засобів для ведення діяльності відповідно до Порядку тимчасового затримання інспекторами з паркування транспортних засобів та їх зберігання, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 14 листопада 2018 року №990.
В подальшому, Київською міською радою прийнято оскаржуване рішення від 05 березня 2019 року №184/6840, пунктом 1.5 якого визначено, що після закінчення строку дії договорів право на відповідні паркувальні майданчики мають бути реалізовані у відповідності до пункту 1.1 цього рішення (виключно у системі електронних продажів ProZorro).
Позивач вказує, що оскаржуваним рішенням від 05 березня 2019 року №184/6840 порушено переважне право позивача на продовження діючого договору від 21 березня 2018 року, що в свою чергу призведе до матеріальних втрат позивача, оскільки для початку експлуатації майданчика відповідно до договору про надання в експлуатацію майданчика для паркування від 21 березня 2018 року позивач за власний кошт привів такий майданчик у відповідність до встановлених вимог для експлуатації майданчиків. Натомість кошти витрачені позивачем на приведення майданчика у відповідність до вимог Порядку тимчасового затримання інспекторами з паркування транспортних засобів та їх зберігання, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 14 листопада 2018 року №990, відшкодовуватися не будуть.
Вказане, на думку позивача, свідчить на наявність дій, які створюють несприятливі умови господарювання у порівнянні з іншими конкурентами, та свідчить про втручання у господарську діяльність позивача.
При цьому позивач зазначає, що оскаржуване рішення спрямоване на правове регулювання господарських відносин Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та суб'єктів господарювання в сфері надання послуг з паркування транспортних засобів, тобто є регуляторним актом, проте на офіційному сайті Київської міської ради в картці оскаржуваного рішення від 05 березня 2019 року №184/6840 відсутня інформація щодо оприлюднення проекту такого рішення, а також щодо підготовки та оприлюднення аналізу регуляторного впливу зазначеного рішення.
Київська міська рада встановлюючи зобов'язання Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) здійснювати продаж з метою отримання прибутку порушує вимоги законодавства щодо неприбутковості бюджетних установ, а серед видів діяльності Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» відсутній такий вид діяльності як продаж прав на автомайданчики.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 серпня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача та Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у відзиві на позов вказав, що позивачем не наведено порушення його прав оскаржуваним рішенням, оскільки продовження строку дії договору від 21 березня 2018 року, укладеного позивачем з Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» ,є правом, а не обов'язком останнього. Жодна норма оскаржуваного рішення не містить примусових дій щодо господарської діяльності позивача та суб'єктів господарювання, а навпаки спрямована на приведення законодавства у сфері паркувального простору міста Київ у відповідність до статті 268-1 Податкового кодексу України, статей 17, 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» з урахуванням пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери паркування транспортних засобів», статті 22 Закону України «Про місто герой - Київ», статті 2 Закону України «Про публічні закупівлі».
Додатково представник відповідача та Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) зазначив, що рішення Київської міської ради від 05 березня 2019 року №184/6840 «Про вдосконалення організації паркувального транспорту в місті Києві» не містить ознак регуляторного акту, визначених статтею 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
У підготовчому засіданні 03 вересня 2019 року без виходу до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про відмову у задоволенні клопотання представника Київської міської ради про об'єднання в одне провадження даної справи зі справою №640/9638/19.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києві від 17 вересня 2019 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні 26 листопада 2019 року представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог, представник відповідача та Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) заперечував проти задоволення позову, представник Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» залишив вирішення справи на розсуд суду.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Рішенням Київської міської ради від 05 березня 2019 року №184/6840 «Про вдосконалення організації паркувального транспорту в місті Києві» доручено Комунальному підприємству «Київтранспарксервіс» спільно з Департаментом транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації):
після 3 (трьох) місяців з дня прийняття цього рішення розпочати продаж прав на розміщення та/або облаштування паркувальних майданчиків у місті Києві, що відносяться до сфери управління Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», відповідно до рішень Київської міської ради, виключно у системі електронних продажів ProZorro. Продажі (https://prozorro.sale), крім тих, що визначені для безпосереднього облаштування та/або експлуатації Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», без передачі будь-яких прав на них третім особам (пункт 1.1 рішення);
забезпечувати систематизацію та оприлюднення інформації щодо продажів, визначених пунктом 1.1 цього рішення, відповідно до вимог Закону України «Про публічні закупівлі» з одночасною систематизацією та оприлюдненням такої інформації в окремому розділі на офіційному веб-сайті Київської міської ради (пункт 1.2 Рішення);
протягом 3 (трьох) місяців з дня прийняття цього рішення вчинити організаційно-правові дії щодо припинення всіх попередніх господарських договорів з будь-якими третіми особами про надання права на експлуатацію фіксованих місць для паркування транспортних засобів у місті Києві та/або усіх інших попередніх господарських договорів щодо утримання паркувальних майданчиків у місті Києві, стягнення паркувального збору, зберігання, реалізації єдиних абонементних талонів із паркування автомобільного транспорту, передачі повністю або частково третім особам інших функцій та/або прав Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» як єдиного оператора з паркування транспортних засобів в місті Києві (пункт 1.3 Рішення);
дія пункту 1.3 цього рішення не поширюється на укладені відповідно до чинного законодавства договори з будь-якими третіми особами щодо паркувальних майданчиків, визначених в таблиці 1 додатка 5 до рішення Київської міської ради «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві». Такі договори є чинними до закінчення строку їх дії, на який вони укладені, та не підлягають поновленню (пункт 1.4 Рішення);
після закінчення строку дії договорів, зазначених у пункті 1.4 цього рішення, права на відповідні паркувальні майданчики мають бути реалізовані у відповідності до пункту 1.1 цього рішення (пункт 1.5 Рішення).
Судом встановлено, що позивачем укладено з Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» договір про надання в експлуатацію майданчика для паркування від 21 березня 2018 року №ДНП-2019-03/42 строком до 31 грудня 2022 року, яким Товариству з обмеженою відповідальністю «Інвест-Проперті» передано в експлуатацію майданчик для паркування за адресою: місто Київ, Деснянський район, вулиця Бальзака (біля вулиці Польова) вздовж лінії швидкісного трамваю) (штрафмайданчик) в межах ІІІ територіальної зони паркування міста Києва, що включає 93 пакувальні місця для платного паркування транспортних засобів для ведення діяльності відповідно до Порядку тимчасового затримання інспекторами з паркування транспортних засобів та їх зберігання, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 14 листопада 2018 року №990.
Оскільки паркувальний майданчик за адресою: місто Київ, Деснянський район, вулиця Бальзака (біля вулиці Польова) вздовж лінії швидкісного трамваю) (штрафмайданчик) в межах ІІІ територіальної зони паркування міста Києва визначений в таблиці 1 додатка 5 до рішення Київської міської ради «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві», отже після закінчення строку дії договору про надання в експлуатацію майданчика для паркування від 21 березня 2018 року право на такий паркувальний майданчик має бути реалізоване виключно у системі електронних продажів ProZorro.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери паркування транспортних засобів» від 21 грудня 2017 року №2262-VIII рекомендовано органам місцевого самоврядування: не пізніше дня набрання чинності цим Законом прийняти відповідні рішення, передбачені цим Законом, а також привести свої рішення у відповідність із цим Законом; впроваджувати автоматизовану систему контролю оплати паркування; вжити заходів щодо збільшення чисельності посадових осіб місцевого самоврядування для прийняття на службу в органи місцевого самоврядування інспекторів з паркування.
