Постанова
Іменем України
09 грудня 2019 року
місто Київ
справа № 201/2714/17
провадження № 61-8188св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний банк «Індустріалбанк»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2017 року у складі судді Ходаківського М. П. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Пищиди М. М.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний банк «Індустріалбанк»
(далі - ПАТ «АКБ «Індустріалбанк») про визнання недійсним кредитного договору від 16 липня 2007 року № KR1/0900/310/07.
Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що 16 липня 2007 року між нею та ПАТ «АКБ «Індустріалбанк» укладено кредитний договір № KR1/0900/310/07, відповідно до умов якого їй надано кредит у іноземній валюті. Посилаючись на те, що зазначений кредитний договір укладений з порушенням чинного законодавства, просила визнати його недійсним з підстав порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів». Зазначала, що у кредитному договорі зобов'язання позичальника виражене в іноземній валюті, а не у гривні, отже умови договору є несправедливими та такими, що суперечать чинному законодавству.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач поданий позов не визнав, вважав його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «АКБ «Індустріалбанк» про визнання недійсним кредитного договору відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що оспорюваний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору, не розірвала його відразу після укладення, після укладення виконувала його умови. Доказів на підтвердження факту вчинення банком щодо неї дій, які б призвели до порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи його інтересів суду не надала, що є її процесуальним обов'язком. Позивач, отримавши кредит за оспорюваним кредитним договором, у подальшому виконувала його умови. Судом також враховано, що позивач не скористалася передбаченим Законом України «Про захист прав споживачів» правом протягом чотирнадцяти календарних днів відкликати свою заяву на укладення договору про надання споживчого кредиту та не просила змінити або роз'яснити окремі положення оспорюваного кредитного договору, який уклала ще у червні 2007 року, а звернулася до суду із позовом про визнання кредитного договору недійсним з підстав невідповідності закону більш ніж через дев'ять років.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2017 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначивши, що на час укладання кредитного договору у ПАТ «АКБ «Індустріалбанк» була наявна ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями, твердження ОСОБА_1 , що оспорюваний кредитний договір не відповідає вимогам закону, є помилковим і таким, що не відповідає дійсності.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у жовтні 2017 року, ОСОБА_1 просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Заявник зазначає, що суди не звернули уваги, що банк не виконав своїх зобов'язань за кредитним договором, позивач не отримувала кредит у доларах США, а отримала його у гривні. Також зазначала, що у банка відсутня індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти, отже укладення спірного кредитного договору у валюті долари США суперечило чинному на момент його укладення законодавству.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві ПАТ «АКБ «Індустріалбанк» просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України заяви і скарги, подані до набрання чинності цією редакцією Кодексу, провадження за якими не відкрито на момент набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цієї редакції Кодексу. Такі заяви чи скарги не можуть бути залишені без руху, повернуті або передані за підсудністю, щодо них не може бути прийнято рішення про відмову у прийнятті чи відмову у відкритті провадження за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу, якщо вони подані з додержанням відповідних вимог процесуального закону, які діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.
Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), а касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між Акціонерним комерційним банком «Індустріалбанк», правонаступником якого є ПАТ «АКБ «Індустріалбанк», та ОСОБА_1 16 липня 2007 року укладений кредитний договір № KR1/0900/310/07, відповідно до умов якого банк надав їй кредит у розмірі 85 000, 00 дол. США, з кінцевим терміном повернення боргу відповідно до графіку платежів 12 липня 2029 року.
Відповідно до пункту 9.1 кредитного договору позичальник гарантує, що для укладення цього договору він має необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення на укладення договору є вільним і відповідає його внутрішній волі.
За пунктом 10.3 кредитного договору позичальник перед укладенням цього договору у письмовій формі повідомлений про всі умови кредитування у банку та орієнтовну сукупну вартість кредиту та не має зауважень, претензій щодо наданої інформації. Надана інформація є повною, необхідною, доступною, достовірною та своєчасною.
Судами також встановлено, що на час укладання кредитного договору у ПАТ АКБ «Індустріалбанк» була наявна ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Укладаючи кредитний договір, позивач була ознайомлена з його умовами, змістом та наслідками порушення зобов'язань за цим договором, що підтвердила своїм підписом.
Позивач не була позбавлена можливості відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, що визначено частиною другою статті 1056 ЦК України, але таких дій не здійснила.
Як на підставу визнання кредитного договору недійсним позивач посилається на те, що видача банком кредиту та сплата процентів за їх користування у валюті, відмінній від української гривні, є порушенням валютного законодавства, що, у свою чергу, є підставою для визнання недійсним кредитного договору, оскільки у ньому зобов'язання виражене в іноземній валюті.
Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях (частина перша статті 533 ЦК України).
Відповідно до частини третьої статті 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Положення чинного законодавства хоча й визначають національну валюту як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення розрахунків за зобов'язанням, визначеним грошовим еквівалентом в іноземній валюті і саме з такими умовами кредитування погодилася позивач.
Згідно з пунктом 1 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет) Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Підпунктами «в», «г» пункту 4 статті 5 Декрету встановлено, що для проведення резидентами валютних операцій, а саме надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальні ліцензії на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Згідно з пунктом 5 статті 5 Декрету одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.
Відповідно до пункту 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (в редакції, чинній на час укладання кредитного договору), використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії (індивідуальної ліцензії) дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).
Як встановлено судами, відповідач на час укладення спірного договору мав банківську ліцензію та дозвіл на право здійснювати банківські операції з валютними цінностями.
Суди обґрунтовано вважали, що під час укладення між сторонами оспорюваного позивачем кредитного договору не були порушені вимоги Декрету та ЦК України, а посилання позивача щодо невідповідності умов кредитного договору законодавству України з підстав, пов'язаних з валютою кредитування, є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону.
Верховний Суд наголошує, що підстави недійсності правочину повинні існувати на час його укладення, наступна зміна законодавства не повинна впливати на чинність правочинів, укладених до набрання такими змінами чинності.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що оспорюваний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з приводу усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачу всю необхідну інформацію про умови надання послуг фінансового кредиту із зазначенням вартості цієї послуги для позичальника.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню, оскільки кредитний договір укладено з дотриманням чинного законодавства та правові підстави, визначені статтями 203, 215 ЦК України для визнання оспорюваного позивачем договору недійсним відсутні.
Доводи касаційної скарги про те, що банк не виконав умови кредитного договору, видавши кредит у гривні, а не у доларах США, не були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки такі обставини не зазначались позивачем у позові на обґрунтування його підстав, а у разі наявності таких вони не можуть бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко