Постанова
Іменем України
04 грудня 2019 року
м. Київ
справа № 404/3219/16-ц
провадження № 61-35643св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 26 грудня 2017 року у складі судді Павелко І. Л. та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Дуковського О. Л., Дьомич Л. М., Єгорової С. М.,
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживачів та стягнення коштів, посилаючись на те, що 27 серпня 2013 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000737287082 «Стандарт», згідно з яким він вніс на депозитний рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 22 033,48 доларів США на строк до 27 серпня 2014 року зі сплатою 8 % річних. Він неодноразово звертався до відповідача із заявами про повернення суми вкладу з нарахованими процентами, на що отримував відмови, мотивовані неможливістю виконати зобов'язання через припинення діяльності підрозділів банку на території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) та відсутністю будь-якої інформації з приводу коштів, які знаходилися на їх рахунках. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на свою користь заборгованість за договором банківського вкладу в розмірі 33 533,37 доларів США, з яких: 22 033,48 доларів США - сума вкладу, 11 499,89 доларів США - сума невиплачених процентів за весь період користування вкладом.
В запереченні на позов ПАТ КБ «ПриватБанк» зазначило, що позивачем не надано оригіналів документів, які б підтверджували факт укладення між сторонами договору банківського вкладу та внесення коштів на рахунок; не надано доказів залишку коштів на банківському рахунку. У зв'язку з окупацією території АР Крим та конфіскацією частини майнового комплексу, що використовувався у банківській діяльності відокремленими структурними підрозділами ПАТ КБ «ПриватБанк» на цій території, в банку закритий доступ до первинної документації, а саме: договорів з клієнтами на паперових носіях та касових документів. Також обмеженим є доступ до інформації на електронних носіях через конфіскацію серверів. Тому відповідач позбавлений можливості надати будь-яку інформацію стосовно договорів, які начебто укладені між ним та позивачем. Крім цього, необхідно встановити факт звернення позивача до автономної некомерційної організації «Фонд захисту вкладників» за отриманням компенсаційних виплат та звернення до судів Російської Федерації на території АР Крим. Задоволення позовних вимог спричинить подвійне стягнення з ПАТ КБ «ПриватБанк» грошових коштів за одним й тим самим договором банківського вкладу.
Рішенням Кіровського районного суду міста Кіровограда від 26 грудня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відокремлений підрозділ ПАТ КБ «ПриватБанк» не мав правових підстав та можливості здійснювати банківську діяльність після окупації АР Крим. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Наявна в матеріалах справи заява на вклад не містить прав та обов'язків сторін, в тому числі за невиконання зобов'язання, а тому в розумінні частини першої статті 1059 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не є договором банківського владу. Платіжне доручення від 27 серпня 2013 року про внесення ОСОБА_1 на рахунок банку 22 033,48 доларів США не може бути доказом отримання відповідачем цих коштів. Позивач не надав належних і допустимих доказів відкриття в банку депозитного рахунку та знаходження на цьому рахунку грошових коштів.
Постановою Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 26 грудня 2017 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що на рахунку ПАТ КБ «ПриватБанк» знаходяться 22 033,48 доларів США. Наявна в матеріалах справи копія договору від 27 серпня 2013 року № SAMDN25000737287082, платіжне доручення від 27 серпня 2013 року та виписка по депозитному рахунку не свідчать про отримання відповідачем вказаних грошових коштів. Наданий представником позивача договір банківського вкладу від 27 серпня 2013 року, який містить факсимільне відтворення підпису Голови правління банку і відображений технічним засобом відбиток печатки, не можна вважати оригіналом або належним чином засвідченою копією. Крім того в серверних базах ПАТ КБ «ПриватБанк» відсутні відомості як про спірний депозитний вклад, так і про позивача як клієнта банку.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У липні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 26 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову є необґрунтованим та суперечливим. Відповідач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження припинення зобов'язань за договором банківського вкладу у зв'язку з його виконанням. Під час розгляду справи банк посилався на недоведеність позовних вимог через ненадання позивачем оригіналів документів, які підтверджують факт укладення спірного договору та внесення коштів на відповідний рахунок. 16 травня 2017 року місцевий суд направив до Головного офісу ПАТ КБ «ПриватБанк» (вулиця Набережна Перемоги, 50, місто Дніпро) запит про витребування доказів, в якому просив надати документи, що стосуються укладеного між сторонами договору. 08 серпня 2017 року на адресу суду надійшла відповідь, підписана начальником юридичного відділу Кіровоградського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк», щодо неможливості виконати вказаний запит з посиланням на відсутність доступу до інформації за рахунками клієнтів, що були розташовані на тимчасово окупованій території. Однак такі доводи банку є непереконливими, оскільки договір банківського вкладу був укладений позивачем з юридичною особою ПАТ КБ «ПриватБанк», а не з його кримською філією. Крім того відповідь була надана не банком, а його відділенням, що свідчить про неналежне виконання запиту суду. В апеляційній скарзі сторона позивача посилалася на зазначені обставини, проте апеляційний суд не дав їм оцінки.
У липні 2018 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій правильно встановлено факт ненадання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження укладення між сторонами договору банківського вкладу.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Кіровського районного суду міста Кіровограда.
17 липня 2018 року справа № 404/3219/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За змістом статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), та статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 214 ЦПК України 2004 року та частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Частиною першою статті 1058 ЦК України передбачено, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Відповідно до частини першої статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Пунктом 5 постанови Національного банку України від 06 травня 2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» зобов'язано припинити діяльність відокремлених підрозділів банків, розташованих на території АР Крим і міста Севастополя та протягом місяця з дня набрання чинності цією постановою забезпечити закриття таких відокремлених підрозділів, що унеможливлює діяльність відокремленого підрозділу банку на території АР Крим та міста Севастополя - філії «Кримське регіональне управління ПАТ КБ «ПриватБанк».
Відповідно до Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року № 492 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 року за № 1172/8493 (далі - Інструкція № 492), банки відкривають своїм клієнтам за договором банківського вкладу вкладні (депозитні) рахунки (пункт 1.8 Інструкції); договір банківського рахунку укладається в письмовій формі; один примірник договору зберігається в банку, а другий - банк зобов'язаний надати клієнту під підпис (пункт 1.9 Інструкції); письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту; у договорі банківського вкладу, зокрема, зазначаються: вид банківського вкладу, сума, що вноситься або перераховується на вкладний (депозитний) рахунок, строк зберігання коштів (за строковим вкладом), розмір і порядок сплати процентів або доходу в іншій формі, умови перегляду їх розміру, відповідальність сторін, умови дострокового розірвання договору тощо (пункт 1.10 Інструкції).
Пункт 10.1 Інструкції № 492 передбачає порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред'явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунка кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.
Пунктом 1.4 глави 1 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03 грудня 2003 року № 516, передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Згідно з пунктом 2.9 глави 2 «Приймання готівки» розділу ІV «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 01 червня 2011 року № 174, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, банк (філія, відділення) зобов'язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.
Таким чином, письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі.
Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов'язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а у банку - відповідний обов'язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов'язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16.
Тобто, вирішуючи питання про стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу, суди повинні встановити факт укладення відповідного договору, з'ясувати повноваження сторін на його укладення, факт внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника, а також дотримання вимог, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності, щодо укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів.
Згідно зі статтею 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
З огляду на визначення договору банківського вкладу, закріплене в ЦК України та інших нормативно-правових актах, банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).
Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 27 серпня 2013 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000737287082«Стандарт», згідно з яким він вніс на депозитний рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти в розмірі 22 033,48 доларів США на строк до 27 серпня 2014 року зі сплатою 8 % річних.
На підтвердження зазначених обставин суду було надано ксерокопію вказаного договору, який містить власноручний підпис позивача і підпис особи, що оформила договір, ОСОБА_3 з копією печатки банку.
Крім того, позивачем надано копію платіжного доручення від 27 серпня 2014 року (час проведення операції 12:04), згідно з яким Севастопольською філією ПАТ КБ «ПриватБанк» було проведено переказ 22 033,48 доларів США на рахунок № НОМЕР_1 ; призначення платежу: вклад за договором № SAMDN25000737287082.
ОСОБА_1 неодноразово звертався до відповідача із заявами про повернення грошових коштів за договором банківського вкладу від 27 серпня 2013 року.
Зокрема, листом від 27 квітня 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» повідомило позивача про те, що на підставі постанови Національного банку України від 06 травня 2014 року № 260 «Про відкликання та анулювання банківських ліцензій та генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій окремих банків і закриття банками відокремлених підрозділів, що розташовані на території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя» було припинено діяльність банку та його відокремлених підрозділів на території АР Крим і міста Севастополя. З метою отримання компенсації збитків, завданих незаконною анексією Криму, ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до Російської Федерації відповідну претензію. За результатами розгляду вказаної претензії буде вирішуватися питання про виплату клієнтам коштів, які були розміщенні у відокремлених підрозділах банку на окупованій території.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з в висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт укладення між ним та відповідачем договору банківського вкладу.
Статтею 57 ЦПК України 2004 року передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
За правилами статей 10, 60 ЦПК України 2004 року обов'язок доведення обставин, на які посилаються сторони, покладається на кожну із сторін.
За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту укладення договору, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Згідно з частиною першою статті 137 ЦПК України 2004 року у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі.
Під час розгляду справи банк посилався на недоведеність позовних вимог у зв'язку з ненаданням позивачем оригіналів документів, які підтверджують факт укладення спірного договору та внесення коштів на відповідний рахунок.
15 травня 2017 року представник позивача подав до місцевого суду заяву про витребування у відповідача документів, які стосуються укладеного між сторонами договору.