Також, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери паркування транспортних засобів» від 21 грудня 2017 року №2262-VIII доповнено пунктом 56-1 частину 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року №280/97-ВР, яким визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: затвердження вимог до облаштування майданчиків для паркування транспортних засобів з урахуванням норм, нормативів, стандартів у сфері благоустрою населених пунктів, державних будівельних норм, технічних умов, Правил дорожнього руху та інших нормативних документів.
Відповідно до положень Закону України «Про публічні закупівлі» органи місцевого самоврядування, комунальні підприємства та інші організації, які використовують кошти платників податків у своїй діяльності зобов'язані та/або мають право (у випадку допорогових продажів) використовувати систему електронних продажів, зокрема, РгоZогго.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV, регуляторний акт - це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.
Проаналізувавши оскаржуване рішення від 05 березня 2019 року №184/6840 на предмет його відповідності зазначеним ознакам регуляторного акту, суд дійшов висновку, що рішення не відповідає ознакам регуляторного акту, визначеним статтею 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-IV.
З огляду на викладене, доводи позивача про порушення процедури прийняття оскаржуваного рішення від 05 березня 2019 року №184/6840 є необґрунтованими.
Так, відповідно до пункту 4 Положення про Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженого розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 19 листопада 2018 року №2089, основними завданнями названого Департаменту є розвиток транспортної, паркувальної інфраструктури та дорожнього господарства в місті Києві.
Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» створене згідно з рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року №261/922 «Про створення комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтранспарксервіс», основними видами діяльності підприємства є організація паркувальних майданчиків, подальше введення в дію автоматизованої системи сплати за паркування, виконання робіт з проектування та будівництва наземно-підземних паркінгів.
Згідно з пунктами 1.2.-1.3. Статуту Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», затвердженого рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року №261/922, підприємство підпорядковане, підзвітне та підконтрольне Департаменту транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Отже, Департамент транспортної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) наділений повноваженнями щодо контролю за діяльністю Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», зокрема, щодо продажу прав на розміщення та/або облаштування паркувальних майданчиків у місті Києві.
Згідно з пунктом 17.3.1 Правил благоустрою міста Києва, затверджених рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 року № 1051/1051, організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір.
Одночасно Статутом Комунального підприємства «Київтранспарксервіс», затвердженого рішенням Київської міської ради від 15 березня 2007 року №261/922, визначено, що предметом діяльності Підприємства є: виконання функцій операторів відповідно до Правил благоустрою території, паркування транспортних засобів, тиші в громадських місцях, торгівлі на ринках у місті Києві, затверджених рішенням Київської міської ради від 26 вересня 2002 року № 47/207. Підприємство може здійснювати також іншу, не заборонену законодавством України, діяльність спрямовану на досягнення мети, зазначеної в Статуті.
Отже, Статутом Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» передбачено здійснення діяльності, що визначена оскаржуваним рішенням від 05 березня 2019 року №184/6840.
Щодо доводів позивача про порушення оскаржуваним рішенням вимог законодавства щодо невтручання в господарську дальність суб'єктів господарювання, зокрема, приписів статей 18, 23 Господарського кодексу України, суд зазначає наступне.
Відповідно до частин 1-3 статті 18 Господарського кодексу України держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необґрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи запроваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.
Статтею 27 Господарського кодексу України визначено правові засади проведення моніторингу державної допомоги суб'єктам господарювання та здійснення контролю за допустимістю такої допомоги для конкуренції встановлюються законодавством про державну допомогу суб'єктам господарювання.
Також, частинами 1-3 статті 25 Господарського кодексу України визначено наступне: держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання отримують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.
Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.
Уповноважені органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні здійснювати аналіз стану ринку і рівня конкуренції на ньому і вживати передбачених законом заходів щодо упорядкування конкуренції суб'єктів господарювання.
Згідно зі статтею 25 Закону України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року № 2210-III, Антимонопольний комітет України чи адміністративна колегія Антимонопольного комітету України надають дозвіл на концентрацію у разі, якщо вона не призводить до монополізації чи суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині.
