Постанова
Іменем України
05 грудня 2019 року
місто Київ
справа № 351/2120/16-ц
провадження № 61-4419св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
третя особа - Орган опіки та піклування Снятинської районної державної адміністрації,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Василишин Л. В., Пнівчук О. В.,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У грудні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право на користування житлом.
Позивачі на обґрунтування своїх вимог посилалися на те, що їм на праві спільної часткової власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 у період з 20 вересня 2008 року до 10 березня 2016 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, яка 06 грудня 2015 року залишила будинок та переїхала проживати за іншою адресою. Враховуючи те, що відповідач не проживає в їхньому будинку більше року, просили постановити рішення, яким визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнала, звернулася до суду із зустрічним позовом про вселення.
Відповідач на обґрунтування зустрічного позову посилалася на те, що не проживає у будинку за адресою АДРЕСА_1 з поважних причин, оскільки відносно неї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 застосовували насильницькі дії фізичного, психологічного та економічного характеру. Також їй для проживання з дітьми обіцяно придбати окремий житловий будинок, що і спонукало її переїхати проживати в тимчасово орендоване житло. Просила постановити рішення, яким вселити її в житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 16 серпня 2017 року з урахуванням ухвали Снятинського районного суду від 22 вересня 2017 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право на проживання у житловому будинку на АДРЕСА_1 , та знято з реєстраційного обліку в житловому будинку. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
Суд першої інстанції, задовольняючи позов та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 , керувався положеннями
статей 319, 391, 405, 406 ЦК України. Суд зазначив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками спірного житлового будинку. ОСОБА_2 перебував у шлюбі з відповідачем, у зв'язку з чим вона вселилася у будинок та набула право на користування будинком. Відповідач спільно з власником майна ОСОБА_2 не проживала, спільним побутом з ним пов'язана не була, після розірвання шлюбу вибула із зазначеного житлового будинку і, маючи інше житло, у якому проживає, добровільно знятися з реєстраційного обліку в житловому будинку не бажає. Суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право на проживання у житловому будинку на АДРЕСА_1 зі зняттям її з реєстраційного обліку у зазначеному житловому будинку та відсутність підстав її вселення.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 16 серпня 2017 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовлено, зустрічний позов задоволено, вселено ОСОБА_3 у житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду апеляційної інстанції обґрунтовувалося тим, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову. Судом апеляційної інстанції встановлено, що між сторонами існував конфлікт, що спонукало відповідача разом з дітьми залишити місце постійного проживання та виїхати тимчасово з будинку. Суд першої інстанції не звернув увагу, що факт непроживання відповідача без поважних причин у житловому приміщенні понад один рік не знайшов свого підтвердження у судовому засіданні, а позивачами на доведення такого факту не надано належних та беззаперечних доказів. Задовольняючи зустрічний позов, суд апеляційної інстанції врахував, що після розірвання шлюбу місце проживання обох неповнолітніх дітей визначено з матір'ю, їхнє право на житло є похідним від права матері і при втраті матір'ю права на житло втрачають таке право і діти, якщо їх місце проживання не буде визначено із батьком. З урахуванням усіх обставин справи та аналізу наданих доказів обома сторонами, суд апеляційної інстанції визнав, що матеріали справи містять безспірні докази того, що відповідачу створені перешкоди у проживанні за місцем реєстрації, оскільки з часу повернення її разом з дітьми до місця проживання у березні 2016 року позивачі заперечують право проживання відповідача у будинку, тому її зустрічний позов підлягає задоволенню.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 , не погодившись із судовими рішеннями, у січні 2017 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовувалася неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суд неправильно оцінив наявні у матеріалах справи докази і дійшов необґрунтованих висновків, що відповідач не проживає у спірному будинку з поважних причин та що їй чиняться перешкоди. Зазначає, що вона є власником спірного будинку, а реєстрація відповідача за адресою будинку порушує її право власності. Також посилалася на положення статті 71 ЖК Української РСР, зазначаючи, що відповідач не проживає у спірному будинку більше ніж шість місяців.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив висновок, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 263 ЦПК України а отже, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 на праві часткової власності належить 1/3 частина, а ОСОБА_1 2/3 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 26 січня 2006 року.
Зі змісту довідок, виданих Підвисоцькою сільською радою, встановлено склад сім'ї, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 : ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (фактично не проживає з грудня 2015 року), ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (фактично не проживає з грудня 2015 року), ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (фактично не проживає з грудня 2015 року).
ОСОБА_6 зареєстрована у АДРЕСА_1 , однак фактично проживає у господарстві, яке винаймає у АДРЕСА_2 .
Заочним рішенням Снятинського районного суду від 10 березня 2016 року у справі № 351/30/16-ц шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано. Малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , залишено проживати із матір'ю ОСОБА_3 .
Згідно з інформацією, наданою Підвисоцькою сільською радою від 11 січня 2017 року, ОСОБА_3 не зареєстрована на АДРЕСА_2 , але фактично проживає. Зареєстрована на АДРЕСА_1 з 10 лютого 2009 року.
Відповідно до акта, складеного 06 лютого 2017 року комісією Підвисоцької сільської ради, ОСОБА_3 зареєстрована в спірному господарстві з 10 лютого 2009 року, однак фактично не проживає за цією адресою з грудня 2015 року.
Встановлено, що відповідач у грудні 2015 року разом з дітьми поїхала у м. Кіровоград, а у кінці березня 2016 року повернулася у с. Підвисоке, у якому разом з дітьми декілька разів протягом року змінювала місце проживання.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з частиною четвертою статті 9, частинами першою, четвертою статті 156 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти і батьки.
Члени сім'ї власника житла втрачають право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (частина друга статті 405 ЦК України).
Встановивши наявність конфлікту між подружжям, вимушене тимчасове переселення ОСОБА_3 до її батьків, невизнання позивачами права відповідача користування спірним житлом та чинення перешкод у користуванні, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у первісному позові та підставність захисту прав ОСОБА_3 шляхом її вселення у спірне майно.
Наведений висновок суду апеляційної інстанції Верховний Суд визнає обґрунтованим, оскільки встановлено, що факт непроживання ОСОБА_3 у цьому будинку понад один рік обумовлений поважними причинами і не є підставою для позбавлення її права користування належним позивачам житлом.
Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції неправильно оцінив наявні у матеріалах справи докази і дійшов необґрунтованих висновків, що відповідач не проживає у спірному будинку з поважних причин та що їй чиняться перешкоди зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 89 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості.
Зокрема, суд дійшов обґрунтованого висновку, що виниклі між сторонами правовідносини регулюються не статтями 71, 72 ЖК Української РСР, а відповідними нормами ЦК України, а тому аргументи касаційної скарги в цій частині є результатом хибного тлумачення норм матеріального права.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді С. О. Погрібний
А. С. Олійник
В. В. Яремко