Вказана заява була задоволена, суд направив до Головного офісу ПАТ КБ «ПриватБанк» (вулиця Набережна Перемоги, 50, місто Дніпро) запит про витребування відомостей, які підтверджують факт укладення спірного договору та внесення позивачем коштів на відповідний рахунок.
08 серпня 2017 року на адресу суду надійшла відповідь, яка була надана не адресатом, а начальником юридичного відділу Кіровоградського регіонального управління ПАТ КБ «ПриватБанк», щодо неможливості виконати вказаний запит з посиланням на відсутність доступу до інформації за рахунками клієнтів, що були розташовані на тимчасово окупованій території.
Під час розгляду справи представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 вказував про те, що відповідь на запит була надана структурним підрозділом ПАТ КБ «ПриватБанк», однак місцевий суд не дав будь-якої оцінки цим доводам сторони позивача. Крім того, в порушення вимог норм процесуального права суд вирішив питання про витребування доказів не ухвалою, а листом.
Верховний Суд вважає непереконливими доводи ПАТ КБ «ПриватБанк» про неможливість виконати запит про витребування доказів з посиланням на те, що у зв'язку з окупацією АР Крим банк не може перевірити інформацію щодо укладеного між сторонами договору, з огляду на таке.
Відповідно до частини третьої статті 95 ЦК України філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
Припинення діяльності філії не впливає на обсяг зобов'язань банку відповідно до чинного цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк - це юридична особа, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території»тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
Договір банківського вкладу укладений позивачем з юридичною особою ПАТ КБ «ПриватБанк», а не з його кримською філією, яка не є суб'єктом цивільного права, не наділена правосуб'єктністю.
Відтак банк зобов'язаний зберігати інформацію про рахунки клієнтів, й за усіма обставинами в банку має бути наявна необхідна інформація за спірним договором, яку він повинен надати на виконання запиту про витребування доказів.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції не дотримався встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін; у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та неправильно застосував до них вищенаведені норми матеріального права. Суд не дослідив належним чином факт укладення спірного договору банківського вкладу, не з'ясував усіх обставин справи та не дав їм правової оцінки, хоча їх з'ясування має суттєве значення для правильного вирішення справи.
Під час апеляційного розгляду справи представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 також вказував про те, що відповідь на запит місцевого суду була надана не адресатом (не Головним офісом ПАТ КБ «ПриватБанк»), а його структурним підрозділом. Однак в порушення вимог статей 367, 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів заявника, в рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують ці доводи та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.
В судовому засіданні, яке відбулося 13 березня 2018 року, сторона позивача надала апеляційному суду оригінали договору банківського вкладу та платіжного доручення. В оскаржуваній постанові суд зазначив, що оглянув оригінал договору, але не вважає його ні договором, ні копією, оскільки він містить лише факсимільне відтворення підпису голови правління банку і відбиток печатки відображений технічним засобом. Також суд не вважав доказом оглянутий ним оригінал платіжного доручення.
З такими висновками апеляційного суду не можна погодитися з огляду на таке.
Частинами першою-третьою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
При цьому пунктом 18 договору банківського вкладу передбачено, що договір оформлюється у двох примірниках, один з яких видається клієнту, інший - зберігається в банку. При укладенні договору банк використовує факсимільне відтворення підпису голови правління банку, а також відтворення відтиску печатки банку технічними друкованими засобами.
Такі умови передбачені також Умовами та правилами надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк».
Отже, вказана форма укладення зазначеного договору в силу презумпції, передбаченої статтею 204 ЦК України, є правомірною.
Викладене узгоджується з правовим висновком, зробленим Верховним Судом у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 вересня 2019 року в справі № 753/23701/15 (провадження № 61-33427св18).
Однак суд апеляційної інстанції вказані вимоги закону та встановлені обставини справи не врахував, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України»). Стосовно банківських вкладів ЄСПЛ вказав, що вони беззаперечно становлять «майно», яке належить заявникам згідно зі статтею 1 Першого Протоколу; заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають (рішення ЄСПЛ від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України»).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Оцінюючи правомірність постановлених у справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди зобов'язані власні процесуальні дії належним чином мотивувати, враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, а обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов'язковим за таких обставин та за таких умов.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Доведення обставин щодо того, чи укладався між сторонами договір банківського вкладу, мають істотне значення для висновку про обґрунтованість застосування відповідальності за порушення договірних зобов'язань.
Верховним Судом в оцінці поведінки та способу ведення справ банком враховується те, що він є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв'язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою кредитною установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.
Судами попередніх інстанцій не враховано вимог зазначених положень процесуального закону, не дано належної оцінки доводам позивача про укладення спірного договору та внесення ним коштів на відповідний рахунок, підтвердженим відповідними доказами.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази або необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з'ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.
Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки порушення норм процесуального права при розгляді цієї справи допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Кіровського районного суду міста Кіровограда від 26 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 квітня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов
Судді:В. С. Жданова
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук
М. Ю. Тітов