Кабінет Міністрів України може дозволити концентрацію, на здійснення якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу як на таку, що не відповідає умовам частини першої цієї статті, якщо позитивний ефект для суспільних інтересів зазначеної концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Дозвіл згідно з частиною другою цієї статті не може бути наданий, якщо обмеження конкуренції, зумовлені концентрацією: не є необхідними для досягнення мети концентрації; становлять загрозу системі ринкової економіки.
Отже, антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю вважається прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Такими діями є: заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів; пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об'єднань або здійснення концентрації суб'єктів господарювання в інших формах; пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців; будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців; встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов; надання окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції; дія, внаслідок якої окремим суб'єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами; дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.
Суд зауважує, що оскаржуваним рішенням не створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами для позивача або інших суб'єктів господарювання.
Прийняття оскаржуваного рішення не матиме правовим наслідком дострокове припинення дії договору про надання в експлуатацію майданчика для паркування від 21 березня 2018 року №ДНП-2019-03/42 або обмеження господарської діяльності позивача у визначений згадуваним договором строк, оскільки жодна норма оскаржуваного рішення не містить примусових дій щодо господарської діяльності позивача станом на час розгляду даної справи.
Відповідно до частини 1 статті 777 Цивільного кодексу України наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк.
Аналогічною за змістом є стаття 285 Господарського кодексу України.
Одночасно відповідно до частини 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 1 статті 763 Цивільного кодексу України визначено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Згідно з положеннями частини 1 статі 764 Цивільного кодексу України, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Однак, статтею 291 Господарського кодексу України визначено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено.
Частиною 2 статті 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» також зазначено, що договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.
Відповідно до частини 2 статті 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Частиною 1 статті 27 названого Закону встановлено, що у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
З системного аналізу статей 759, 763 і 764 Цивільного кодексу України, статті 291 Господарського кодексу України, частини 2 статті 17 та частини 2 статті 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» вбачається, що після припинення строку дії договору оренди він може бути продовжений на такий самий строк, на який цей договір укладався, за умови, якщо проти цього не заперечує орендодавець та, відповідно, якщо на дату закінчення строку дії договору мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється.
Отже, якщо на дату закінчення строку договору про надання в експлуатацію майданчика для паркування ДНП-2019-03/42 від 21 березня 2019 року матимуть місце заперечення орендодавця щодо поновлення його на новий строк, відтак вказаний договір припиняється.
З огляду на викладене, приписи пункту 1.5 рішення Київської міської ради VIII скликання «Про вдосконалення системи організації паркувального простору в місті Києві» № 184/6840 від 05 березня 2019 року, якими зазначено, що після закінчення строку дії договорів з будь-якими третіми особами щодо паркувальних майданчиків, права на відповідні паркувальні майданчики мають бути реалізовані у системі електронних продажів ProZorro не порушують права чи законні інтереси позивача.
Сама по собі наявність у позивача охоронюваного законом інтересу щодо пролонгування договору про надання в експлуатацію майданчика для паркування ДНП -2019-03/42 від 21 березня 2019 року не нівелює його обов'язку дотримання умов укладеного договору щодо його припинення зі спливом встановленого строку дії за умови наявності заперечень проти автоматичного пролонгування з боку іншої сторони (орендодавця).
Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За змістом частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". У цьому ж Рішенні зазначено, що "поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Обов'язковою ознакою порушення права особи є зміна стану прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.
Станом на час розгляду даної справи, оскаржуване рішення № 184/6840 від 05 березня 2019 року не порушує прав позивача та не створює для нього додаткових обов'язків.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач як суб'єкт владних повноважень покладений на нього обов'язок доказування правомірності своїх дій та рішень з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виконав, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку про не обґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.
Зважаючи, що у задоволенні позову відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвест-Проперті» відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.І. Кузьменко
Повний текст рішення виготовлено 10 грудня 2019 року